Хіти тижня. Партизани, вуличні бої, снайпери: Хто і як захищатиме Київ у разі повномасштабного вторгнення Росії

Коли ти мер Києва і під час навчань територіальної оборони лягаєш з гранатою під танк, тобі аплодують піарники, віддаючи належне політичній кмітливості. Але коли ти звичайний громадянин, про твою добровільну службу резервіста не знає ніхто, крім друзів і родичів, передають Патріоти України.

Сьогодні в Україні 25 бригад тероборони, в яких значаться до 100 тисяч простих, непублічних українців. Але скільки людей насправді регулярно їздять на військові заняття, проходять збори і навчання, невідомо.

За повідомленням української розвідки, Кремль готує масштабні провокації з можливим просуванням військ РФ вглиб України.

Незважаючи на трансформацію Володимира Зеленського в його сприйнятті Кремля – від "тієї сторони" до "військового супротивника-агресора" – на восьмому році війни так і не ухвалений закон про тероборону. Про тилові підрозділи, які повинні перетворити "легку" в мріях противника "прогулянку до Києва" на виснажливу партизанську війну.

Як каже підполковник Микола Білосвіт, командир 112-ї окремої бригади тероборони столиці, "тилова армія" діє і розвивається в рамках президентського указу 2016 року. Незважаючи на зміни до Бюджетного кодексу в 2018-му, владі не вистачає бажання і розуміння, як фінансувати тероборону.

– Прикро, що в Польщі, в країнах Балтії ці батальйони розвинені сильніше, ніж у нас. Хоча там немає такої ситуації, як в Україні. У них немає війни, – зазначає Микола Білосвіт.

Хто і навіщо витрачає свої гроші і вихідні на муштру? Чого навчають на зборах цивільних бійців? І чи можуть вони захистити країну під час повномасштабного вторгнення РФ? Репортаж УП з тренування 130-го Солом'янського батальйону Києва.

Мар’яна. "Не зобов'язана весь час варити борщ"

Один раз на тиждень мати трьох дітей, киянка Мар'яна Жагло, разом із обов'язками громадянина, прописаними в Конституції, звалює на себе двадцять кілограмів амуніції.

На її тренувальному шоломі канадського виробництва нашивка з зображенням Гаєчки з "Чіпа і Дейла" і слоганом "Краса – страшна сила".

Бронежилет, черевики, рюкзак, бойовий ніж, рація, тактичні окуляри, аптечка, підсумки – за цим мілітарі-вбранням ховається жінка, яка одного разу сказала: "Набридло бути диванним захисником країни".

Рік тому звичні вікенди маркетолога Мар'яни Жагло виглядали інакше. До пандемії СOVID-19 вона відвозила молодшого сина на заняття в художню майстерню. Потім сім'я гуляла містом або їхала на дачу.

У 2020-му Мар'яна, дипломований учитель фізики та астрономії років п'ятдесяти, вступила в 130-й Солом'янський батальйон 112-ї окремої бригади тероборони столиці. Тепер чотири рази на місяць, поза роботою і сімейними турботами, Жагло готується до війни: освоює тактичні навички і вчиться влучно стріляти.

В один із квітневих вихідних завдання, яке Мар'яні і її побратимам поставили інструктори, звучить просто – облаштувати блокпост. Але на ділі це виглядає як ціла наука.

– Всі читали матеріали лекції? – запитує добровольців офіцер з бойовим досвідом. – Завдання: висунутися, влаштувати тимчасовий блокпост. Як це всегда буває, у вас ніхєра нема.

Сокири, молотки, шуруповерти, цвяхи – все підійде. Замість будматеріалів візьмемо все, що під ногами лежить. Будемо імпровізувати.

Мар'яна Жагло уважно оглядає місцевість, щоб облаштувати снайперську точку. Її приваблює піщаний горбок і кущі біля бетонної стіни.

У справжніх стрільбах Жагло, курсант школи снайперів "Дике поле", бере участь раз на місяць.

– Женщина не обязана все время сидеть дома, лепить пельмени, варить борщ и стирать белье, – впевнена вона. – Мой муж – военный, он был доволен, что пошла служить. Только дочки странно посмотрели на меня.

Денис. "Не загинути в першому бою"

Перед облаштуванням блокпосту проходить година муштри.

