Торгівля на крові: Як вугілля з окупованого Донбасу потрапляє в Польщу, Чехію, Словаччину

Словацький журналіст Томаш Фьорро, разом із польськими колегами Кароліною Бака-Погоржельською і Міхалом Потоцьким, досліджував, як вугілля, яке видобувають на окупованій території України, потрапляє в ЄС, передають Патріоти України з посиланням на НВ.

Суть самої схеми практично не змінилася, після того як про неї писали в 2017 році українські медіа. Постачання відбувається шляхом вивезення вугілля в РФ і фальсифікації документів у Росії, після чого вугілля, антрацит або кокс продають у країни ЄС і Туреччину як російське.

Однак, після того, як у 2017 році почалася торгово-економічна блокада ОРДЛО, всі шахти відібрали бойовики і вони потрапили під «дах» російських кураторів, і в цьому бізнесі відбулись суттєві зміни.

Автори розслідування побували в окупованому Донецьку і Ростовській області Російської Федерації, зустрічалися під виглядом покупців із власниками копанок в ОРДЛО, спостерігали вантажні потяги на непідконтрольних Україні ділянках кордону з Росією, опитали десятки співрозмовників у комерційних і державних структурах кількох країн, проаналізували масу митних, транспортних і статистичних документів у Росії, Білорусі, Україні, Польщі, Чехії та Словаччині. Нашим колегам вдалося зібрати значний фактаж про логістику постачань, основних гравців цього чорного ринку, схеми фальсифікації даних, покупців і про те, як політики і спецслужби країн ЄС закривають очі на торгівлю з окупованих Донбасом.

Розслідування вперше опублікували словацькою, потім чеською мовами в словацькому Denníku N, а також польською в Dziennik Gazeta Prawna. Словацьку частину роботи авторів профінансував Фонд журналістських розслідувань.

***

Економіка зони воєнних дій на сході України схожа на паралельну реальність, яка непомітно виходить за межі повсякденних бойових операцій і страждань цивільного населення. Бізнес, однак, живе за своїми власними законами. Рядовим солдатам і навіть їхнім командирам ці закони невідомі. Ви можете жити в окопах щодня, знати всі основні сектори і командирів по обидва боки фронту, але від вас вислизатиме не менш важливий аспект війни. Той, який не на полі битви, а глибоко в тилу. Наприклад, у вигляді потягів, які невинно виглядають, і наповнені чорною блискучою породою під назвою антрацит.

Ці потяги непомітно покидють окуповані території, щоб через кілька тижнів з’явитися з підробленими паперами в Центральній Європі або де-небудь ще, і вивантажити свій вантаж на місцевих заводах і фабриках. Гроші, які європейські компанії платять за антрацит, потрапляють на банківські рахунки олігархів і торговців зброєю, допомагаючи фінансувати військове безумство на сході України. Потяги постійно вирушають з Донбасу, десятками, щодня.

Як вугільні олігархи почали війну

Донбас з часів Другої світової війни був індустріальним серцем усього Радянського Союзу, вугілля та інші корисні копалини залишаються його серцем. За часів занепаду радянської імперії ця територія стала центром величезного фінансового і політичного впливу. Представники комуністичного апарату поступово втрачали контроль над нею, і її захопила організована злочинність. Відтоді Донбас став домівкою для мафії і найвпливовіших українських олігархів.

Це працює так по сьогоднішній день. Ця територія — втілення так званого «русского мира», де домінують впливові групи, які об'єднують вищу політику, бізнес на мільярди доларів і організовану злочинність в єдине органічне ціле. Люди, які ухвалюють рішення в центральних офісах Кремля, Києва та інших посткомуністичних країн, одночасно володіють стратегічними підприємствами, планують фінансове шахрайство і знищують конкуренцію, а також тих, хто стоїть на їхньому шляху.

Однією з найвпливовіших фігур олігархічного пантеону України до війни був уродженець Донецька Рінат Ахметов.

Сьогодні він — поважний бізнесмен і філантроп, але своїм впливом і багатством він зобов’язаний корисним копалинам Донбасу. До 2014 року його холдингу ДТЕК належало понад 50% усіх українських вугільних шахт, 9 з 14 теплових вугільних електростанцій. Але потім почалася війна, яка докорінно скалічила його приватну імперію. До того ж не секрет, що Ахметов, як і тодішній президент України Янукович, можливо, не зумисне, допомогли розв’язати цю війну. Вони стояли за мобілізацією населення Східної України проти реформ і проєвропейських демонстрацій на київському Майдані.

