Росія хитається як картковий будинок: її падіння питання часу, - американський експерт

Експерт з питань міжнародної політики Раміз Юнус з Вашингтону в інтерв'ю ведучому програми "Студія Захід" Антону Борковському на телеканалі "Еспресо" розповів про перспективи поразки Росії та передачу зброї Україні, передають Патріоти України.

Хотів би розпочати наш аналіз із надзвичайно дивного симптоматичного перемішування на кадрових позиціях Герасимова й Суровікіна. З одного боку, Путін фактично призначив Герасимова – начальника генштабу – відповідальним за війну проти України й "поклав" під нього Суровікіна, хоча це були в принципі різні, так би мовити, військові клани, адже Суровікін – це про Пригожина, про Кадирова й не тільки. Це один момент. З іншого боку, це пониження для начальника генштабу РФ, який мав би керувати значно більшим обсягом різних безпекових і військових історій. А тут він конкретно відповідає за країну… На вашу думку, Раміс-бей, чого нам чекати від цих заміщень?

Це свідчить про те, що вони шукають кілька моментів, з яких два головні. Перше – Путін особисто хоче зберегти баланс на тлі того, що відбувається між вежами Кремля, як це зараз модно говорити, тобто між силовими структурами (ФСБ й міністерством оборони), а також між міноборони та кримінальними структурами, як-от Пригожин, Кадиров, усі ті, хто сьогодні там воює. Для цього спершу відновили на посаді Лапіна. Крім того, сьогодні очевидно, що Герасимова теж кидають туди – другу людину в міністерстві оборони. Шойгу не можуть кинути, оскільки з одного боку він близький особисто до Путіна, а з іншого – не кадровий військовий. Тут хочуть дотриматися симбіозу штабіста й оперативного воєначальника, яким є Суровікін. Я згадую часи Другої світової війни, коли так само використовували маршала Жукова – м'ясника, оперативного генерала, і поряд з ним завжди були якісь штабісти. Зрештою, якщо пам'ятаєте, коли настав час, той же маршал Жуков і став крайнім, ну, вже під іншим питанням, коли його відправили в Одеський військовий округ і кудись далеко від Москви.

Тому, думаю, це робиться для того, щоб зберегти баланс у силових структурах, аби не було можливості внутрішнього перевороту та змов. Щоб вони один з одним протистояли.

І другий момент: якщо завтра треба буде шукати винного, то це робитимуть саме тут: серед військових чи серед криміналу, який сьогодні там воює. Весь цей неуспіх, який уже впадає у вічі, треба буде на когось списувати. При цьому потрібні будуть не дрібні винуватці, а знатні – начальники штабу, кілька елітних генералів тощо. Не може бути винен сам Путін, політики мають бути дистанційовані. Якщо до цього не готуватися, не робити превентивних дій, то тоді зсередини все може так розхитатися, що вдарить по політичній владі у Кремлі.

З іншого боку, не менш важливі події відбуваються й на міжнародній арені. Зокрема, йдеться про надзвичайно непросту зустріч у Стамбулі. На якій формально з українського боку був Уповноважений з прав людини пан Лубінець, а з російського боку була людина, яка видає себе за російського омбудсмена, так звана Москалькова. Але паралельно на іншому треку була заява з боку міністра закордонних справ Туреччини Мевлюта Чавушоглу, який сказав, що він підтримує різні мирні формули, які зводяться до українського мирного плану…

Упродовж цих майже 11 місяців ми регулярно бачили вкидання в інформаційне поле тих чи інших переговорів. Як-от на початку, коли всі готувалися до швидкої капітуляції України, на Заході в першу чергу. Ці переговори навіть почалися і проходили в тому ж Стамбулі, якщо пам'ятаєте.

Якщо проаналізувати це все в динаміці, ми бачимо, як градус цих переговорів опускається все нижче й нижче, в міру того, як Росія буксує, в міру того, як Україна рухається вперед. І тому останнім часом узагалі перестали приїжджати до Києва солідні комісари. Якщо на початку приїжджали француз, німець та італієць умовляти, і ще були солідні дискусії на солідних майданчиках, то сьогодні цей рівень абсолютно низький.

