"Неймовірно, але ми знаємо точний день загибелі": Журналістка про те, чому Путін не залишить Україну у спокої і чому він помиляється

"Загроза повномасштабного вторгнення російських військ на територію України привернула увагу світу до війни, що триває з 2014 року. Але також - до України, її суспільства, історії та культури", - пише у своєму блозі Тетяна Ворожко, журналістка, українка, яка живе в США, передають Патріоти України, і продовжує:

Загроза російського президента сусідові випливає зі спотвореного історичного розуміння того, що Україна не є справжньою країною. В очах Володимира Путіна Україна не є повністю суверенним і окремим національним утворенням. Цей «несправжній суверенітет», на його думку, означає, що країна — друга за величиною в Європі — не має права самостійно впроваджувати свою внутрішню політику та переслідувати зовнішньополітичні цілі.

Своє розуміння історії та побудованих на ній ідей щодо майбутнього Путін виклав у своїй липневій статті «Про історичну єдність росіян і українців». У ній Путін стверджував, що «справжня суверенність України можлива саме у партнерстві з Росією» через зв’язки, сформовані за час їх спільної історії. Отже, вони є «одним народом».

Українські історики відповідають, що російський президент неправильно розуміє історичні процеси та хибно інтерпретує історичні події. Як і багато хто до нього, Путін вірить у спільне походження російського, українського та білоруського народів.

Путін пише, що «і росіяни, і українці, і білоруси — спадкоємці Стародавньої Русі», населені слов’янськими та іншими племенами, «об'єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською), господарськими зв’язками, владою князів династії Рюриковичів. А після хрещення Русі — і однією православною вірою». Він вважає, що «і знать, і прості люди сприймали Русь як загальний простір, як свою Вітчизну».

Українські історики стверджують, що хоча частини сучасної України та сучасної Росії мали династичні зв’язки в ранньому середньовіччі, не має підстав говорити про етнічну, культурну та мовну єдність людей, які їх заселяли.

«Більшість вчених вважають, що слово „Русь“ має скандинавське походження. Це, ймовірно, походить від фінського терміну Ruotis, яке вживалося, щоб позначити шведів — шведською мовою це означає „чоловіки, які веслують“», — говорить історик Гарвардського університету Сергій Плохій.

З Києва, який в 11 столітті був одним з найбільших міст Європи, династія Рюриків поширилася на захід і схід, сягнувши територій сучасної Білорусі та Росії. Невдоволені політичними перспективами вдома, нащадки київських князів встановлювали контроль над новими територіями, заснувавши таким чином й Москву на початку 12 століття.

Українські історики вважають, що територія Русі не мала спільної мови. Русь імпортувала релігійні тексти з Болгарії, перекладені з грецької на слов’янську болгарську мову, яку вже пізніше назвали «церковнослов’янською». Але цією мовою не розмовляло населення — її вживали «лише в церковних справах, державних і судових справах, літописанні, комерційних записах тощо», — говорить Іван Патриляк, декан історичного факультету Національного університету імені Тараса Шевченка.

Також не було відчуття єдності між різними народами Русі. Плохій каже, що поширення слов’янської ідентичності було тісно пов’язане з прийняттям християнства з Візантії. «Чим більше Русь ставала християнською, тим більше вона ставала слов’янською, що розглядалося в контексті балканських слов’ян, ширшої історії Візантії і так званого Християнського світу», — говорить він.

Неймовірно, але ми знаємо точний день загибелі Русі — 7 грудня 1240 року, коли монгольські загарбники з євразійських степів завоювали Київ. Вони розділили землі, якими керувала династія Рюриків, на дві частини — одна була ядром майбутньої Росії, а інша з часом стане Україною.

Досвід монгольського панування в цих двох частинах був дуже відмінним, каже Плохий. «У своїй східній частині монгольська присутність проіснувала до кінця 15-го століття і була набагато жорсткішою, частково тому, що вона була ближче до їх політичного центру. Україна перебувала під меншим політичним та іншим тиском; правління монголів фактично закінчилося до середини 14-го століття».

