"Помилку краще якнайшвидше визнати": Росія не витримає важкої позиційної війни, - Андрій Зубов

"Ніхто не припускав 24−25 лютого, що агресія Росії проти України триватиме так довго — минуло три місяці, а кінця не видно. Тоді майже всі аналітики та й сама російська влада чекали капітуляції України за кілька днів. Нічого такого не сталося", - пише російський історик та політолог Андрій Зубов у своєму блозі, передають Патріоти України, та продовжує:

"Російським військам довелося відступити, повністю очистивши Київську та Чернігівську області наприкінці березня. Відступ з-під Харкова, який розпочався ще наприкінці квітня, триває. Миколаїв взяти не вдалося. Одесу — тим паче. Від планів зайняти район між Дністром і Дунаєм (Ізмаїл, Аккерман) та розвивати воєнний успіх на Придністров'ї, з охопленням Одеси із заходу, довелося, мабуть, відмовитися через брак сил і панування українських протикорабельних систем над морем. Впав, після 84-денної оборони, Маріуполь, але цей успіх, що очікувався на третій-четвертий день війни, мало що змінив стратегічно.

Активні й дуже важкі бої йдуть на Донбасі. Ці бої нагадують чи то Курсько-Орловську дугу, де видихнувся і провалився німецький наступ, чи нескінченні бої у північно-східній Франції протягом чотирьох років Першої світової війни — бої, що знекровили центральні держави і завершилися їхньою нищівною поразкою на чужій території. Німеччина підписала Комп'єнську капітуляцію, коли жодного солдата Антанти не було на її землі.

Чекати, що вже виснажена війною і повністю ізольована Росія витримає цю важку позиційну війну і, тим паче, досягне в ній переможного успіху — немає жодних підстав. Антипутінська коаліція країн, що підтримують Україну, все збільшується. Тепер їх уже 47. А союзником Путіна є лише Лукашенко. Континентальний Китай смертельно боїться потрапити під такі ж руйнівні санкції, як ті, під якими вже перебуває Росія. Ці санкції означали б для Китаю закриття тисяч західних заводів, що розташовані в КНР і, відповідно, безробіття для десятків мільйонів містян. Народні повстання для Піднебесної — звична річ, зміна династій — теж. І це чудово знають китайські комуністи. Тож вони обережні, і союзником Росії є хіба що на одну третину. Одностайність демократичного світу у протистоянні Росії проти України змусила «голову Сі» покласти під сукно плани приєднання Тайваню. Був би Захід розколотий і байдужий до агресії в Україні, Тайвань уже втратив би, ймовірно, свою незалежність до кінця травня.

Відмова від російської нафти, а вона, мабуть, відбудеться серед демократичних держав найближчими днями, боляче вдарить по російській економіці, яка отримує від цих продажів до одного мільярда доларів на день. Компенсацій чекати нема звідки.

Розширення НАТО на північному сході навряд чи серйозно вплине на нинішню війну, але, безумовно, стане ще одним політичним програшем Росії, яка раптом втратила своїх старих і надійних економічних партнерів і друзів — Фінляндію та Швецію. Навряд чи Ердоган зможе завадити розширенню НАТО. Швидше він сильно зашкодить своїй репутації, виявивши байдужість до безпеки своїх потенційних союзників і крайню користолюбність у той час, коли інші народи багатьом жертвують задля підтримки України та якнайшвидшого припинення війни.

Навіть якщо на позицію Туреччини вплинув Путін, пообіцявши їй в обмін на veto щодо вступу Фінляндії та Швеції до НАТО, якісь преференції в Сирії, яку Росія все одно не може далі утримувати через потреби сил і коштів на українському фронті, то поставши перед альтернативою — Сирія чи НАТО, Ердоган вирішить її як завжди витончено, «по оттоманськи» — він і Сирію візьме (куди Путіну подітися), і з НАТО не буде рвати, зрештою, погодившись на розширення організації. Ще більшою мірою те саме можна сказати про Орбана та ЄС. Росія зараз надто неприваблива, щоб заради неї жертвувати членством у важливих та перспективних організаціях.

Отже, через три місяці війни — важкі бої на Донбасі, величезні втрати та повна ізоляція. Переможні перспективи і військові, і дипломатичні не проглядаються. Навіть локальні успіхи — вихід російських військ до західних кордонів Донецької та Луганської областей — стратегічно нічого не дають. Друга лінія оборони української армії давно підготовлена та вдосконалюється щодня, нова і все потужніша зброя прибуває в Україну із Заходу, резервісти проходять посилені тренування. А мотивація на боротьбу з агресором не зникає в українців у виснаженні війною, а лише посилюється. Зафіксувати вічне перемир’я на лінії припинення вогню — як у Кореї та багато в чому через сумний досвід Кореї — тут не вдасться. Тим паче, у Кореї була все ж таки війна громадянська, а тут — класична міждержавна, і агресор давно засуджений Генеральною Асамблеєю ООН.

Зараз я бачу для Росії не перспективу перемоги, а перспективу крайнього виснаження і людських, і військових та господарських ресурсів без надії на їхнє швидке поновлення, навіть якщо українська армія не перейде в наступ у найближчому майбутньому на Донбасі. А якщо, накопичивши швидко необхідні для наступу ресурси, перейде? Якщо нинішній Донбас обернеться Курсько-Орловською дугою, а не нескінченними боями на Марні? Тоді небезпека поразки і навіть розвалу військово-політичного механізму Росії багаторазово зростає.

У цих обставинах я вважав би єдино розумним для нинішнього керівництва Росії, визнати рішення розпочати війну з Україною — помилковим, негайно сісти за стіл переговорів і бути готовим на великі поступки задля збереження іншого. Так би вчинив будь-який розумний правитель у будь-якій країні у будь-яку епоху. Так вчинили наступники Сталіна в Корейській війні, почавши розмову про мир вже на похороні тирана, так вчинив Олександр II, коли його переконали наприкінці 1855 року мудрі радники, що продовження війни з коаліцією держав обернеться для Росії повною катастрофою. І в тому, і в іншому випадку це було правильне рішення, що відкрило шлях реформам, поверненню країни до світової спільноти і, ширше, до гідного існування і держави, і її громадян, наскільки дозволяла система.

Вперте відстоювання помилкового рішення ніколи, нікого до добра не доводило. Ні до чого доброго не приведе воно і цього разу. На це також є історичні приклади, зокрема й у російській історії".