Хіти тижня. "Думаю, мама була вже вбита, і граната лежала під нею. Батько побачив, кинувся до неї - і стався вибух", - син убитих у Кураховому волонтерів

Це були заступник директора курахівської гімназії "Престиж" Надія Лубинська та її чоловік Руслан Лубинський, директор Мар’їнського районного центру соціальних служб, кандидат на посаду голови РДА. Їхній єдиний син, ветеран АТО, Руслан переконаний, що його батьків убили, передають Патріоти України з посиланням на Цензор.НЕТ.

Хлопець розповів про останню розмову з батьком, про стеження за ним напередодні вбивства батьків, про перебіг слідства та свої версії.

"Батько був свого часу членом "Партії регіонів". Але під час Майдану сказав мені: "Ви маєте цей режим повалити"

Я народився у Донецьку, але у свідоцтві про народження записали, що моє місце народження – Мар’їнка. Моє дитинство було щасливим…

Поки батьки вчилися, ми мешкали у Слов’янську. Потім деякий час жили у Красногорівці – до речі, у п’ятиповерхівці на Сонячному, де зараз якраз бої. Потім, у тій-таки Красногорівці ми мешкали у Первомайці, яку зараз теж фактично зрівняли з землею. А років з шести і вже до закінчення школи я жив з батьками у Кураховому.

Виріс я у хорошій інтелігентній родині. Мама була вчителькою української мови та літератури. Батько закінчив інститут фізкультури, у дев’яностих почав займатися комерцією, а вже у двотисячних у Кураховому його призначили на посаду заступника мера міста.

Спочатку мої батьки, як і значна частина українців, були розгублені через те, що живуть вже не у Радянському Союзі. І певний час розділяли загальні настрої на Донбасі. Батько свого часу навіть був членом "Партії регіонів". Переламний момент для нього настав під час Революції Гідності у 2013 році. Батько на той момент вже тривалий час працював у державних структурах, і коли розпочалися революційні події він абсолютно несподівано для мене сказав: "Ви маєте цей режим повалити. Тому що я все це бачу зсередини. Це навіть не політика – це чистий кримінал. Я бачу методи роботи цих людей, бачу, хто вони. Це повернення 90-х років, але вже на державному рівні. І, незважаючи на те, що я, умовно кажучи, один з них, – я не з ними. Тому що це кримінал…" Моє прагнення бути на Майдані батько підтримував на 100%. Цікаво, що на момент початку Революції Гідності навіть моя бабуся, яка була свого часу на високому посту у Комуністичній партії, з розумінням ставилася до того, що відбувалося. Настрої людей змінювалися у міру того, як режим закручував гайки…

На Майдані я був з першого дня. Пам’ятаю першу бійку під Кабміном 24 листопада 2013 року. А 1 грудня біля Адміністрації Президента моєму другові залили очі газом. Він нічого не бачив, я взяв його під руку, тягнув, і тут рядом зі мною впала та розірвалася граната. Я одразу також осліп і оглух. Друг мене питає: "А чого ти стоїш?" Я відповідаю йому: "Та ти знаєш, щось не виходить ходити…" На трьох ногах ми з ним якось доповзли до медпункту. Там з’ясувалося, що у мене декілька дірок у голені, і одна з них – доволі велика. Батькам я про це поранення не розповідав, але пізніше вони помітили, що з ногою у мене щось не так.

Під час подій на Майдані 18-20 лютого з матір’ю взагалі не було сенсу розмовляти телефоном. Вона дуже сильно переживала. Дзвонить мені – а я чую, що вона у сльозах. Кажу: "Так, дай баті слухавку". Вона передає телефон, і я кажу: "Тату, все нормально. Я живий".

Коли завершився Майдан і навесні почалося вторгнення до Криму я відчував, якщо чесно, дуже сильну втому. Тому майбутню війну сприймав без ентузіазму. Але коли Державна дума РФ ухвалила постанову про те, що вони будуть використовувати російську армію на території України, то я подумав, що хочеш-не хочеш – треба йти. Одягнув якийсь дуже вбогий тактичний одяг, який мав ще з Майдану, взяв рюкзак і пішов у військкомат. Строкову службу я не проходив.

– Чого прийшов? – поцікавилися у військкоматі.

– Там же ж нам війну оголосили. Ви що, воювати не збираєтеся?