Фронтова маржа

Потім усе вийшло з-під контролю, тому що Росія, її армія, спецслужби і танки вступили в гру. І такі люди, як Ахметов, виявили, що їхній вплив на Донбас перехоплює хтось інший. Тому дивно, що, незважаючи на війну і вороже налаштованих сепаратистів, Ахметов зміг ще три роки (2014−2017 - ред.) контролювати свої шахти на окупованих територіях. Його шахтарі спускалися в забій під час запеклих боїв, коли над їхніми головами вибухали міни. Його вплив у цей період найкраще підтверджується тим фактом, що вантажні поїзди перетинали лінію фронту, щоб безпечно постачати вугілля Ахметова з окупованої території на заводи Ахметова на українській території.

Інший приклад: сепаратистські регіони ввели у себе російський рубль (у березні 2015 р. паралельно з гривнею, а з вересня 2015-го як єдину валюту - ред.), але працівники шахт Ахметова і далі отримували зарплату в гривнях, яка в обігу тільки на іншій стороні фронту. Ахметов буквально стояв над двома сторонами конфлікту й отримував від них прибуток. Хоча слід визнати, що внаслідок війни на Донбасі він став значно біднішим.

Однак поїзди з вугіллям продовжували курсувати. Їх зупинять тільки українські добровольці — у березні 2017 року підрозділи Правого сектору та інші воєнізовані формування, що борються за Україну, почали блокувати залізничні колії, що ведуть на окуповані території. З їхніми аргументами важко сперечатися: завдяки вугільному бізнесу й українським грошам сепаратисти фінансують свою армію, а потім убивають українських солдатів.

Реакція сепаратистів не змусила себе довго чекати. Вони «націоналізували» всі шахти на своїй території, і постачання вугілля з Донбасу офіційно припинилися. Шахти без належного технічного обслуговування починає заливати підземними водами, а українські металургійні підприємства і теплові електростанції перебувають на межі зупинки без палива. На мить здалося, що десятилітнє правління вугільних олігархів на Донбасі закінчилося.

Малий улов незаконного експорту

Спекотну осінь 2017 року я проводжу в окупованому Донецьку. У популярній місцевій піцерії «Сан Сіті» навпроти мене сидить розв’язно-життєрадісний Сергій, власник незаконних шахт, які називають копанками. Він терпляче пояснює мені деталі постачання антрациту. Я вдаю з себе його потенційного клієнта, якому він обіцяє відправити пробну партію в кілька сотень тонн антрациту за низькою ціною, про яку інші клієнти можуть тільки мріяти — по $120 за тонну. Я можу отримати свій товар через два тижні, на польсько-білоруському прикордонному переході, у Бресті. Вміст вантажних вагонів матиме зовсім невинний вигляд — хоча антрацит видобули в донбаських копанках, супровідну документацію буде оформлено від імені однієї з легальних шахт, розташованих на території Російської Федерації.

Сергію і подібним йому, не потрібно турбуватися про ліцензії на видобування або про безпеку праці шахтарів. Копанки працюють таким чином: ви отримуєте геологічну карту або платите працівникові однієї з законних шахт, який знає характеристики її вугільного родовища. Потім знаходите підходяще місце в полі офіційної шахти і просто починаєте копати. Іноді досить примітивних інструментів і лебідки зі старим двигуном для видобування гірської породи з-під землі. Однак мої польські колеги Кароліна і Міхал, наприклад, виявили на території України копанку, що працює на поверхні, розміром у сотні метрів — із професійним важким обладнанням і логістикою.

Звісно, моє ділове партнерство з Сергієм було приречене на провал від самого початку — вдома в Словаччині нас зігріває центральне опалення, а сотні тонн вугілля мені знадобляться приблизно, як кроту цистерна з бетоном. Крім того, мої мізерні заощадження Сергія б анітрохи не порадували.

Однак наша розмова дала важливу інформацію. Наприклад, що вугільний бізнес на копанках без проблем пережив війну, блокаду і «націоналізацію». Я також дізнався, як антрацит потрапляє аж до країн Центральної Європи. Потяги з Донбасу витончено обходять зону воєнних дій через Росію, де документацію фальсифікують, а на одній зі станцій видають нові папери. Потім уся партія переміщається на північ і розмитнюється через білоруський кордон для постачань до Європейського Союзу. Сергій туди відправляє своє вугілля щомісяця невеликими партіями, приблизно дві-три тисячі тонн. Його постійними клієнтами є польські та чеські компанії.

Коли, пізніше, я запитую його про стан вугільного бізнесу під час української блокади і міжнародних санкцій, накладених на сепаратистів, Сергій важко зітхає. Колись він купував новий розкішний автомобіль щороку; але з часів блокади не купив жодного. У нього залишилися тільки три білі мерседеси. Однак, влітку 2017 року йому ще не відомо, що через кілька місяців проблем у нього додасться.

