Хіти тижня. Після виборів-2019 рухнув міф про "хунту біндєр", ставлення кримчан до України змінилося: Жителі окупованого півострову про те, що відбувається по обидва боки від адмінкордону

У 2014 році Росія нахабно вкрала у нас Крим і влаштувала криваву бійню на Донбасі. Окупація частини українських територій триває восьмий рік. Чи повернемо ми їх? Одні в це свято вірять, інші вважають, що відновлення status quo може статися у найкращому разі через десятиліття.

Як нормальним людям жити там, де за безневинний пост у соцмережах можуть позбавити волі, коли кожну секунду відчуваєш моторошний страх лише через те, що не зраджуєш свою країну, яка, до речі, підтримує тебе тільки на словах? Що дає сили витримати сюр, який відбувається? Як не зламатися? Як докричатися до влади, яка розповідає з високих трибун про розроблені плани деокупації, проте при цьому нікчемно мало робить для того, щоб кримчани не відчували себе покинутими? На ці та інші запитання «ФАКТІВ» відповіли жителі Керчі й Судака Віктор Сидоренко та Наталія Карпухіна (імена співрозмовників змінені з міркувань безпеки).

Розмова з такими кримчанами — ще одна відповідь тим, хто переконаний, що у Криму всі поголовно колаборанти та зрадники.

«Під час останньої поїздки прикордонник запитав: «Що ви там робите? Чому не їдете сюди?

— Навесні 2014 року більшість кримчан перебували в ейфорії та аж світилися від щастя, дочекавшись «повернення до рідної гавані». Як живеться сьогодні звичайним жителям півострова? Що їх обурює, турбує, радує? Що вони кажуть про Україну? Чи немає розчарування у діях російської влади?

В. С. — Звичайні кримчани здебільшого забули про Україну, хоч це гірко визнавати. Про Україну — або погано, надивившись телебачення, або ніяк взагалі. Російською владою люди також серйозно розчаровані. Але мовчать. Звичайно (і це не можна не відзначити), тут будують дороги, дитсадки, школи, парки. Але, наприклад, зарплати в дитсадках абсолютно злиденні (вихователька отримує 14 300 рублів, це 200 доларів), туди ніхто не йде працювати, відповідно нові споруди завантажені не повністю.

Н. К. — Я кримчанка у п'ятому поколінні. Тому завжди гордо і впевнено говорю: «Крим наш».

Що змінилося? Та все, причому не на краще. Для нас, наприклад, світ реально перекинувся і життя в одну мить зупинилося. Спершу було нерозуміння, потім надія, потім страх. Він не покине нас, мабуть, ніколи. Ось зараз із вами говорю і боюся, якщо чесно. Але все одно говорю…

Я втратила гарну роботу. Такої вже не знайду. Можливо, через вік або небажання брати мене у тих, хто знає про мої погляди.

Що кажуть люди про Україну? Та бояться говорити. У багатьох є інформаційний голод, бо вони не знають, що насправді відбувається на «великій землі». Дуже дивуються, що я туди їздила (до пандемії досить часто). Потім приходять і питають: «А як там?» Завжди відповідаю: «Мене ніхто не з'їв». Розсудливі люди такі жарти розуміють.

Один наш знайомий служить в армії. Якось навіть він не витримав: «Блін, по телевізору кажуть, що в Україні все погано й що все руйнується. А до нас приятель з України в гості приїхав на гарній машині. Розповідає, що все гаразд».

Розмовляти українською мовою страшнувато. Бо ти не знаєш, як на це відреагують.

Але люди лишаються людьми. Нещодавно у соцмережі «ВКонтакте» у групі «Північна сторона» з'явилося оголошення — хтось знайшов чиєсь українське водійське посвідчення, видане у 2016 році. Люди намагалися підказати автору, якнайшвидше відшукати власника документа. Так ось, із двадцяти коментарів лише один упир написав: «Нехай цей „укроп“ їде до себе без документів і спробує їх там відновити». Репліку цього упиря коментували не надто втішно. Це теж багато про що говорить. А посвідчення хлопцю повернули.