– Ви знаєте, військовий стан не вводився, мобілізація не проводиться. Але давайте ми запишемо ваші дані та обов’язково вас викличемо, коли почнемо мобілізувати людей та відправляти у війська.

– Добре!

Мене записали до журналу, у якому вже був чималий список добровольців. І тим не менш, коли вже розпочалася мобілізація та бойові дії, ніхто мені з військкомату не дзвонив. Я приходив туди сам декілька разів.

– Давайте, може, восени на строкову службу підете? - запропонували мені зрештою.

Звичайно, такий варіант мене не цікавив.

"Щенка твоего еще не пристрелили?"

У квітні 2014 року я разом з друзями пішов у батальйон імені Кульчицького. Там нам дали контракти, і я свій підписав. У підрозділі пробув тиждень, але мені там дуже не сподобалося. Потім з’ясувалося, що наші папери лежали тиждень, ніхто їх не підписував... Тому я просто пішов геть. Совість трохи мене мучила… Але я швидко звільнився з роботи та приєднався до "Правого сектору", у складі якого поїхав в учєбку на "Десну". Тримали мене там довго – 3 місяці. За цей час я отримав гідну підготовку. Але втомився чекати відправлення на фронт – і, зрештою, я поїхав додому. Я добре знав, що мій батько вже активно займається волонтерською діяльністю – їздить на "нуль", потрапляє під обстріли… Тому вирішив, що поки що допоможу йому і заодно подивлюся на ситуацію.

На той час у батька був серйозний конфлікт із тодішнім мером міста Сергієм Сажком, який також був депутатом Верховної Ради попереднього скликання. У них ледь не до бійки дійшло, бо Сажко запитав у батька: "Ну, что там, щенка твоего еще не пристрелили?" Тобто, мене. Навіть суто з людської точки зору це було огидно. Тому що жили ми у одному мікрорайоні, і з самого дитинства я дружив із сином Сажка … Але такі моменти все одно були були. Був і момент, коли той самий мер знімав український прапор з міської ради. Батько став очевидним ідейним противником подібних вчинків, він робив відеозаписи для СБУ. А коли вже почала заходити наша армія – користуючись своїми повноваженнями, батько як міг допомагав українським військовим будувати укріплення, намагався максимально сприяти армії і взаємодіяти з нею, щоб наше місто залишилося під контролем України. Тоді ж батько почав розвозити волонтерську допомогу.

Восени 2014 року ми вже займалися цим разом. Запам’яталося, як ми потрапили під мінометний обстріл. На ділянці траси від Мар’їнки до Красногорівки, яка йде паралельно лінії зіткнення (до неї метрів 800), ми пригальмували – батько хотів сфотографувати розірваний газопровід. Я був за кермом, але, звичайно, послухав його та зупинився – хоч і промайнула думка, що ідея це не дуже добра. Чую: завиває… За дорогою була посадка, і міни лягли туди. Машину дивом не зачепило… Таким був батько, ризикованим доволі… Або, пам’ятаю, як нам треба було у Мар’їнку їхати. Працювала артилерія, місцеві мешканці стрибали у машини та масово їхали геть – аж затори утворилися на дорозі. А ми одягнули броніки та навпаки поїхали уперед – адже нас там чекали.

"Я був наймолодшим бійцем у бригаді"

Пізніше я все ж таки зміг, як і хотів, потрапити до ЗСУ – вже через інший військкомат. Цілий місяць я збирав потрібні для цього документи. Доходило до абсурду: від мене потрібна була навіть довідка з ЖЕКу про те, що на мене не жаліються сусіди. Але зрештою я все ж таки підписав контракт "до кінця особливого періоду".

Служив я у 43 окремій артилерійській бригаді. Там мене спочатку призначили "подай патроном", тобто номером обслуги. Але я вирішив, що не годиться так жити. І на момент, коли ми виїжджали на Схід, я вже був командиром гармати. Це був "Піон". У моєму розрахунку було 11 осіб. І, чесно кажучи, перший час було складно – хоча б через те, що я був взагалі наймолодшим бійцем у нашій бригаді… Мені тоді було 23 роки. Але ми з побратимами все ж таки спрацювалися. І у якийсь момент заступник командувача ракетних військ і артилерії на шикуванні потиснув мені руку і сказав, що мій розрахунок – найкращий у дивізіоні. Це мені на якийсь час підняло настрій.

