Найнебезпечніша - "чорна вдова": Щоб вбивати і калічити українських саперів, окупанти масово ставлять міни-пастки

Вже зараз зрозуміло, що гуманітарне розмінування українських земель триватиме багато років і буде коштувати колосальних грошей. Фахівці, які займаються цією вкрай потрібною роботою, зазначають, що окупанти масово встановлюють міни-пастки, щоб вбивати й калічити саме саперів, передають Патріоти України.

«Мінують навіть смітники»

— Під час розмінування траплялось, що ваше життя висіло на волосинці? — ставлю запитання «Санті».

— Було й таке. Тут доречно сказати, що ці тварини (російські окупанти) мінували навіть смітники. В одному з сіл місцевий голова попросив нас розмінувати смітник, бо треба ж вивозити побутові відходи. Ми виявили там шість мін і в останню хвилину, коли я пояснював хлопцям, що ми робитимемо далі, один з них помітив на відстані 10−15 сантиметрів від моєї ноги маленьку протипіхотну міну ПМН-2 (вітром підняло шматок пластикового кулька і цю міну стало видно). «Сергій, стій на місці — за тобою ПМН», — сказав побратим. Я попросив сапера, який був поза межами ділянки, принести пінпоінтер — особливо чутливий міношукач, який працює в радіусі п’яти сантиметрів. Ми вивели хлопців з зони ураження і з одним з колегою зняли 12 мін ПМН-2.

— Яку міну можна назвати найнебезпечнішою?

— Це так звана «чорна вдова» (офіційна назва ОЗМ-72). Вона оснащена механізмом, який виштовхує її на висоту 60−90 сантиметрів — міна підлітає вгору й вибухає. В ній знаходяться 2400 осколків! В радіусі 25 метрів знищує всіх. На відстані до 50 метрів завдає часткового ураження (тобто у людини є шанс вижити).

— Яка вага спорядження сапера, який виходить на завдання?

— До 30 кілограмів, хоча ми й намагаємося, щоб вага спорядження не була занадто великою. Чимало важать великі сумки саперів, заповнені різноманітним спорядженням. Всі хлопці вдягнуті в засоби безпеки — бронежилети, каски, на очах — балістичні окуляри. Попервах ми не звертали увагу на балістичні окуляри. Але коли щось поруч вибухало, то вторинні осколки (ґрунт, щебінь) травмували очі.

До речі, минулого літа, в червні мене прооперували, бо я не міг ходити, через те, що доводилося переносити з хлопцями дуже важкі авіабомби (в тому числі 500-кілограмові), касетні боєприпаси. Робота сапера мало що вимагає бути максимально уважним, так ще й дуже важка фізично — маєш копати, переносити. Плюс сильні психологічні навантаження: на роботі ти маєш бути максимально зібраним і уважним — ні на секунду не можна розслабитися. Мало того, що мусиш слідкувати за сигналами приладів, так ще й контролювати обстановку навколо себе на всі 360 градусів. Бо розтяжки можуть знаходитись будь-де, натягнуті на будь-якій висоті.

«Зарплата у нас 20 тисяч гривень. Але зараз ситуація з грошовим забезпеченням поліпшилася»

— Ви стали сапером після початку великої війни?

— Саме так. Матеріально-технічне забезпечення у нас було слабеньким. Я став шукати волонтерів. В тій ситуації нам дуже допоміг і продовжує допомагати благодійний фонд «Повернись живим» і мої друзі. Але все одно нам не вистачає повнопривідних машин. Вони особливо актуальні в холодну пору року, коли через опади ґрунтові дороги перетворюються на суцільне болото.

— Яке було ваше перше завдання як сапера?

— Обстежити й очистити міст в Харківській області, на якому ворог встановив розтяжки, а на під’їзді до нього — протитанкові міни. Це було місце боїв, тож поблизу стояла підбита і спалена техніка, лежали трупи росіян і, на жаль, українських бійців. Адреналін у нас зашкалював, адже то був наш перший вихід. Міни ми знімали «кошками» (спеціальними металевими крюками), бо під звичайними мінами могли знаходитись міни-пастки (окупанти встановлюють їх, щоб вбивати саперів).

Свій перший міст ми очистили успішно, але уникнути трагедії в той день, на жаль, не вдалося. Метрів за 250 від нас під охороною хлопців з ЗСУ працювали енергетики. Бригадир вирішив проїхати не по вже розвіданій дорозі, а по іншій. Напоровся на протитанкову міну, пролунав потужний вибух, чоловік загинув. Людина, яка знаходилася неподалік, отримала поранення. Ми зупинили їй кровотечу. Щоб винести пораненого, довелося розміновувати дорогу. До речі, нещодавно трапився подібний випадок: на тракторі підірвалися селяни. Вони поїхали не по наших маячках, а по нерозвіданому узбіччю. Слава Богу, вижили. Але один отримав сильну контузію, а другий, певно, лишиться без ока. На жаль, такого роду нещасних випадків чимало.

— У вашому підрозділі були випадки загибелі саперів?

— На жаль, були. Першими загиблими у нас стали мій командир взводу (він підірвався саме на «чорній вдові») та водій, який власне й зачепив розтяжку, яка привела в дію ту міну. Вони разом йшли по ділянці, розтяжка була натягнута дуже низько (її не було видно в траві) і, як я вже сказав, водій її зачепив. Перед цим по тій ділянці пройшли інші хлопці. Їм пощастило, нічого не зачепити. Вже після того, як підірвалися командир і водій, за декілька метрів було виявлено ще одну розтяжку.

— За вашими спостереженнями, у командира і водія було передчуття скорої загибелі?

— Ні, такого не було. Хоча до передчуття ми ставимося серйозно. Ось реальний випадок: один з наших саперів сказав якось зранку: «У мене погане передчуття». «Добре, ти сьогодні будеш стояти на охороні машини», — вирішив я. Не виключено, що якби я не зважив на його слова і він вийшов на розмінування, сталася б біда.

— Як проходить навчання поповнення?

— Ми, досвідчені вже сапери, очищаємо ділянку, потім ставимо холості розтяжки й привозимо туди новеньких. Вони не знають, що розтяжки не справжні. Від психологічної напруги деяких з них навіть тіпає. І це добре — розслаблюватися смертельно небезпечно.

— У вашому підрозділі зарплата, як на передовій?

— Ні, за таку небезпечну роботу нам платять 20 тисяч гривень, плюс — за кожен піднятий ВНП (вибухонебезпечний предмет). Це несправедливо. Ситуація зараз поліпшилась: підписано документи про те, щоб нам платити премії.

Щодо передової слід сказати, що частина наших хлопців стають саперами в штурмових групах — одна з найнебезпечніших робіт на війні.