"Не здивуюся, якщо у пересічного сержанта ЗСУ приблизно така сама ситуаційна поінформованість, що й у генералів РФ", - військовий експерт із Австрії

"Цей матеріал фокусується на стані Збройних Сил України (ЗСУ) та завершує мій огляд ситуації на полях битв на початку серпня 2022 року. Можливо, обговорення — а отже критика — ЗСУ, ймовірно, багатьом здасться як мінімум «несправедливою»: зрештою Україна є об'єктом кровопролитної війни на знищення, до того ж ця війна їй нав’язана, і Україна не просто бореться за елементарне виживання, але ще й є явним «аутсайдером» у цьому конфлікті", - пише австрійський військовий аналітик Том Купер у своїй статті, передають Патріоти України, та продовжує:

"Таким чином, будь-який успіх, якого досягли її збройні сили, викликає багато співчуття. Я намагатимусь зосередитися саме на критиці, а не на засудженні.

Сухопутні війська України

Можливо, це здасться дивним, але логістика та постачання не є головною проблемою ЗСУ. Принаймні, вже не є — і це попри те, що на початку війни росіяни або знесли, або принаймні сильно пошкодили всі великі нафтопереробні заводи та склади паливно-мастильних матеріалів (ПММ) у країні. Це як приклад. Завдяки українській залізниці (Укралізниця або УЗ) боєприпаси, озброєння, пальне та запаси, які надає НАТО, транспортовані та розподілювані максимально швидко й ефективно, причому на всьому шляху від західних і південно-західних кордонів до полів битв на сході й півдні. Те, що вдається керівництву і співробітникам щодо цього, дивує — тим паче, що протягом перших чотирьох місяців вони зазнавали регулярних ударів російських балістичних і крилатих ракет. Настільки регулярних, що понад 70 співробітників УЗ було вбито до кінця квітня, а до теперішнього часу вже понад 170.

Незалежно від того, куди вони поцілили і якої шкоди завдали росіяни, наскільки я знаю, серйозних затримок — більш ніж на 24 години — ніколи не було. Якщо ви мене запитаєте, то я скажу, що це серйозне досягнення, і вся країна має сказати Укрзалізниці велике спасибі.

Щойно західні поставки опинилися в країні, українці також виявили велику винахідливість у їхньому приховуванні, що було конче необхідно до того, як ЗС РФ спустошили свої запаси балістичних і крилатих ракет. Зокрема, підрозділи, які отримали нове озброєння, не завжди можуть одразу його прийняти та швидко передати до місця операції: досить часто до місця призначення зброя доходить протягом кількох днів.

В інших випадках постачання розподіляють за підрозділами, які мають попередньо навчитися використовувати цю зброю. А поки що потрібно десь зберігати не лише зброю, а й супутні боєприпаси й запчастини. Особливо це стосується артилерійських боєприпасів: їх потрібно постачати в такій кількості, щоб їх не можна було витратити за день-два. А це, своєю чергою, означає, що його потрібно не просто доставити в Україну, а ще й близько до поля бою, а потім зберігати поряд з останнім, але водночас непомітно від росіян. Непросте завдання, але, мабуть, ЗСУ вирішує його досить добре за рахунок децентралізації: у неї багато «дрібних» складів боєприпасів за лінією фронту, і росіяни мають величезні проблеми навіть зі спробами їх знайти.

Keystone cops у Москві (так автор називає Міністерство оборони РФ — ред.) зайшли так далеко, намагаючись перешкодити цьому розподілу зброї і боєприпасів, що ще в травні почали де-факто атакувати кожен ангар із сільськогосподарською технікою в межах досяжності (звичайно, раніше вони націлювалися також на великі склади, заводи і т.ін., глибше в Україні) — і це з їхніми високоточними боєприпасами повітряного базування (ПГМ, насамперед Х-59/АС-17, але Х-25/АС-10 та Х-29/АС-14 були розгорнуті у досить великій кількості).

З того, що я можу сказати, ця спроба була винятково невдалою. Бо українська ППО залишалася ефективною. А маса російських ПГМ відносно ближнього радіусу дії потребувала на кожен ударний літак, що задіяний, мінімум іще одного літака супроводу для радіоелектронної боротьби. Якщо судити за жалюгідними результатами, це дорого обходиться ПКС РФ — і щодо палива, і в частині запчастин, і обслуговування.

Проте найбільшою проблемою для росіян залишається питання пошуку українських складів зброї: у ЗС РФ логістика централізована, і все зберігають на великих складських сховищах, які легко знайти (саме тому багато з них були уражені українськими M142 HIMARS та іншими засобами за останні два місяці). В Україні раніше були подібні сховища, але більшість із них або знищені на початку війни (одне навіть захопили росіяни), або поки порожні. Наразі українська логістика працює за допомогою безлічі невеликих складських майданчиків.