Батьки тоді допомагали і нашому дивізіону. Адже спочатку, коли ми тільки заїхали у зону АТО, у нас нічого не було. Навіть елементарно зарядити телефон ми не мали можливості – хіба що від танкового двигуна. Мій батько привіз нам генератори, а потім, ближче до осені – пічки. Бо ті, які видавали, не дуже-то гріли. Стояли ми у тодішньому секторі М.

В армії я прослужив два роки, а потім звільнився через проблеми зі здоров’ям. Зараз я займаюся живописом, графікою, книжковою ілюстрацією, працюю у художній студії. Вчуся в аспірантурі у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури.

"За два тижні до вбивства я думав, що вб'ють мене"

У 2016 році батька прибрали з міської ради та поставили у військово-цивільну адміністрацію, у відділ соціальної служби. Серйозного впливу на місцеву політику він більше не мав. І це його, звісно, підгризало. Пригнічували батька і деякі призначення у регіоні: він сприймав їх як зраду.

Чи мав він плани зайняти посаду голови РДА, яка якраз звільнилася? Прямо він мені про це не казав. Під час нашої останньої розмови я ставив йому запитання чи не збирається він до влади – буквально так і спитав, не маючи на увазі ніяких конкретних посад. Я просто знав, що там відбуваються певні перестановки і припустив, що він, можливо, повернеться… Батько відповів, що "залюбки… Але мені, скоріш за все, цього зробити не дадуть".

У той самий час, за два тижні до вбивства батьків, я, чесно кажучи, думав, що вб’ють мене. Тому що почали відбуватися дивні речі. Я жив неподалік від Києва. Якось ввечері, близько 22-23 години, я йшов у бік дому сільською дорогою – і почув, що позаду мене котиться машина. Вона могла б спокійно обігнати мене та проїхати куди треба, але натомість просто котилася за спиною.

Я напружився. Машина порівнялася зі мною, зупинилася. Опустилося водійське скло, і чоловік пильно подивився на мене. Потім скло піднялося. Я пішов далі – а машина далі котилася за мною. На перехресті мені потрібно було звернути ліворуч. Машина пригальмувала праворуч, у ній відкрилися двері – усі чотири. Я зрозумів, що ситуація стає зовсім загрозливою, і заклав руку за спину – так, ніби у мене є пістолет. Вони не стали виходити з машини, а я швидко пішов у бік дому.

Але батькам я про це не розповів. На той момент я думав, що пов’язано це зі мною – може, якісь місцеві сєпари знайшли собі зручну мішень. Може, це якісь міліціонери згадали старі образи… А, може, подумав я тоді, це взагалі не я їм потрібен був…

Минуло кілька днів. З обережності я змінив маршрут. Ліс, стежка, яка виходить на дорогу, де вже зупинка маршрутки. А поперек стежки стоїть вже інша машина – вже не джип, а чорна Toyota. Вона не тонована, і я бачу, що попереду сидять двоє міцних хлопців. Декілька секунд вони дивляться у мій бік – і їдуть. Та що ж таке?!..

Номер я запам’ятав, записав, але хто це був – так і не з’ясував наразі. До речі, у того джипа, що за мною котився, номери взагалі були дивні - замість номеру було чотири букви "І" українських. Як чотири палички. Потім минуло ще кілька днів – і я знову побачив чорну Toyota. Вона стояла на тому ж місці, а потім повільно поїхала.

Усіх своїх друзів та колег я тримав у курсі цих ситуацій для того, щоб вони знали: якщо зі мною щось станеться – це було не моє добровільне рішення. Я був уже морально готовий до того, що мене можуть вбити. Хоча, якщо тверезо мислити – це було більше схоже на якесь залякування...

Однак коли мені незабаром повідомили про вибух у квартирі батьків – у мене вже не було ніяких питань. Я одразу зрозумів, що це було вбивство.

"БАТЬКО БУВ У ВУЛИЧНОМУ ОДЯЗІ. ДВЕРІ КВАРТИРИ БУЛИ ВІДЧИНЕНІ"

Я поїхав додому. Передусім я, звичайно, спробував з’ясувати ситуацію. На місці мені допомагали знайомі - не з поліції, а з інших структур. Вони забрали у поліцейських ключі від квартири, і я зайшов всередину.