Розповім про один з основних аспектів, що характеризують ставлення до України. Іноді на українських КПП ставало так гірко… Я не вимагаю, щоби мені посміхалися, коли перетинаю «кордон». Але хоч би дайте зрозуміти, що ми теж люди.

Під час останньої поїздки прикордонник запитав: «Що ви там робите? Чому не їдете сюди?» Це питання було адресовано не лише до мене. Але, по-перше, це було сказано не державною мовою. По-друге, чому я мушу їхати зі своєї землі? Мені було так боляче й прикро, що не можу описати словами. Так, я зробила зауваження щодо мови та відповіла так, як визнала за потрібне. Але ж це я. А решта?

Розумію, що у сім'ї не без виродка. Але коли ставлять людей на ці КПП, повинні якось контролювати їхню поведінку? Якось стояли хлопці з Західної України. Боже, до чого ж приємні та чемні люди!

Ось починаючи з цих КПП і потрібно показувати ставлення до нас. Той, хто зустрічає тебе, це обличчя твоєї країни. Добре було б за цим обличчям стежити.

З цього боку КПП теж трапляється всяке. Днями знайомий не зміг виїхати звідси. Він громадянин України, був тут у дружини. Його не випустили, тому що у нього немає QR-коду про вакцинацію, якого у нього апріорі не може бути, тому що він тут не прищеплювався. У результаті людина запізнилася на роботу.

Підсумовуючи, скажу таке. Таким, як я, дуже хочеться, щоб в Україні ставало дедалі краще. Щоб кримчанам, навіть не пов'язаним з Україною ані родинними, ані іншими зв’язками, захотілося хоча б просто відвідати нашу країну. Але щоб ставлення до нас стало іншим, ніж зараз.

«Сюди приїхали ті, кого здебільшого можна назвати маргінальними особистостями»

— Давайте об'єктивно порівняємо за позиціями, що стало краще та що гірше за ці роки. Почнемо з комуналки. Чи знизилися тарифи?

В. С. — Комуналка зовсім недорога, принаймні у нас.

Н. К. — Та не стала її вартість меншою. І взагалі, для мене це не найголовніше питання.

— Яка ситуація з медициною? Кажуть, не вистачає лікарів та медперсоналу.

В. С. — Медицина, вважаю, померла.

Моєму приятелю нещодавно стало погано з серцем. Причому дуже серйозно. Але до 7 листопада лікарня не працює через локдаун. А швидка приїжджає лише на якісь гострі випадки, до сердечників — ні. Такими є наші теперішні реалії.

Н. К. — Це взагалі окрема розмова. Ось ми хворіємо вже другий тиждень, причому серйозно, але лікуємося самі. Чесно кажучи, страшно не захворіти, страшно потрапити до лікарні та не вийти звідти живим. Дуже багато медиків, яких ми знали, звільнилися та поїхали. Про тих, хто залишився, не скажу, бо мало стикаємося. Може, не всі погані.

Розповім про один епізод. Якось мій чоловік поламав руку в кількох місцях. Коли зробили рентген, зібралися лікарі та почали розглядати знімки. Як він каже, з дуже розумними обличчями й довго. Потім притягли анатомічний атлас і давай з'ясовувати, яка там кісточка та як називається. Ось і відповідь, мабуть.

— У теперішньому Криму заборонені будь-які мітинги, акції, протести. А що з громадським порядком? На вулицях стало спокійніше?

В. С. — Та хто знає, я вечорами вулицями не ходжу.

Н. К. — Порядку більше не стало. Тому що сюди приїхали ті, кого здебільшого можна назвати маргінальними особистостями. Вони їдуть в надії щось заробити або щось вкрасти. Хтось потім їде, але багато хто тут залишається. Візьмемо як приклад Севастополь, де живуть мої близькі друзі. До всіх цих подій там мешкало близько 350 тисяч. Зараз 560 — це лише офіційно, а неофіційно взагалі ніхто не знає. Напевно, наближається до мільйона.