Можливо, ГРУ та ФСБ трохи легше «далі на заході»: вони, як і раніше, підтримують ефективну мережу інформаторів — усередині України, але і на більшій частині Східного флангу НАТО. Вони непогано відстежують і повідомляють про пересування озброєння, що його постачає НАТО, — причому це починається вже в різних аеропортах і портах Польщі та Румунії. Проблема в тому, що відбувається далі: приблизно в 99% випадків росіяни втрачають сліди поставок невдовзі після того, як ті в'їжджають до України, і вони не мають змоги знайти їх знову (принаймні до того, як у бою будуть розгорнуті нові озброєння). Таким чином, внутрішня безпека в Україні функціонує досить добре.

Частково це пояснюється тим, що Україна виявилася ефективною у протидії російській кібервійні: не забувайте, що ця війна в Інтернеті ведеться так само затято, як і «кулями» на передовій. Можливо, росіяни й були дуже успішними на ранньому етапі, але тим часом українці та їхні союзники (серед останніх низка «неофіційних» вузлів, які симпатизують українській справі) явно перевершують їх.

Де українська логістика не така добра, то це там, де це стосується інших видів техніки. Наприклад, у всієї піхоти надто мало приладів нічного бачення, бронепластин і балістичних шоломів, а навіть у деяких підрозділах спецназу досі не вистачає машин швидкої допомоги. Отже, якщо хтось хоче допомогти: я рекомендую зробити пожертву тим інстанціям, які відповідальні за постачання армії такого обладнання.

Слово «обстріл» підводить мене до наступного пункту: якщо сутність ЗС РФ можна було б резюмувати як «механізовані сили, зосереджені на артилерії», то ЗСУ наших днів можна було б резюмувати як «піхотні сили, зосереджені на артилерії… Якщо остання доступна».

Основна відмінність між ЗС РФ і ЗСУ полягає в ситуаційній обізнаності: росіяни використовують свої УТК лише для координації артилерійських підрозділів; українці використовують додаток Кропива для координації артилерії, а також піхоти, бронетехніки й інших підрозділів. Це трохи гіпербола, але не здивуюся, якщо завдяки Кропиві у середнього сержанта ЗСУ приблизно така сама ситуаційна поінформованість, що й у генералів штабу ОСК Південь у Ростові-на-Дону (і, безперечно, більша, ніж у будь-яких російських офіцерів нижче рівня цього штабу).

Однак це палиця на два кінці: децентралізоване командування ЗСУ означає, що «кожен маленький Наполеон» на полі бою може ініціювати артилерійський удар. Це, натомість, означає, що в діях української артилерії часто відсутня координація: через те, що перевага росіян в артилерії призводить до частих артилерійських дуелей, українські артилерійські частини зазвичай діють на великих площах. Часто дуже невеликими загонами (одна, дві, три гармати максимум), а якщо потім «кожен сержант» викликає артилерійську підтримку, то ці загони розосереджені ще більше, часто поза контролем командирів частин, і кожен стріляє по чомусь іншому. Недивним результатом є відсутність координації: дуже рідко трапляється, щоб кілька артилерійських підрозділів націлювалися на ту саму концентрацію російської артилерії.

Насамперед у ЗСУ, як і раніше, дуже мало артилерії: у кращому випадку вони мають близько 500−550 гармат і близько 200 реактивних систем залпового вогню (проти приблизно 2500 артилерійських установок і більше 1000 реактивних систем залпового вогню ЗС РФ). І не тільки через відсутність снарядів для старих буксируваних гармат радянської розробки калібрів 122 і 152 мм, а й через утрати. Наскільки я знаю, ЗСУ втратили на сьогодні понад 100 артилерійських гармат (серед них близько десятка М777, наприклад). Хороша новина полягає в тому, що українці особливо ефективно вибивають своїх найнебезпечніших противників, таких як Мста-С, 2С5 «Гиацинт-С» та 2С7 «Пион»: за моїми оцінками, на цей час було підбито понад 150 одиниць. Однак поки що у росіян можуть виникнути проблеми лише з виробництвом нових МСТА-С.

