"Колись ми були хранителями історії, а тепер нам судилося стати її співавторами", - Казарін про виклик для України

"Колись я був упевнений, що моєму поколінню випало жити в постісторії", - пише у своєму блозі Павло Казарін, передають Патріоти України.

"Здавалося, що всі події вже відбулися, а правила встановлені. Імперії розпалися, незалежності здобуті, війни завершені. Легко вірилося, що історія стала на рейки й кожен може передбачити їхню траєкторію.

Країна сприймалася як щось, вистраждане іншими. Її вибороли люди з банкнот і меморіальних дощок. Здавалося, що завдання мого покоління – лише стирати пил із пам'ятників і п'єдесталів.

Я помилявся.

Виявилося, що моєму поколінню випало жити в найбільш суб'єктний період історії країни. Що від наших рішень або бездіяльності залежить її майбутнє. Що незалежність – це теорема, яку потрібно доводити щодня.

За останні три роки деякі мої друзі стали вулицями. Інші – пам'ятниками. Моїм онукам у школі задаватимуть біографії тих, із ким ми сьогодні листуємося в месенджерах. Портрети наших сучасників споглядатимуть з українських банкнот, і єдине, що може цьому завадити, – це відсутність українських банкнот.

Якщо раніше кожен із нас був хранителем історії, то тепер нам судилося стати її співавторами. На тлі нинішніх викликів довоєнні проблеми ризикують здаватися "теплими" й "ламповими". Єдина складність у тому, що наша турбулентність збіглася з глобальною, – і тепер старі правила й орієнтири перестають працювати.

Дорослих у кімнаті дедалі меншає.

Раніше ми сприймали Сполучені Штати як охоронця демократії й світового порядку. А тепер американські виборці обрали президентом людину, яка погрожує союзникам і укладає угоди з диктаторами. Країна, яка десятиліттями інвестувала в soft-power, тепер розмінює дублони авторитету й репутації на мідяки дріб'язкової популярності.

Росія довгий час сприймала себе як антитезу демократії. Запевняла, що цінностей не існує, – на відміну від цінників. Що світ побудований на цинізмі й інтересах. Перемога Дональда Трампа має переконувати мешканців Кремля в їхній правоті. У новій реальності Віктор Орбан і Роберт Фіцо вже не виглядають рудиментами минулої епохи, а радше – пророками нової.

Додайте до цього зростання популярності правих у Європі. Радикалізацію порядку денного у старих демократіях. Електоральні несподіванки, народжені соцмережами, як-от у Румунії. Центробіжні гасла в країнах ЄС. І отримаємо той самий фон, на якому Україна відбивається від імперії.

Стара лінія протистояння у світі докорінно змінилася.

Після Другої світової вона пролягала між ринковими демократіями й плановими диктатурами. Вважалося, що ринок і добробут самі собою ведуть до свободи. Що варто лише включити державу у світову торгівлю – і вона неминуче стане частиною демократичного світу. Це було помилкою.

Нова лінія протистояння тепер проходить між ринковими демократіями й ринковими диктатурами. Останні позбавлені родових хвороб своїх попередників. Вони вміють конкурувати, торгувати, бути ефективними, а водночас – учитися на помилках. А ще вони здатні пропонувати населенню не лише перемогу марксизму, а й цілком відчутний добробут.

Лінія розлому між демократіями й диктатурами стала тоншою. Колись вона мала рельєф, бо спиралася на економічну модель. А тепер перехід до несвободи став непомітнішим, бо супроводжується не бідністю й дефіцитом, а демонтажем інституцій і руйнуванням механізмів стримувань і противаг.

Нам випало воювати за умов відсутності правил.

Раніше було простіше. Ми жили на повоєнній спадщині – і будь-яку подію можна було співвіднести з аналогами в підручниках історії. Тепер старі правила втрачають силу, а редакція нових залежатиме від результату нашої війни. Успіх Росії надихне інші імперії. Наша поразка налякає континент і породить запит на політиків, які шукатимуть мир в очах Путіна.

Якщо ми зазнаємо поразки, наслідком стануть не лише мільйони біженців у ЄС. Не лише десятки нових Маріуполів і сотні нових Буч. Результатом стане страх перед силою й готовність схилятися перед нею. За таких умов 30-ті XXI століття будуть разюче схожі на 30-ті XX століття.

Проблема в тому, що гранди старої Європи довгий час жили в ситуації профіциту безпеки. Їхню недоторканність гарантували США, і вони звикли не озиратися на військові загрози. Тепер їм доводиться заново вчитися цього, озброюватися й привчати своїх громадян до думки, що ті мають не лише права.

Ми могли б багато чого їх навчити.

У новій реальності ми несподівано стали фронтменом. Ми єдині вміємо топити ракетні крейсери й збивати стратегічні бомбардувальники. Палити танки десятками й нищити загоризонтні РЛС. Вести повітряні бої проти сучасних винищувачів і перехоплювати гіперзвукові ракети.

Лише наша армія вміє воювати з ядерною державою. Це ми знищили танковий кулак, створений для кидка до Ла-Маншу. Кожен наш піхотинець під Покровськом за місяць бачив більше війни, ніж американський морпіх за весь час служби.

Війна навчила нас, що культура – це колективна пам'ять нації. Що злопам'ятність – це її ж колективний імунітет. Ми часто картаємо себе за те, що погано справляємося з викликами вторгнення. Але вся критика розбивається об той факт, що нам нема з ким себе порівнювати. За останні 70 років ніхто, окрім нас, із таким не зіштовхувався.

Дорослих навколо більше немає. Дорослі відтепер – це ми.