Ми будемо регулярно до кінця цієї війни тією чи іншою мірою продовжувати чути ці розмови. Але якщо говоримо про реальну політику і про те, про що насправді там спілкуються, можу впевнено сказати, що останній дзвінок президента Туреччини лідерам Росії та України (так само, як і всі попередні, наголошую) був пов'язаний лише з гуманітарною складовою. Ось як на початку були полонені "Азову" в Маріуполі, зерновий контракт, ЗАЕС. Ці теми залишилися на порядку денному, вони в процесі, треба працювати над ними. Думаю, життя 50 полонених українців варте того, щоб десь зустрічатися. Як-от у підсумку останньої зустрічі 50 людей виявилися звільненими. Не шукайте тут якихось таких темних кішок щодо того, чи можливі політичні переговори.

Те, що публічно озвучено міністром закордонних справ Туреччини, тим паче в такій тональності, вкотре показує, що вкладає Анкара і як вона вже оцінює реальну ситуацію. Бо як модератор чи генеральний секретар ООН, чи президент Туреччини, чи офіційний представник Туреччини має дотримуватися середини, не виявляти інтересу в той чи інший бік. Навіть ці заяви вкотре показують, що Туреччина намагається бути модератором, вона чудово розуміє, куди наближається вся ця військова складова. Росія зазнає поразки, просто вона може піти з меншими втратами сьогодні. І що швидше це зробить, то швидше це все пройде для неї з найменшими втратами. Цю заяву я оцінюю тільки в такій площині, а якісь дзвінки чи, можливо, переговори – вони тривають виключно в гуманітарній сфері й далеко не випадково.

Подивіться, на цьому тлі цікаво: ми чуємо, що постачання військового обладнання з Туреччини як тривало, так і триває. Ось ця тема з касетними боєприпасами, яку сьогодні так само викидають в інформаційне поле далеко не випадково… Не підписали ж конвенцію (про заборону касетних боєприпасів, – ред.) хто? Сполучені Штати, Росія, Україна та Туреччина. Тобто саме ті чотири країни, які сьогодні активно згадуються в цій фазі. Я на цю тему спекулювати не можу, але розумію, що просто так такі вкидання не робляться.

Тому Туреччина, з одного боку, модератор, а з іншого – військовий стратегічний партнер для України. Щодо тієї ж Росії, ви бачите, що у взаєминах Москви й Анкари зараз білі фігури – у Туреччини. У РФ сьогодні дуже мало важелів впливу на Туреччину, й у міру погіршення її позиції на російсько-українському фронті вона ще менше впливатиме на інші території: Сирію, Лівію чи Південний Кавказ. Знаю, що у 2022 році ви недоотримали техніки, а в 2023 році отримаєте усі необхідні види зброї, включаючи танки.

О, це надзвичайно важливий момент – історія про важке озброєння, яка вже немовби виходить на фінішну, так би мовити, танкову коаліцію, що має поставити остаточну крапку і розпочати надання нам важких танків, тих самих Leopard 2. Принаймні президент Польщі Анджей Дуда під час зустрічі з литовським колегою і президентом України Зеленським, сказав, що так, вони готові – якщо, звісно, буде остаточне колективне рішення. Але для себе це рішення Польща вже ухвалила. Що, на вашу думку відбулося? Бо йдеться ж не лише про "леопарди", а й про бронетранспортери Bradley, які постачатимуть нам США.

Треба дивитися на цю війну в динаміці – як усе змінилося й залежно від чого. У першу чергу – через воєнну складову на полі бою. Якщо на початку повномасштабного вторгнення про поставку озброєння навіть не було розмов (ні про "петріот", ні про важке озброєння, ні про щось схоже) і перші два місяці ніхто не знав, що буде, то українці взяли саме тим, що вперлися своїм героїзмом і тихо-тихо вселили цю впевненість у західних партнерів. Насамперед – у США, які боялися, що ця зброя потрапить у руки тієї ж Росії. І ось потихеньку ця впевненість за 11 місяців дійшла до такого рівня, що сьогодні вже ні в кого на Заході не виникає сумнівів, що Україні треба поставити всі види озброєння, і чимшвидше.

Ось, наприклад, стаття у The Washington Post, підписана колишнім міністром оборони Гейтсом, який є республіканцем.

Провідні республіканці чітко сказали: якщо ми хочемо, щоб це закінчилося швидко, ми повинні поставляти Україні якомога більше всього потрібного озброєння.