Згодом західна частина Русі була включена до складу Королівства Польського, Великого князівства Литовського, а згодом — до Речі Посполитої, з різним ступенем автономії.

У 15 столітті у степах на південь від Києва з’явилася нова сила — козаки. Ці землі швидко наповнювалися поселенцями, що втікали від кріпацтва, податків та боргів. Місцеві правителі заохочували ці вільні поселення, аби забезпечити буфер від Кримського ханства, васальної держави Османської імперії, яка як торгувала, так й здійснювала рабські набіги. Почавши з невеличких ватаг, козаки стали відомими як визволителі рабів, воїни, і в кінцевому підсумку — як політична і військова сила, що вступила в тривалий конфлікт з польськими правителями.

8 січня 1654 року в місті Переяслав гетьман Богдан Хмельницький зібрав групу своїх старшин, щоб присягнути на вірність царю Олексію Романову Московському.

«Їхні жителі возз'єдналися з основною частиною російського православного народу. За цією областю утвердилася назва "Мала Русь" (Малоросія)».

Більшість українських істориків так не бачить. «Те, що сталося в Переяславі в 1654 році, — каже Плохій — не було ані возз'єднанням України з Московією, ані возз'єднанням двох братніх народів. Тоді в етнічних поняттях ніхто не думав. Промова Хмельницького, записана в матеріалах московського посольства, пояснює його мислення. Він окреслив чотири варіанти суверена козацької Гетьманщини: турецького султана, кримського хана, польського короля і царя».

Патриляк зазначає, що «угода з Московським царем була у контексті пошуку монарха-сюзерена та військової допомоги. Хмельницькому здавалося, що умови, які пропонує цар, є найбільш вигідні».

Єкельчик, професор історії в канадському Університеті Вікторії каже, що ідея про возз'єднання руського народу під скіпетром царів, що походять від правителів стародавньої Русі, є пізнішим винаходом. «Їх запропонували київські священнослужителі, які намагалися ствердити свою роль при царях, а потім вона закріпилася в російській і радянській імперській ідеології».

Сторони потребували перекладачів, щоб зрозуміти один одного, каже Плохій, і дивилися на угоду по-різному. У той час як козаки розглядали її як «договір з обов’язковими зобов’язаннями для обох сторін, цар сприймав козаків як своїх нових підданих, а їхні землі — як своє нове володіння».

Один з найбільш вражаючих абзаців трактату Путіна вказує на те, що він вірить, що українська ідентичність є штучним утворенням кінця 19 століття у результаті іноземного впливу.

«Водночас у середовищі польської еліти та деякої частини малоросійської інтелігенції виникали та зміцнювалися уявлення про окремий від російського український народ», — пише він. «Історичної основи тут не було і не могло бути».

Путін критикує більшовиків за їхнє рішення в 1922 році утворити Українську Радянську Соціалістичну Республіку, яка мала принаймні номінальне право на відокремлення, яке президент Росії називає «найнебезпечнішою „міною уповільненої дії“».

«Саме радянська національна політика — замість великої російської нації, триєдиного народу, який складався з великоросів, малоросів та білорусів, — закріпила на державному рівні положення про три окремі слов’янські народи: російський, український та білоруський», — пише він.

Патриляк пояснює, що «ідея створення самостійної України в сучасному розумінні цього слова проговорювалася в працях кирило-мефодіївців, проглядалась в поезії Шевченка ще в середині ХІХ століття, і була інтелектуальне оформлена на зламі ХІХ і ХХ століть». Ця ідея не обмежувалася вузьким прошарком української інтелігенції. «Україна в боротьбі за незалежність проти більшовиків і білогвардійців втратила, як підраховують зараз вчені, до 100 тисяч убитими». Так само він відзначає десятиліття українського патріотичного активізму в Західній Україні, що послужило корінням для утворення Західноукраїнської Республіки в 1919 році.