— Скільки коштують продукти, одяг тощо? Як співвідносяться кримські ціни з російськими?

В. С. — Продукти та одяг набагато дорожчі за російські. Керчани, наприклад, їздять за покупками на Кубань.

Н. К. — Напевно, наш діалог треба вести якось інакше. У вас питання якісь споживчі. Може вони актуальні тим, кому важливо, що поїсти і на чому поспати. Для мене — ні.

— Просто ми погано уявляємо, як і чим живуть сьогодні в Криму люди. Кремлівські пропагандисти запевняють, що лише після приходу «русского мира» Крим почав оживати та процвітати. А кримські татари та проукраїнські кримчани, шифруючись у соцмережах як тільки можна, пишуть про жахіття окупації. Живе спілкування з ними практично виключено. От і розпитую про все. Тож продовжуємо. Чи працюють підприємства? Що будують? Чи важко знайти роботу? Які зарплати та пенсії? Що люди можуть собі дозволити — відпочинок, розваги, великі покупки, гарну освіту дітей?

В. С. — Будівництва багато. Будують як комерційне житло, так і відомче для силовиків.

Севастополь, наприклад, тепер потопає в пробках та глобальних будовах (перебудовах) інфраструктури, але не для покращення, а для розпилу грошей.

Н. К. — Моя знайома живе в «лугандонії» (по-іншому ці так звані «ДНР» та «ЛНР» не назву), працює на пульті охорони якогось заводу. Отримує стільки ж, скільки я тут, причому працюючи менше. Якийсь час їм не платили зарплату. Зараз все надолужили.

Щодо працевлаштування, місцевим дуже важко знайти тут нормальну роботу. Дороги будують вірмени, парки — вони ж. Тих, хто справді розуміється на будівництві та робить усе якісно, просто затерли (може, це образливе слово) мігранти. Тому наші будівельники змушені їхати на заробітки. Хтось знаходить роботу, але насилу. До того ж вона не дуже добре оплачується — не так, як має бути. Або обіцяють дуже багато, але в результаті люди не отримують обіцяне.

Читайте також: Віцеадмірал Гайдук: «Викладач Академії Генштабу у 2008-му сказав: «Україні потрібна маленька війна. Щоб зрозуміти, хто ми такі»

Тепер про підприємства. Не відкрилося жодного. Ті, що були, у дуже плачевному стані. Обіцянок забагато. Суцільні розмови, розмови, розмови…

«Дуже шкода нашої природи. Її просто знищують»

— Наші ЗМІ кожного року пишуть про провальні курортні сезони. Хто тепер приїжджає відпочивати до Криму? Чи страждають ті, кого цей бізнес годував?

В. С. — Туризм живий, в останній рік дуже зіграло на руку те, що через ковід закриті кордони Росії.

Н. К. — Радикально змінився контингент, який сюди приїжджає. Раніше люди їхали до Криму відпочити, випити гарного вина, поїсти смакоти. Зараз нічого смачного та справжнього немає. Тому ті, хто пам'ятають той Крим, сказали, що більше ніколи сюди не приїдуть: «Немає вже тієї автентичності, все перекопано. Та найголовніше — вже не ті люди». І люди справді не ті.

— Екологів дуже тривожить катастрофічна ситуація у степовому Криму, де відбувається засолення ґрунту, оскільки бездумно розконсервовують артезіанські свердловини. Фахівці говорять про варварське ставлення окупантів до природи.

Н. К. — Дуже шкода нашої природи. Її просто знищують. Так, потім ми чуємо по телевізору чиновників: «Ой, вирубали тисячу кущів ялівцю. Ми обов'язково покараємо шкідників». Але всім зрозуміло, що насправді вони пригрозять пальчиком і незабаром усе забудуть. Ті, хто приїхав, не розуміють, що таке виростити дерево у Криму. Вони не бачили, які тут раніше були квітучі сади та виноградники. Нині ці землі забудовані якимись шалманами та шанхаями. Ось за рахунок чого й вирішується житлове питання тих, хто приїжджає.

