Таких злочинів не чинили навіть нацисти: Нарком держбезпеки СРСР видав наказ 23 червня, але на місцях масові розстріли в'язнів "чекісти" розпочали ще в перший день війни

У квітні 1941-го в УРСР діяло 62 в'язниці, з них 26 тюрем у Західній Україні. Тюрми були переповнені в'язнями - в них утримували 72 тис. 768 людей. Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, "куркулі", активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та арештовані за різні побутові злочини. Українці, поляки, євреї, зазначають Патріоти України.

Нарком державної безпеки Всеволод Меркулов СРСР видав наказ, в якому йшлося про терміновий облік усіх в'язнів у тюрмах. Мали провести розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу і тих, кого необхідно розстріляти.

У багатьох містах Західної України після сильних нацистських бомбардувань місцеві очільники НКВС самостійно почали знищувати в'язнів. Прокурор Львівської області Леонтій Харитонов санкціонував страту політичних в'язнів – священиків, підозрюваних у причетності до ОУН, колишніх українських військових.

22 червня у Львівській в'язниці №1 виконали вироки щодо 108 осіб, які були засуджені до вищої міри покарання. 23 червня місцеві органи НКВС розпочали розстріли ув'язнених в усіх тюрмах Львова. Всього, у в'язницях Львівської області 22-28 червня розстріляно 4 тис. 591 людину.

Спочатку застосовували звичну для НКВД практику: індивідуально, в спецкамері, постріл в потилицю. Коли наближався фронт, а плани не були виконані - розстрілювали масово: зганяли в'язнів в камери підвалів і через дверцята для передачі їжі стріляли з автоматичної зброї.

А в останні дні - кидали в камери гранати. Або відкривали двері камер; в’язні виходили в коридор, гадаючи, що їх відпускають, і в цей момент нещасних розстрілювали з автоматичної зброї.

Тіла вивозили вантажівками і ховали в спецмісця, які сьогодні поступово відкривають археологи. Однак перед приходом німців чекісти, поспішаючи, ховали вбитих у дворах і підвалах в'язниць.

Відбувалося також і знищення евакуйованих в'язнів в центрально-східних областях України - в пересильних в'язницях Умані, Києва та Харкова, щоб уникнути повстань і масових втеч під час депортації.

Заслуговує на окрему увагу Заліщицька трагедія на Тернопільщині. Там з військово-тактичних міркувань було зруйновано залізничний міст через Дністер, НКВДісти не розгубились - а з обох берегів пустили два ешелони по сім вагонів із в'язнями (14 вагонів, кожен з 50-70 арештованими).

НКВД вирішив проблему швидко: вагони облили пальним, підпалили і скинули в річку. Береги Дністра тут дуже високі і круті - не вижив ніхто.

Звичайно, радянська пропаганда «повісила» всі ці злочини на нацистів (як, втім, і розстріли польських військовополонених), і, на жаль, ці міфи широко розповсюджені навіть сьогодні й підтримуються московською пропагандою.

Західна громадськість пережила шок від побаченого. Адже такого не робили поляки на початку Другої світової в 1939-му (тоді в'язниці відкрили та звільнили всіх політичних в'язнів, і навіть попереджали їх про те, що рухатися потрібно виключно на схід, оскільки у прифронтовій зоні колишніх в'язнів можуть і розстріляти).

Згодом, в 1944-му таке не зробили і нацисти (адміністрація залишала живими в'язнів концтаборів перед приходом союзників). І це страшне у своїй безглуздості масове вбивство заарештованих стало одним з головних чинників укорінення антирадянських позицій тодішнього і наступних поколінь в Західній Україні.

Дещо більше про все це можна прочитати у статті наукового співробітника Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Ігоря Дерев'яного.