Так чи інакше, у ЗСУ настільки мало артилерії, що фактично вона може ефективно протистояти артилерії ЗС РФ лише на двох ділянках фронту: Херсонській і Південному Запоріжжі. Як зазначалося вище, є великі ділянки лінії фронту, звідки вся українська артилерія була виведена через потребу в ній в інших місцях. Це велика проблема, адже рано чи пізно росіяни дізнаються про це, і тоді українці зазнають страшних утрат. Наприклад, 1 і 2 серпня росіяни випустили по батальйону 56-го мотострілецького полку, що утримує Піски, 6000−7000 снарядів, буквально перетворивши на пил цю боєздатну досвідчену частину. Коли (піхотний) резерв був відправлений уперед, щоб утримувати лінію, кажуть, що тільки один солдат повернувся живим.

Не дивно, що одна з російських ПВК (усі тільки й кажуть що про ПВК Вагнера, хоча їх кілька), зуміла зайняти більшу частину місця. На щастя для України, росіянам забракло як піхоти, так і механізованих сил, необхідних для використання цієї можливості: їхні ПВК та 11-й полк (Донецьк) зазнали великих утрат лише при спробі штурму Водяного та Новосільського, а потім під час контратаки українців. Саме тому ЗС РФ не вдалося прорватися, і бої у Пісках тривають досі.

(До речі, 110-а бригада ТД, яка утримувала частину Авдіївки, ледве уникла подібної долі, насамперед тому, що в неї в тилу містилася 25-а дивізія ВДВ. Остання, таким чином, змогла не лише протистояти російській артилерії, але і вразити 100-й полк сепаратистів, коли він спробував атакувати Красногорівку, через кілька днів. Навіть тоді у мене склалося враження, що те, що справді врятувало північний фланг авдіївської позиції 6 серпня, було те, що ЗС РФ на той час були змушені вивести принаймні одну зі своїх артилерійських бригад із Донецької області, і кинути її на південь Запоріжжя — через велику кризу в тому районі — а, за іронією долі, вона була «викликана» високоефективною українською артилерією).

Ось чому такі важливі постачання НАТО таких передових РСЗВ, як M142 HIMARS і M270 MLRS: їхня вогнева могутність і точність дають українцям змогу вражати достатню кількість передових російських складів боєприпасів, що дало можливість різко знизити інтенсивність артилерійського вогню ЗС РФ за останній місяць. Ба більше, росіяни не тільки зазнали великих утрат у своєму нечисленному особовому складі, що має досвід ведення тилового забезпечення, але й були змушені спрямувати додаткові зусилля на створення нових складів боєприпасів, і все це так далеко від лінії фронту — за межами досяжності HIMARS та РСЗВ. що тепер їм потрібно набагато більше часу, набагато більше вантажівок і водіїв, аби поповнити запаси своїх військ.

Є проблема: навіть якщо кількість М140 і М270 тим часом збільшилася до якихось 24−25, їх однак так мало, що Україна не може зробити більше, окрім ефективно блокувати російську логістику в конкретному районі на два-три дні, зрідка довше. Ось чому росіяни все ж таки змогли здійснити такий масований обстріл Пісків, а потім Авдіївки менш ніж за два тижні після того, як українські HIMARS підірвали більшу частину їхніх складів із боєприпасами в районі Донецька. Українцям забракло артилерії, щоб відбити їх, і одночасно тримати під постійним тиском місцеву мережу залізниць — і це не кажучи про те, що навіть такі українські здобутки давалися ціною утримування військами найспекотнішої ділянки лінії фронту (тієї, що між Богородичним і Бахмутом), що залишається недостатньо підтримуваний артилерією.

Наступною проблемою ЗСУ є дефіцит досвідчених і кваліфікованих молодших офіцерів і унтер-офіцерів. Я додав би до цього брак кваліфікованих офіцерів на оперативному рівні.

Зауважте: мобілізована маса українських резервів, що призвело до масового збільшення чисельності військ, створення нових частин і розширення наявних. Тим часом численні підрозділи зазнали — найчастіше — серйозних утрат. Усе це вимагає безліч офіцерів та унтер-офіцерів, майже стільки ж радників та інструкторів, а потім потрібен час, щоб не лише дати військам базову підготовку, а й сформувати з них боєздатні взводи, роти, батальйони, полки та бригади з необхідним спорядженням. Не дивно, що зараз проходять навчання не лише тисячі додатково рекрутованих українських військовослужбовців, сержантів та офіцерів — деякі в країнах НАТО, але більшість із них в Україні, а й цілі бригади. Українцям також належить перенавчити більшу частину своїх сил.

Це тим паче важливо, бо український досвід показав, що до 95% отриманих утрат зазнають саме недосвідчені війська: по суті, війська, які ніколи раніше не брали участі у бойових діях, і під час свого першого бою. Будь-хто, хто має хоча б один бойовий досвід, уже має вдесятеро більше шансів на виживання.