Щодо придбання землі, ця проблема розв`язується дуже просто. Землю нарізають та продають. Але потім зненацька виявляється, що будувати на цій землі не можна.

Одні наші знайомі переїхали сюди з Алтаю. Взяли кредит, щоб купити ділянку. Але пізніше з'ясувалося, що це земля сільгосппризначення. Вона така і є, тому що там раніше були сади. Тепер ця сім'я може побудувати там тільки якусь халупу. І все. Живуть тут два роки, але офіційно на роботу не можуть влаштуватися ніде — рятує пенсія мами. Але кажуть, що «все одно ми звідси нікуди не поїдемо».

Чимало таких «понаїхавших», кого не влаштовує тутешнє життя, проте повернутися вони не можуть. Там вони продали все, тут купили щось, але продати придбане вже нереально.

І ще момент. Тут є закон, за яким іноземні громадяни не мають права володіти землею та нерухомістю. На мою думку, більше додавати нічого не треба, розмови просто зайві. Наші приятелі, які мешкають в Україні, змушені були продати все за безцінь. Не отримавши російського громадянства, ти все втрачаєш автоматично.

— У Криму десятки палаців та музеїв. Російська влада у 2014 році обіцяла зайнятися їхньою реставрацією. Вона відбувається?

Н. К. — Я знову про Севастополь. Там «Історик» (так місцеві жителі називають Історичний бульвар, де знаходяться панорама «Оборона Севастополя 1854−1855 років» та інші культурні об'єкти. — Авт.) постійно будують та перебудовують. Адже це було справді автентичне історичне місце. Та й відому севастопольську «Ракушку» (літня естрада на Приморському бульварі, одне з улюблених місць городян. — Авт.) теж досі переробляють. Будуватимуть її, мабуть, вічно.

Не можу не сказати, що історичні місця, до яких доторкнулася рука нинішніх будівельників, потім не впізнати. Причому не тому, що стало добре та красиво. А тому, що потворно.

Зараз практично в жоден музей не підеш. Один зачинений на реставрацію, а в той, що відчинений, заходиш і реально жахаєшся, бо ти бачив, як там усе було раніше. З'явилося дуже багато табличок «платний вхід» там, де такого зроду не було.

Багато об'єктів тепер обгороджені парканами. Ми не звикли до такого. Раніше спокійно підіймалися на Сапун-гору будь-коли. А тепер потрібно пройти вздовж паркану, щоб погуляти улюбленими місцями.

«Знаєте, як боляче дивитись на те, на що Крим перетворили за ці роки?»

— Як розв`язують проблему житла росіяни, що приїхали? Як вони поводяться стосовно корінних кримчан?

В. С. — Житло вони здебільшого купують. Тих, хто приїхав, тут не люблять і вони відповідають взаємністю.

— Може, серед ваших знайомих є колишні українські військові або чиновники, котрі перейшли до окупантів. Як склалася їхня доля?

В. С. — Поголовно всі перейшли. І почуваються дуже комфортно.

Н. К. — Знайомий свого часу служив, але зарплату йому не підвищували. По службі відповідно не просувався. Зараз звільнився, працює на будівництві.

— Що говорять люди про війну на Донбасі? Чи їх ця тема взагалі не хвилює?

В. С. — Не хвилює абсолютно.

Н. К. — Та це заїжджена тут тема. Вона вже нікому не цікава. З Донбасу сюди приїжджають на таких автівках, що нам і не снилося. І кажуть: «Та ви жити не вмієте, ми вас навчимо». Весь ПБК (Південний берег Криму. — Авт.) викуплений ними.

Вони приїжджають сюди відпочивати. Вони мають свободу пересування. Причому дуже прикро, що для нас це проблема, а вони спокійно заїжджають до Криму, потім звідси без проблем їдуть до України вирішувати свої справи та отримувати пенсії. Чому Україна має їх годувати? З якої радості? За що? Краще віддайте ці бюджетні гроші тим, кому вони справді потрібні.

