"Сказав, що Путін - мерзота, а не людина": Дружина загиблого розповіла про звірства росіян в Ізюмі

60-річного Володимира Сіріна, мешканця Ізюма, застрелили окупанти. Його могила під номером 400 теж розміщена на тому самому цвинтарі, де поховані вбиті мирні жителі міста й військові, які захищали Ізюм від російських загарбників. Докладніше про це читайте у матеріалі, який Патріоти України пропонують вашій увазі.

Сказав, що Путін – погань

Володимир Сірін із дружиною Оленою Гребенюк війну зустріли в Ізюмі. Олена згадує, що в перші дні повномасштабної війни, коли російські війська вторглися в Україну та почали вбивати мирних жителів, Володимир Петрович спалив свою нагороду – вимпел у кольорах російського прапора.

"Він родом із Москви, приїхав в Україну понад двадцять років тому. У молодості пройшов Афганістан. Був спортсменом, займався боксом, був чемпіоном Росії. Раніше він поважав Путіна. Але мій чоловік був дуже прямолінійною людиною, і коли побачив, скільки людей убили росіяни, він спалив цей вимпел і сказав, що Путін – мерзота, а не людина", – розповідає Олена.

Ізюм почали бомбити в останніх числах лютого. Перші кілька днів Олена з чоловіком пережидали бомбардування у своєму будинку, ховалися під столом. Вони жили на вулиці Першотравневій, 10. Потім зателефонувала донька, яка мешкає в Німеччині, та сказала, що буде ще гірше, треба терміново евакуюватися.

Подружжя дізналося, що вранці 6 березня мав бути евакуаційний автобус. "Ми кинулися туди в чому були. Я поклала кілька речей у сумку, і так ми побігли на вулицю. Але добігти нікуди не встигли, по нас почали стріляти, тому ми сховалися у підвалі 5-поверхового будинку. Того самого під номером 2, який через кілька днів росіяни розбомблять, і він завалиться. Там загинуло 40 людей, їх ніхто не міг врятувати через обстріли. Декілька днів вони просили про допомогу та помирали в муках. Це все люди, з якими ми там сиділи у підвалі. Я багатьох знала, бо жили недалеко, це наші сусіди", – згадує Олена.

Стріляли касетним снарядом

Коли стрілянина трохи вщухла, подружжя вийшло з підвалу і пішло вниз у бік школи. "Тут із боку мосту через річку ми почули дуже гучний пронизливий свист. Це був касетний снаряд. Мабуть, нас помітили. Чоловік служив в Афганістані, тому він швидко зреагував і притиснув мене до землі. Снаряд пролетів прямо над нами та розірвався неподалік. Але нас не зачепило", – каже жінка.

Було так страшно, що ноги Олену вже не несли, чоловік буквально тягнув її на собі. По дорозі вони зустріли сім'ю з дітьми та людьми похилого віку. Із ними вони встигли забігти за школу. І тут знову прилетів снаряд, але він поцілив у фундамент церкви, довкола розлетілися уламки.

Люди знову кинулися втікати, дісталися до будівлі газети "Обрій". Там їх заховав у підвалі співробітник редакції Микола Іванович. Люди чекали на ще один автобус, який мав прийти о 14 годині. Але він не приїхав. Дорога вже була розбита і всіяна уламками.

Росіяни вбивали всіх, хто намагався пройти

Їм вдалося дістатися до вулиці Соборної. У великому підвалі були представники церкви Свідки Єгови. Але місця там уже не було. Тоді їх покликала до себе господиня приватного будинку – вона зі ще однією жінкою ховалась у підвалі.

"У тій родині, яка з нами бігла, були чоловік із дружиною, сестра чоловіка, свекруха, діти. Чоловік Микола вирішив піти, йому ще треба було на роботу. Він рушив до річки через міст. Але незабаром подзвонив і сказав, що його поранили. "Це загарбники стояли на іншому боці річки й просто стріляли по людях. Дві його родички пішли подивитися, що з ним, але не знайшли його. А пізніше стало відомо, що він там так і помер на вулиці від втрати крові", – продовжує Олена.

Це був останній раз, коли я його бачила

У цьому маленькому підвалі Олена з Володимиром просиділи кілька днів. Але у ніч на 11 березня до сусідньої будівлі тепломережі прилетів снаряд – і людей ледве не завалило. Подружжя знову вирішило втікати, знову обіцяли евакуаційний автобус, і знову він не приїхав.

Вони опинилися у великому бомбосховищі, там було дуже багато людей.

"12 березня ми знову вийшли на зупинку, сподіваючись, що приїде автобус. Там було багато людей. Але під'їхав лише волонтер на машині, він зміг узяти семеро людей. Мій чоловік не поїхав, залишився в Ізюмі. Це був останній раз, коли я бачила його", – каже Олена.

Усю нашу розмову жінка ледве стримує сльози.

Олені вдалось тоді виїхати з волонтером, а Володимир залишився вдома, в Ізюмі, де згодом зникли зв'язок і світло. Зв'язатись із чоловіком не виходило. Щоправда, один знайомий зумів якось знайти точку в місті, звідки можна було зателефонувати. Він і розповів Олені, що до будинку Володі заходили російські військові.

Вони забрали все цінне, що могли знайти: телефон, плазми, ноутбук, навіть дитячі речі та валізу, яку в них залишила донька.

Володимир Петрович намагався підтримувати порядок у дворі, незважаючи на обстріли. Забивав вибиті вікна, прибирав. Потім сусідка розповіла, що через три місяці він ходив на блокпост орків. Просив повернути йому мобільний телефон, де залишилися фото онуків, відео. Але окупанти вдарили його прикладом по голові та сказали, щоб він більше не приходив сюди.

Після цього він у крові зайшов до сусідки, яка працювала медиком. Вона надала йому першу допомогу.

"Я якось змогла через волонтерів передати йому трохи грошей, три тисячі гривень. Їх він отримав. Згодом через знайомого я знову надіслала йому гроші. Але їх Володя вже не отримав. Той чоловік зателефонував мені 28 червня і сказав, що він прийшов до будинку, кликав його, але ніхто так і не вийшов, а сусіди розповіли, що вже тиждень його не бачили, цього ж вечора мені повідомили, що Володю вбили. Його тіло знайшли в чужому дворі. Хазяїн приїхав перевірити свій будинок і знайшов чоловіка. Через спеку впізнати його було важко, опізнали по металевій пластині в нозі – це його поранення ще з Афганістану. У Володі була куля в голові. Зробити це могли тільки військові. Тим більше він був чомусь лише в трусах. А чоловік ніколи в житті у двір навіть без футболки не виходив. Мабуть, його роздягли, щоб по одягу не могли впізнати", – каже Олена.

Сусід сім'ї ходив у морг, бо Олена просила поховати чоловіка по-людськи. Там і назвали номер могили Володимира. Але на цвинтар окупанти нікого не пускали.

В Ізюмі загинули сотні мирних людей. Той спортмайданчик біля школи, який намагалося перебігти подружжя під час евакуації, був усіяний десятками трупів. Росіяни стояли на іншому березі річки та просто розстрілювали людей, які хотіли евакуюватися з міста.

Коли почалася спека, трупи стали збирати. Люди ховали рідних, сусідів у дворах. Працівники похоронного бюро, які ще залишились у місті, закопували людей на цвинтарі. Потім окупанти змушували людей збирати трупи і вантажівками перевозили на те саме місце масового поховання. Завдяки працівникам ритуальної служби тіла описували та надавали номери їм. Тепер людей легше впізнати та поховати.