Про мирне життя на індустріальній околиці Києва нагадує безтурботний щебет птахів. Якоїсь миті з'являються три мотоцикліста-екстремала, які приїхали підкорювати тутешні піски. Але, побачивши людей в уніформі, їдуть геть.

– Трохи присідаємо, наче на лижах! – командує інструктор. – Вам має бути зручно, щоб нічого не боліло. Нижче, нижче! Коліно вперед! Жопу – назад! Хто цього року катався на лижах?

– Я санки люблю, – відповідає хтось, викликаючи загальний сміх.

– Готовність! – наказує офіцер. – До бою! Стань рівненько! Стоїш як мисливець. Ти впадеш, Серьожа, після першого пострілу.

– Кожна людина, якій не все одно, має пройти військову підготовку, бо ми живемо як на вулкані, – продовжує Денис. – Якщо б у Луганську, Донецьку в 2014-му була тероборона, якби наші хлопці-патріоти вийшли там не з прапорами і мирним протестом до пам’ятника Шевченку, а чинили реальний опір, ніяких порєбріков на Донбасі не було б.

Лось. "В "Альфу" мене не візьмуть, але..."

Гілки, колоди, скотч, ізоляційна стрічка, лопати, цвяхи і шурупи – блокпост зростає з того, що є.

– Чому саме тимчасовий? – питає інструктор і одразу ж відповідає. – Ми його облаштуємо там, де його не чекають. Тимчасовий – це скільки? Від трьох суток до чого?

– До зарплати, – сміються бійці.

– Правильно. До місяця. Так, час пішов! Через годину у вас має бути блокпост. Вам доведеться своїми ручками все робити. Час! Час! Час!

У кущах, на одному з в'їздів на територію, що охороняється, помітний рух. Усередині працюючи саперської лопаткою, від умовного противника ховається Лось. За цим прізвиськом, яке причепилося з дитинства, ховається Олексій – великий чоловік, інженер-будівельник.

"Лось з гвинтівкою" звучить іронічно. Але наміри у Олексія серйозні

Інженеру-будівельнику не так вже й складно облаштувати своє снайперське місце

У Олексія американська гвинтівка 308-го калібру, яку він купив трохи більше, ніж за тисячу доларів.

Як і всі тут, Лось не позбавлений самоіронії.

– З моєю статурою мене в СБУ, в групу "Альфа", мабуть, не візьмуть. Але не тільки "Альфа" потребує снайперів, – посміхається він.

Сєпар. "Довелося визначатися, на чиєму ти боці"

– Не "ДНР", а "Новороссия"! Плохо знаете географию, малоросы необразованные!

На такі жарти донеччанина Дмитра з позивним "Сєпар" в 130-му батальйоні тероборони не ображаються.

– Сєпара потрібно берегти, він у нас один, – кажуть тут.

– Но скоро будет больше, я ж работу провожу, вербовкой занимаюсь, – парирує він.

Дмитро перебрався до Києва з Донецька через півтора року від початку війни. У своєму рідному місті він закінчив Інститут фізкультури за фахом "Реабілітолог". Працював у дитячій поліклініці, відкрив фітнесклуб.

Бійці роблять з колод імпровізовані протитанкові їжаки

З приходом "російської весни" Сєпар ходив на всі проукраїнські мітинги в Донецьку. Але потім, коли в місті зникли українські прапори, змушений був просто спостерігати за тим, що відбувається.

Амуніція добровольців виглядає сучасно. Але головне – бойові навички

Одна з причин, з якої Дмитро пішов служити в батальйон тероборони в Києві, – сором.

– Было стыдно, что не принял активное участие в защите Донецка и в целом Украины. Грубо говоря, плохо спал из-за этого, – зізнається він.

Приїхавши до Києва, Сєпар влаштувався тренером у фітнесклуб і фахівцем з фізпідготовки в одну з футбольних академій. Ще підробляє методистом в Олімпійському коледжі.

– К тому же я учусь в Институте телекоммуникаций. Совмещать и работу, и учебу с занятиями в батальоне очень тяжело. Поэтому такие тренировки – точно не развлечение. Для меня это – этап подготовки к настоящим боям.

Каждый час таких учений прямо пропорционален минуте выживания на реальной войне, – розповідає Дмитро.

Його шлях у 130-й батальйон був тернистий. Спочатку Дмитро пройшов відбір в частину Нацгвардії № 3018 в Гостомелі. Зробив це за рекомендаціями бійців, яким він допомагав з фізичною реабілітацією після їх повернення з Донбасу.

