Ототожнювати себе з РФ тепер мало кому захочеться. Навіть у російськомовних регіонах: 5 грандіозних провалів Путіна у війні з Україною

Про війну Росії та України говорили багато. Останнім часом з'явилася досить цікава річ – трансформація російських тез. Міркуваннями із цього приводу поділився поділився політичний аналітик Ігор Тишкевич у своєму блозі на YouTube, передають Патріоти України.

Кремлівські хотілки лишились у мріях

Коли розробляєш будь-яку політику, будь-яку комбінацію, ти оцінюєш результат. Ти або отримуєш бажане, або отримуєш частково бажане, або ти не отримуєш нічого.

На цьому тлі цілком логічно подивитися, які цілі озвучувала Росія, що вона отримала в результаті й що із цього збережеться після закінчення війни. У нашому випадку я б говорив не про те, що заявляли в російських медіа (це окрема тема), я звернув би увагу на слова начальників російської держави – тобто, президента Путіна, міністра закордонних справ Лаврова, спікерки МЗС Марії Захарової, Шойгу, поки той міг говорити, тощо. Що ж, почнімо.

Якщо ми говоримо про глобальні цілі, то ключову глобальну ціль РФ було визначено ще на консультаціях наприкінці 2021 року. Тобто так звана велика угода, яка б за РФ закріплювала статус супердержави, яка давала б можливість Росії вийти на глобальний договір сторін про новий фактично поділ світу з одним або двома, або трьома центрами впливу, одним з яких збиралася бути РФ.

Згуртоване НАТО

Цитата Лаврова про те, що "мета – це ослаблення впливу США та НАТО у регіоні". Це одна із перших цілей, озвучена ще наприкінці лютого. Що ж, чудово. Давайте подивимося, що відбувається зараз. Через те, що Україна не здалася, Україна бореться, Україна показує, що з Росією можна воювати, що ми маємо? З одного боку, Росія – вже не така загроза, а з іншого боку – держави, які раніше були нейтральними, вже замислюються про те, що вірити російським обіцянкам чи гарантіям не варто.

Другий результат – різке посилення східного флангу блоку НАТО. Це оновлення озброєнь, створення нових баз, посилення присутності. Ще один пункт щодо ослаблення впливу США та НАТО. У НАТО були дуже сильні протиріччя. Згадаймо конфлікт між Трампом і Меркель, який фактично був ілюстрацією конфлікту між США та Німеччиною, протиріч на рівні США – Франції тощо. Що ми маємо зараз? Багато протиріч усередині НАТО на тлі російської агресії проти України відходять на другий план. У тому числі – й окрема думка Німеччини.

Ну і, нарешті, якщо говорити про послаблення, то є така річ, як робота зсередини. Тобто твої лобісти, дружні партії, які провадять потрібну тобі політику. Спробуйте поставити собі запитання: стали сильнішими або слабкішими лобісти РФ у країнах НАТО? Ну, наприклад, у Німеччині та Франції, зокрема, де вони були особливо сильні?

"Цементування" влади в Україні

Далі переходимо до внутрішньоукраїнського блоку. Великі та "шляхетні" цілі (Росії – 24 канал), які передбачають, що в Україні буде нова влада. Дивимося, за яких умов і коли ставилася ця мета.

Отже ситуація кінця 2021 року. Зеленський підійшов до початку війни в стані стабілізації свого рейтингу на рівні 23 – 25%. Це – частина ядра підтримки Зеленського. Але були конфлікти з ключовими групами підтримки. Тобто конфлікт із малим бізнесом, різке політичне протистояння з Порошенком і одночасно з Медведчуком, конфлікти з олігархами, причому практично з усіма. Тобто назрівала велика війна всіх проти всіх.

Причому з огляду на те, що в олігархічних груп під контролем були медіа, то в такому разі доля Зеленського була б, м'яко кажучи, незавидною. Фактично вирішувалися питання про те, як перерозподілити владні повноваження, де-факто не змінюючи Конституцію, або як скинути Зеленського та його "слуг" уже в 2023 році. При цьому умовно проросійські партії, та сама ОПЗЖ, Медведчук, вони мали шанси посилити свої позиції.

Що отримали у результаті? Де медведчук? Порошенко намагається піаритися, але, м'яко кажучи, трохи невдало. Рейтинг Зеленського явно більший за 80%. І відбулася мобілізація населення. Яка зміна влади? Теж не вийшло.

Україна озброїлася на віки

Йдемо далі. Демілітаризація України. Нейтралізація військового потенціалу. Так, в Україні відбулася реформа армії, Україна дещо посилилася. Але що ми маємо сьогодні? Якщо ми говоримо про те, що відбувається з погляду передачі озброєнь українській армії, ми маємо передачу важкого озброєння навіть від тієї ж Німеччини. Я вже не кажу про Фінляндію, країни Балтії, Польщу, Румунію, Чехію, Францію, Британію, США. Тобто військовий потенціал посилився.

Далі – великий воєнторг як російської армії. Ще раз нагадаю, що затрофеєного російського озброєння більше (по танках, бронемашинах), ніж втрачених Україною. Тобто військовий потенціал України за цими напрямами суттєво зріс.

І ще маленьке "але" – зброя на руках населення. Очевидно, це не демілітаризація. Насправді Україна перетворюється на мілітаристську державу, і це, в принципі, усвідомлений вибір. І такою ця держава залишиться – подобається це РФ чи ні. Тому що це – питання виживання України. Бо коли твій сусід у програмній статті на РИА Новости пише, що тебе треба знищити, заборонити саму назву Україна, то ти або озброюєшся, або…

Але результат російської політики (ще раз кажу – це буде незалежно від результатів війни) – демілітаризація якось не вийшла від слова зовсім.

З "денацифікацією" теж не склалося

Наступна мета, яка озвучувалася на крайньому етапі – "денацифікація", зробити з українців друзів Росії. Дивимося зараз, що відбувається.

Ще наприкінці 2021 року, якби мене запитали, в яких містах РФ теоретично може мати підтримку, свою базу, голоси для умовно проросійських партій, я назвав би Харків, Одесу, Кривий Ріг тощо. Щодо Харкова, як кажуть, це сумна пісня для росіян – їх там убивають. Одеса – хочу нагадати слова Труханова. Про крейсер "Москва" згадувати не будемо. Кривий Ріг – Вілкул. До чого був проросійський політик! До чого його реально вважали мало не провідником "русского міра". І Вілкул, який посилає Царьова слідом за російським кораблем і каже, що ми боротимемося, – м'яко кажучи, це цікаво.

"Денацифікація". Улюблена фраза українців "Російський корабель, йди на х**". Теж сюди ж. Далі – пісня про "калину, яка похилилася". Це уривок із гімну Січових стрільців, тих самих, які під час Першої світової війни воювали проти російської імперії.

Мова замість "язика"

Ось те, що у 2014 році почало відбуватися в Одесі. Що одеська російська культура, як її називали, вона не має жодного стосунку до сучасної Росії. Ось цей процес він набере просто колосальну швидкість, колосальну потужність. Тому що ототожнювати себе з РФ мало кому захочеться. Навіть у тих самих російськомовних регіонах.

Тому що, перепрошую, Суми – російськомовне місто, яке розбомбили, Харків розбомбили. Запоріжжя, Одеса, Миколаїв – ви вірите, що там любитимуть росіян? Смішно. Ось "денацифікація" якось теж не зовсім вийшла.

Виходить, що якраз-таки кордон умовного "русского міра" або хоча б якихось умовних симпатій до "русского міра" – він дуже відволікається на схід. І дуже імовірно, що за результатами війни він відсунеться на кордони України.