Я розумію, що Україні треба показати, що до них добре ставляться. Але люди цього не цінують. Один із, можливо, тисячі це й зрозуміє. А решта, мені здається, просто таким ставленням користуються.

— Відомо, що проукраїнські настрої жорстко придушують.

В. С. — Найсвіжіший приклад — доля заступника Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джеляла. 23 серпня, у День українського прапора, у селі Перевальне між Сімферополем та Ялтою було пошкоджено газопровід. ФСБ порушила кримінальну справу за статтею «Диверсія», яка передбачає позбавлення волі на строк від 10 до 15 років. Заарештовано кількох людей, у тому числі й він. Яким буде вердикт судилища, зрозуміло.

В. С. — Вже не вірю. Відповідно, ні про що не мрію. До 2019 року люди поглядали у бік України: безвіз, дешевизна продуктів та гарна їхня якість, ліки, насіння та хімікати з добривами везли лише з України. З приходом Зеленського ставлення змінилося. Зараз особисто я ставлюся до того, що відбувається в Києві, як до цирку виродків, вибачте.

Н. К. — А я вірю, що Крим повернеться до України і що все буде гаразд. Про це мрію. Сподіваюся, що моя мрія здійсниться. Але! Дуже неприємно, коли українці, від чиновників до простих громадян, більше говорять про Донбас. А ми? Ми що, не люди?

Хотілося б більшого розуміння з боку українського уряду, який має не просто створити якусь «Кримську платформу», а й щоб кримчани реально могли б приїхати до Києва і щось вирішити — оформити, отримати консультацію тощо.

А ти приїжджаєш і стикаєшся з такими перипетіями. Коли я оформляла закордонний паспорт, пройшла сім кіл пекла. Якби не підтримка знайомих військових, не отримала б його. Мені так і сказали: «Ви перша, хто чогось домігся». Але мені не хотілося б домагатися. Хотілося б, щоб у будь-якій конторі тебе сприймали як людину.

Нещодавно Верховна Рада ухвалила низку законодавчих актів про скасування режиму вільної економічної зони «Крим». Після набуття ними чинності буде відновлено статус резидентів України для кримчан. Те, що ми були нерезидентами стільки років, — велика дурість. І це теж відштовхнуло людей, до того ж дуже сильно.

Так, грамотна людина, яка все розуміє, не те що змирилася, але не прийняла це багнетами. А людям, які не розуміють, це подалося так: ви ж там нікому не потрібні.

Ще, напевно, навіть не так важливо, що багато хто втратив роботу, скільки те, що зруйнувалися сім'ї — частина родичів у Криму, частина в Україні. Побачитися тепер дуже складно. Рятує лише скайп.

На прикладі нашої родини. Ми пишаємось своїми дітьми, пишаємось їхнім вибором. Вони не зрадили країну. Я, напевно, просто не зрозуміла б, якби вони вчинили інакше. Але моя сваха тоді просто посивіла. Тому дуже хотілося б, щоб не тільки щодо нас щось змінилося, а й до тих, хто вийшов звідси, залишившись вірним присязі. Адже їхній вчинок не цінують. До того ж навіть замовчують. Хотіла б побачити, як змінюється ставлення до них. Що людей не кинули, їх підтримують, причому не на словах, не на папері, не на зборах і не на форумах. Ви хоч якось вирішуйте житлове питання цих хлопців. З усіх наших знайомих та друзів лише одна людина отримала квартиру.

А для нас… Я дуже емоційна людина. Для мене важливий емоційний стан. Ось у тебе все є, і ти можеш собі все дозволити. Але коли ти розумієш, що перебуваєш у своїй країні, але ти тут заручник, для мене ось це набагато страшніше. Так, ходиш. Так, дихаєш. Так, поїв. Але для мене це не так суттєво. Важливо, що я відчуваю.

Ми зараз стали дуже багато їздити Кримом. Але, знаєте, так боляче дивитись на те, на що його перетворили за ці роки…