Оскільки у Генштабу все ще недостатньо військ і техніки, щоб належним чином зайняти всю лінію фронту і, як і раніше, проводити корисні оперативні дослідження, у нього залишається два варіанти:

1. Терміново кидати недосвідчені війська, щоб вони діяли як «пожежні команди» і закривали проломи щоразу, коли це є невідкладним, і зазнавали серйозних утрат, що потім викликатиме розбіжності та деморалізацію між військами, або

2. Продовжувати послаблювати боєздатні частини, передислоковуючи їхні елементи туди, де є надзвичайна необхідність.

Очевидно, що жоден із них не ідеальний, і результати дуже погані, незважаючи ні на що. Ми бачили, що відбувається, коли ЗСУ відводить дуже багато досвідчених військ навіть із вузької ділянки лінії фронту — наприклад, у випадку з Новолуганським і Світлодарськом (там вони забрали два батальйони 30-го механізованого полку для їх передислокації) на північ; росіяни дізналися про це і майже без бою взяли Світлодарськ.

Через місяці саме це зрештою призвело до втрати Вуглегірської ТЕС і, таким чином, до вторгнення росіян у Бахмут. Ми бачили, як українські контрнаступи застопорювалися через те, що кидали в атаку погано навчені частини, такі як 60-й піхотний і 61-й єгерський, перш ніж вони будуть готові. Ми бачили, як росіяни розбили недосвідчений і легкоозброєний батальйон ПТ у Тошківці, тільки щоби змусити інший утекти. Українцям довелося кинути батальйон однієї з повітряно-десантних бригад по всьому шляху від Миколаєва, щоб закрити пролом, і навіть після того, як він прибув, усе, що він міг зробити, це утримувати коридор на південь від Лисичанська відкритим досить довго, щоб усі війська, розташовані далі на північ, могли відступити.

Це працює й у зворотний бік: ми бачили, що сталося з батальйоном щойно сформованої 25-ї повітряно-десантної дивізії, коли росіяни просунулися на південь від Дібровного, ледь не загнавши в тил захисників Богородичного та Слов’янська. Для контратаки знадобилося повторне розгортання батальйону 93-ї механізованої бригади. Це було дуже ефективно: було знищено цілу російську БТГ (тобто близько 10−15 ОБТ і близько 40 БТР/БМП в обмін на одну БМП!), але, натомість, у штабі Схід майже тиждень не було резерву. До того ж цю контратаку треба було зупиняти до взяття Довгенького, бо не лишилося військ, аби закріпити досягнуте. Результат: 93-та змушена була скасувати багатообіцяльну контратаку і скоротити лінію фронту.

Це проблема — брак боєздатних офіцерів та інших чинів (плюс проблема з тим, що на озброєнні досі залишається багато офіцерів «старої гвардії» — людей, у манері командуванні яких дається взнаки не тільки вік, а й погана підготовка минулих часів, але ж необхідно «підсилити цифри»), рішення якої я не бачу у найближчому майбутньому. В ідеалі НАТО мало б поставити стільки передового озброєння, щоб ЗСУ могла б принаймні стримувати ЗС РФ меншою кількістю добре оснащених підрозділів. Але цього не відбувається. Натомість зброя НАТО прибуває, але в надто малій кількості. Це призводить до постійних бойових виснажень.

Це те, що залишиться проблемою ще на кілька місяців наперед (щонайменше). А тим часом ЗСУ доведеться нарешті знайти спосіб хоча б припинити практику «проріджування» своїх боєздатних частин і заміни їх легкоозброєними та недостатньо навченими частинами ПТ. Це погана ідея та ненадійне рішення. Але, звісно, легше сказати, ніж зробити".

Джерело: НВ

Путін вже втік у бункер: Експерт розповів про відповідь США і Великобританії на ядерні загрози Кремля

вівторок, 4 жовтень 2022, 0:30

Остаточне рішення щодо застосування ядерної зброї Росія буде приймати з огляду на реакцію Заходу. В інтерв'ю "Главреду" президент Центру глобалістики "Стратегія ХХІ", експерт з питань енергетики Михайло Гончар зазначив, що якщо Чорноморський флот буде ...

Кругова порука взяла гору над совістю та обов'язком перед державою та народом: Верховний Суд відмовився звільняти свого члена з російським паспортом

вівторок, 4 жовтень 2022, 0:24

Судью Касаційного господарського суду Верховного Суду Богдана Львова, який має російське громадянство, не змогли звільнити під час таємного голосування. "Львова не звільнили з посади голови КГС. Щойно Касаційний господарський суд ВС визначив свою долю,...