Отже, цей концепт в американському суспільстві є. Цей консенсус почався перед вашим харківським наступом, і він уже має системний характер. Далеко не випадково США змогли його збудувати, і Європа – точно так само. Ось останній приклад: величезна поставка на 3 млрд 750 млн доларів. 3 мільярди – це вам чистого озброєння, включаючи ті ж Bradley, HIMARS і боєприпаси, 200 мільйонів – на навчання ваших військових по лінії Patriot, Bradley й інших напрямках. А 682 мільйони – європейцям (до речі, це 13 країн з Європи, деякі з них – члени НАТО, деякі – члени ЄС). Це саме ті країни, які повинні будуть поставити вам "челенжери", "леопарди" й усе інше необхідне, тобто машина вже рушила в цьому напрямі. Понад те, скажу таке: те, що сьогодні в інформаційному полі це так обговорюється і що українці сприймають просто як вкид інформації, може означати, що процес уже давно пішов. Це вже може бути на території України. Маєте розуміти, що збереться за деякий час новий "Рамштайн" і там спеціально це ухвалять. Спочатку йде інформаційний заслон, а як реально все відбувається – не так важливо. Важливо, щоб про це знав генерал Залужний, українське воєнно-політичне керівництво й ті, хто на Заході з ними працюють. Українці повинні зрозуміти головне: ухвалено політичне рішення на поставку будь-якого виду озброєння в Україну для того, щоб досягти цієї цілі – перемоги. Інша річ – як це буде поставлятись, у якій кількості й за яким графіком. Це засекречена інформація, ніхто сьогодні вам її відверто й чесно не говоритиме з однієї простої причини: це слухаєте не тільки ви, це слухає і Росія, яка цілими днями тільки цим і займається. Цікавиться, якою є логістика – для того, щоб у якійсь мірі могти це присікти. Тому потрібно чітко розуміти – це рішення прийняте не сьогодні і не вчора, це рішення ухвалили в кінці минулого року. Машина вже запущена і, я думаю, шляху назад немає.

Ви дуже правильно сказали про Росію, яка слухає і Росію, яка реагує. Ми розуміємо, наскільки потужною була істерична реакція російського суспільства на події в Макіївці, коли загинули сотні свіжо відмобілізованих російських рекрутів унаслідок влучного удару наших артилеристів. З іншого боку, якщо слухати Скабєєву, то вона справді починає істерики. При цьому вже не йдеться про якийсь її шизоїдний ура-патріотизм, Скабєєва починає казати, що ось хитрий Захід втягнув нас у війну проти України, тепер готується нас знищити. Це не дослівно, але наратив такий. Раміс-бей, з огляду на це запитання: наскільки добре Росія усвідомлює, що те, про що ми з вами говоримо, зокрема про постачання важкого озброєння, – нам це все реалізується?

Те, що інформаційна пропаганда Росії пробуксовує всі ці 11 місяців, видно неозброєним оком, бо вони насправді готувалися до зовсім іншого типу інтервенції. Чисто у воєнному плані подивіться навіть на екіпірування росіян, їхню підготовку, на кількість тих, хто напав на велику, практично на 50-мільйонну, країну з такою географією. Скільки їх там було? Плюс ця авантюра базувалася на неправильній стратегії. Неправильна стратегія, налаштована на дезінформацію, повністю може бути зі сторони того ж Заходу. Дезінформація, яка дійшла до вищого керівництва Росії для прийняття цього неправильного рішення, повністю однозначна. Тепер тактично вони стараються виправити помилку в цій стратегії – й у інформаційному плані, й у воєнному. Але це неможливо за всіма законами війни. Тому в них і виникає ця ситуація, яка щоразу гірша й гірша, в інформаційному полі це також видно. З апарату президента РФ вкидають певні наративи для того, щоб озвучувати одне, далі – інше, що через два-три дні впаде, як картковий будиночок.

Це все було видно в час подій на Харківському напрямку. Якщо згадаєте Херсонський напрямок, і сьогодні точно так само, і Соледар, і Бахмут – це все точно так само буде. Три дні вони полякають, а далі що? Тому що щось готується сьогодні, і всі відчувають, що це готується. У підсумку все тихо повернеться.

