Родину вивіз, а сам залишився допомагати: У Маріуполі загинув відомий футбольний тренер родом із Волині

У Маріуполі загинув відомий на Волині футбольний тренер Віктор Ткачук. Спортсмен вивіз свою сім'ю у безпечне місце, а сам залишився у місті допомагати людям. Сусіди поховали українця у дворі будинку. Докладніше про це читайте у матеріалі, який Патріоти України пропонують вашій увазі.

Про смерть тренера дізналися випадково

Поховати 53-річного Віктора Ткачука на батьківщині у місті Берестечку Волинської області не змогли. Він загинув у Маріуполі, місті, яке російські загарбники перетворили на пекло на землі. Вивезти навіть загиблу людину звідти неможливо.

Сусіди змогли лише вирити могилу у дворі будинку, поховати й встановити хрест. "Тільки після війни, коли Маріуполь буде наш, ми зможемо поїхати туди і вклонитися біля могили Віктора Григоровича", – зітхає його давній друг Анатолій Романовський.

Про те, що футболіст і тренер Віктор Ткачук загинув, рідні дізналися випадково. Хтось із земляків в Італії на одному з каналів побачив сюжет, у якому йшлося про загибель спортсмена.

"Там повідомляли, що він гасив пожежу в одній із багатоповерхівок, і його вбив снайпер. Його тіло знайшли в тому ж районі, де він і жив. Що там було насправді, ми не знаємо. Дружина зв'язувалася зі знайомими, які залишилися там. Але говорити правду по телефону вони бояться", – каже Романовський.

Не вірив у війну, а потім було пізно

Друг розповідає, що ще до початку війни розмовляв із Віктором. Попереджав його, що може початися війна, треба їм приїхати на Волинь, тут мама живе, є будинок. Але Віктор, як і багато українців, не вірив у те, що Росія розпочне повномасштабне вторгнення.

"Вони пережили там 2014 рік, він думав, що постріляють – і все заспокоїться, он Макрон до Путіна поїхав, тож домовляться. А коли війна вже почалася, ми зателефонували. Я кажу, Вітю, бери сім'ю і приїжджайте сюди. А він відповідає: "Вже кулі свистять, ми на підлозі лежимо, пізно їхати". Але свою сім'ю – дружину та двох синів – він зміг якось вивезти з Маріуполя. Вони поїхали до Польщі. А сам залишився", – каже Анатолій.

Деякі його знайомі кажуть, що він залишився допомагати людям: гасив пожежі, добував їжу, шукав воду.

Його сім'я разом із ним переживала жахи війни. Навіть зараз, у Польщі, молодший 12-річний син постійно намагається економити їжу. Каже, що треба з'їсти не все, а щось відкласти на завтра, а раптом нічого буде їсти. Маріупольський голод назавжди залишиться з ним.