Було одразу видно, що вибух був дуже потужним. Диван був розірваний на шматки. Кров, кишки – просто по стінах. Багато у квартирі залишилося того, що не забрали до моргу. Були великі фрагменти маминої голови. Все це довелося потім збирати. Пакетик, кілограми на два, ми потім завозили до моргу – щоб його також поклали у труну. На той момент я на диво спокійно реагував на все. Напевно, це була якась захисна реакція.

Ми намагалися розібратися, яким міг бути момент загибелі моїх батьків. Перше, що мені почали розповідати слідчі - що це був нещасний випадок, або сцена ревнощів. Що завгодно - але підірвалися батьки нібито самі… Потім я поїхав на впізнання і побачив тіла. Матері вище поясу взагалі не було… У батька не було двох рук, була велика рана у грудях та маленькі осколки у обличчі. Я одразу подумав: а як це могло виглядати? Виходило, що вибух прийшовся матері десь поміж лопаток. Як?! Як?..

Я відвів у бік патологоанатома і зізнався йому, що бачу картину доволі дивну, зовсім не схожу на самопідрив. Той сказав мені, що спрацювала граната, наприклад, десь під подушкою – судячи з характеру ушкоджень.

На оперативних фото тіло матері було біля дивану, який рознесло, а батько лежав поруч. Що цікаво – він був у вуличному одязі. Куртка, штани. Туфлі розкидані – очевидно, він у них був взутий… Тобто, він тільки зайшов, коли стався вибух. Двері на момент приїзду поліції були відчинені, що на батьків взагалі не схоже, батько параноїв на цю тему і зачиняв всі можливі замки, які тільки були на дверях. Завжди зачиняв!

Думаю, що на момент вибуху мати була вже вбита, а граната, скоріше за все, лежала під нею. Коли батько побачив це – кинувся до неї, і стався вибух. Це мої здогадки. Але, на мою думку, вони правдоподібні.

На даний момент є офіційний висновок, що це була саме граната, РГО. Можливо, був і ще якийсь додатковий заряд, який зробив вибух потужнішим.

Слідству я розповідав про ситуації зі стеженням зі мною, а також пригадав не тільки останню розмову з батьком, а і попередні – в тому числі про конфлікти і "непорозуміння" на роботі за останні три місяці. Також, хоч мені батько і не казав прямо, що може стати головою РДА – пізніше я чув від друзів батьків, що така імовірність була. Тому я вважаю, що мотивом вбивства могли бути якісь корупційні моменти.

Знаючи, які вкладення зараз ідуть у Донбас, і які там можуть бути налагоджені на місцях схеми відмивання грошей, у тому числі й грошей призначених на відбудовування – то, якщо дійсно йшлося про посаду голови РДА, я схиляюся до того, що причина вбивства навіть не ідеологічна. А корупційна.

Ідеологічний мотив я також повністю не відкидаю. Але злочин був дуже серйозно продуманий. Зачіпок мало. Я знаю деякі речі, які не варто озвучувати, поки ще триває слідство. Бачив, наприклад, дуже цікавий нюанс на відео з камер спостереження. Тому мені очевидно, що замовник не пожалів грошей. Якщо ось так вбивати усіх проукраїнських активістів – це дуже складно. І саме тому я більше схиляюсь до політичних та корупційних мотивів.

Якби я з батьком спілкувався частіше – я б, може, все знав… Дуже шкода. А так – я маю лише загальні його фрази, з яких можу робити висновки. "…Мені не дадуть", – казав батько. Отже, усвідомлював якусь загрозу.

Зараз убивство моїх батьків кваліфікують як умисне. Поліція з приводу будь-якого тіла порушує справу саме за цією статтею, у тому числі, якщо розглядається версія самогубства, але тут слідчі не виключають участі в умисному вбивстві третьої особи. Зв’язок зі слідчим я підтримую постійно.

Коли я вже повернувся з Донецької області після поховання батьків – помітив, що мій телефон прослуховують, були всі ознаки цього – швидке розряджання акумулятора, спонтанне блимання дисплею, сторонні звуки при розмовах. Звичайно, я змінив і номер, і сам телефон, і навіть місце мешкання змінив… Я мав максимально убезпечити себе. Хоча б тому, що я – єдина людина, яку насправді цікавить розслідування вбивства моїх батьків. Воно має бути доведене до кінця.

Я не можу поділитися спогадами про них – намагаюсь уникати спогадів, бо це емоційно важко. Але… Дитинство у мене було щасливим. І батьки дали мені все, що можуть дати батьки своїй дитині.