– Но мне рассказали, что там сменилось командование, не очень хороший микроклимат, поэтому я медосмотр проходить не стал и отказался от идеи, – згадує він.

Потім Дмитро пішов в "Азов".

– Мне сказали, что не могут взять, – ділиться він. – Потому что я находился в Донецке, когда уже шла война, и кровью не искупил свою вину. Как-то так...

– Я тыкался-мыкался, пока один из ребят, из батальона "Донбасс" с позывным "Лунатик" не посоветовал мне идти в тероборону, – згадує Сєпар.

Суєта, багато роботи і насичене столичне життя – з цим навантаженням Дмитро в Києві справляється. Куди складніше, за його словами, спостерігати на восьмому році війни, як багато в столиці зустрічається проросійськи налаштованих людей, котрі сумують за СРСР.

– Меня это сильно удивляет, – обурюється він. – Знаете, в Донецке до сих пор осталось много патриотов Украины.

Война показала, кто друг, а кто – враг. Она повлияла на восприятие, пришлось определяться, на чьей ты стороне.

Те, кто были патриотами в Донецке, стали ярыми националистами. Многие из тех, кто сомневался, стали патриотами Украины, потому что ее потеряли.

"Ухилятися вже не вийде"

Протитанкові їжаки, вогневі точки, мінні поля – макет блокпосту, який з'явився через годину, перетворюється на тренажер для небезпечної роботи в умовах фронту.

Замість шипів для зупинки ворожого авто – шурупи

Інструктори з цікавістю оглядають оборонні споруди, стримують усмішку, дивлячись на скотч і мотузки, що зображують колючий дріт.

– Це у вас шлагбаум? – цікавиться офіцер. – На ньому знак "Стоп" є?

– Так. Тут і далі є, – відповідають йому. – Тут у нас імітація шипів. З’їзд на додаткову дорогу заблокували, замінували. Там і там у нас є "секрети" зі снайпером та кулеметником.

На блокпост заїжджає чорно-матова Toyota FJ Cruiser. Починається перевірка документів і огляд машини.

– Старший контролює водія. Так, а ти що маєш запитати, коли перевірив документи? – питає екзаменатор.

– Не везет ли он запрещенные вещи.

– А він говорить: "Нє, нє вєзу". Що далі?

– Откройте, пожалуйста, багажник!

– Князь, коли він переходить до багажника, це тепер твоя зона відповідальності, – звертається інструктор до учасників сценки. – А ти не підходиш близько, сам нічого не робиш, просиш відкрити. Тільки дивись, в нього там під сумкою може бути граната.

Трохи далі стій. Але пєрєбздєвать теж не треба. В тебе є страхуючі.

– На коліна, руки за голову! – наказує боєць, виявивши в кишені водія зброю.

– І що далі? – цікавиться інструктор.

– Вогонь! – жартує хтось у натовпі спостерігаючих.

– Ні! Ви надягаєте наручники, а потім вже з’ясовуєте, звідки в нього зброя та чи є в нього дозвіл.

У перевірки документів на блокпосту є цілий алгоритм і перелік правил

Затримання умовного диверсанта, у якого виявили зброю

Відпрацювання дій на блокпосту закінчується далеко за полудень.

На тлі бутафорського блокпоста втомлені і задоволені добровольці виглядають по-особливому справжніми.

Справжній і український прапор, який підняли на піщаний пагорб біля імпровізованого стопконтролю. Розвиваючись на вітрі, своїми яскравими м'якими кольорами він розфарбовує сірий індустріальний ландшафт.

Війна – теж справжня, не дивлячись на те, що від столиці до фронту близько 700 кілометрів.

Війна виглядає реальною, коли дивишся на простих киян в уніформі, готових боротися за свою землю.

– Смогу ли я воевать по-настоящему – часто задаю себе такой вопрос, – каже Мар’яна Жагло. – Вначале было страшно, но теперь, спустя год, приходит понимание, что мы – боевая единица, которая может что-то сделать.

У меня в жизни была куча возможностей уехать из Украины. Но я осталась, потому что люблю ее. Если бы я не пришла в батальон, не взяла в руки оружие, то оставалась бы диванным защитником страны.

Я приняла присягу, контракт подписала. Отвиливать у меня уже не получится. Либо я тут, либо я – дезертир.