Ну взяли вони Сіверськодонецьк і Лисичанськ, і що вони після цього отримали? Ізюм, і Лиман, і Харків, і Херсон – точно так буде й тут,

просто ваші військові дуже грамотно дали змогу всім іншим виграти час на цьому стратегічно не важливому з точки зору воєнної кампанії місці. Маю на увазі Соледар і Бахмут. Вони зробили там те, що робили ваші герої "Азова" в районі Маріуполя, це порівнянне за масштабом. Потрібно розуміти це. І згадаймо, що ми отримали після того ж Маріуполя.

Коли це все починаєш розуміти, то бачиш, що в росіян усе пробуксовує за всіма напрямками, і вони не просто так деколи й Гаагу згадували. Маргарита Сімоньян згадувала Гаагу… Один генерал у неї сидів, і Соловйов відкритим текстом каже: "Про який ядерний удар ви говорите в Парижі чи Лондоні? Ви що, не розумієте, що в нас є ядерна зброя і в них є ядерна зброя?", тобто якщо ми знищимо їх, вони знищать нас. А цей ідіот говорить: "Ми потрапимо в рай". Це такі дурниці, це нерозуміння того, що реальна політика зовсім по-іншому робиться. Є Китай, Індія, США – це стосовно ядерної тематики. Ця тематика в РФ пішла тому, що їм усе чітко пояснили, а вся ця пропаганда не коштує виїденого яйця, бо діє на основі тих інструкцій, які спускають згори.

Зовсім інша річ – як виглядає реальна політика.

Сьогодні в Росії все йде до краху. Це все можна завершити сьогодні, довести до кінця, як це відбулося з Гітлером у Другій світовій війні.

Який шлях вибере воєнне політичне керівництво тієї ж Росії, точно сказати не можна, бо та немає консолідації, як в українському суспільстві.

Ось якщо хтось спитає мене чи будь-якого українця – всі розуміють, що в Україні сьогодні ніхто - ні президент, ні генерал Залужний, ніхто з підлеглих – не погодиться на мирний договір з Росією за межами кордонів 1991 року. Ми прекрасно розуміємо вже, що цей кордон залишився в історії. Тому ні президент США, ні прем’єр-міністр Великої Британії, ні якийсь поважний союзник України не запропонує розмови на цю тему. Чи ви думаєте, що цього не розуміє Росія? Розуміє. Інша річ – що їм робити в цій ситуації? Вони розуміють, що Путін піде до кінця, а якщо так буде, то й вони підуть із ним натовпом.

У 1945 році така ж історія була в колі Гітлера, і спроби вбивства так само були: наприклад, Штауфферберг – полковник, а до цього багато інших. Відповідні процеси будуть і в Росії. Через це вони планують мобілізацію. Та мобілізація й не зупинялася, вона регулярна, просто є закрита, а є публічна. У РФ бояться ексцесів, які були під час мобілізації в Дагестані, в Чечні, коли мільйони стали тікати.

Сьогодні в Росії все тріщить по швах, але вони бояться поки що. Але вони триматимуться, скільки буде можливо, і я точно знаю, що Путін ітиме в цьому питанні до кінця. Інша річ – як на це реагуватимуть інші. Може, ці кадрові перестановки для того і зроблені. Може, хтось порадив, що в такий спосіб можна буде щось зробити. Можливо, на певний час його приберуть, а хтось інший прийде на його місце, щоб створити видимість того, наче РФ готова піти на якісь можливі переговори. У РФ криза йде однозначно, це видно неозброєним оком, тому що в них немає "підживлення".

Тут головні ролі грає Китай. Якби він став на бік Росії, тоді ситуація була б іншою, але Китай дрейфує зовсім в інший бік. Його нейтральність, жорстка така нейтральність, усе ближче до США, тому уважно стежте в найближчі дні за візитом делегації Блінкена в Пекін. І, до речі, новий міністр іноземних справ Китаю – це колишній посол Китаю у США. Тож тональність МЗС останнім часом дуже різко міняється в бік лояльності, м’якості щодо Заходу і в бік певного віддалення від тієї самої Росії. Виходячи з розуміння того, в якому стані перебуває та ж Росія, ми маємо відповідно реагувати на всі ті інформаційні питання, які чуємо.