У березні 2018 року загадковий бізнесмен Сергій Курченко отримає контроль над залізничною гілкою між окупованим Донбасом і російським кордоном. Його поїзди стануть недоступними для контрабанди вугілля від підпільних виробників, таких як Сергій. Це приклад так званого «кришування»: після кількох тижнів відсутності «експорту» дрібні виробники мусили платити Курченку 300 рублів (приблизно $5) за кожну тонну перевезеного вугілля.

Рух поїздів чудесним чином відновився.

Мільйонний бізнес з Євросоюзом

Поки я дізнаюся особливості контрабанди вугілля дрібними перекупниками на Донбасі, Кароліна і Міхал починають власне розслідування про життєвий цикл незрівнянно більших поставок. Вони — досвідчені фахівці у вугільному секторі Польщі та України, тому восени 2017-го вони помітили підозрілу діяльність польських компаній, що імпортують вугілля зі Сходу. Цей слід привів обох журналістів на Донбас.

Однак джерелом величезних залізничних партій антрациту, який відправляють у Польщу, не є нелегальні і маленькі копанки, а великі й офіційні шахти, які ще донедавна належали, зокрема, Рінату Ахметову. після «націоналізації» сепаратисти захопили їх разом із розвиненою інфраструктурою, обладнанням і важкою технікою.

Кароліна і Міхал отримали докази, що на території, окупованій проросійськими частинами, було відновлено організоване видобування та експорт вугілля в масовому промисловому масштабі. І це незважаючи на бойові дії і міжнародні санкції. За словами їхніх інформаторів з українського енергетичного сектора, видобуток і експорт антрациту з окупованого Донбасу становить 50% від показників довоєнного часу.

Обидва журналіста підтвердили ці дані в інших незалежних джерелах і шляхом власних розслідувань у країнах, куди прямують партії вугілля. Ми прийшли до цікавого відкриття: великі експортери використовують однакову шахрайську схему для транспортування вугілля. Таку, як мені описав згаданий вище власник копанки Сергій.

Отже, ми об'єднуємо свої зусилля і починаємо працювати разом над цією темою. Ми стикаємося з найважливішим питанням: як саме працює весь ланцюжок постачань від моменту видобутку гірської породи з донбаського підземелля через його легалізацію, до транспортування через Європу. І — що не менш важливо — як європейські компанії можуть безкарно отримувати сировину з незаконних джерел, навіть якщо на нього поширюються міжнародні санкції?

Кароліна і Міхал шукають сліди донбаського антрациту на сході України, на території, підконтрольній українській армії. Я їду на протилежний бік лінії фронту.

Коли шахти потрапляють до рук сепаратистів

У квітні 2019 року навколо теми донецького вугілля була особлива тиша. Цього разу відмовляється зустрітися Сергій. Люди, які були раніше готові відвезти мене навіть на передову або в зони обстрілу, відмовилися допомогти під час згадки про вугілля. У Донецьку, одному з найбільших вугільних центрів світу, тема вугілля стала табу. Навіть невинні натяки на інтерес до неї, мабуть, становлять небезпеку. Деякі з моїх старих контактів нерішуче визнають, що за всім цим стоїть величезний бізнес, але за військової диктатури сталінського типу про нього небезпечно навіть говорити.

Уривки інформації свідчать, що олігарх Курченко, той самий, який рік тому почав збирати гроші за кришування дрібних гірничопромисловців, досяг неймовірних успіхів на окупованих територіях. Він не тільки монополізував залізничний транспорт, а й узаконив існування копанок. Частина з них тепер продають свою продукцію безпосередньо йому. Дрібним видобувачам тепер не потрібно турбуватися про пошук нових ринків і клієнтів десь в іншому кінці світу, але це також означає менший прибуток для них.

Для Курченка ж, навпаки, є тільки переваги. Він повністю контролює експорт вугілля від видобування до транспортування, може диктувати ціни і, в разі потреби, забезпечувати постачання великими партіями. Ця інформація доповнюється відкриттями Кароліни і Міхала з іншого боку фронту. Там розповідають, що велика кількість шахт на проросійській території більше не обслуговується, їх затоплюють ґрунтові води. Вся підземна система взаємопов'язана, і все більша кількість води потрапляє в працюючі шахти на українській стороні із захоплених сепаратистами шахт.

Згідно з офіційною інформацією з Донецька, сьогодні з 157 шахт на окупованих територіях понад 87 не працюють, ще 33 працюють, але мають збитки, і тільки 37 шахт приносять прибуток. Окупаційна влада намагається компенсувати падіння виробництва офіційних шахт видобуванням у копанках. Це доводить, що сепаратистська адміністрація не зацікавлена в інвестиціях або не має коштів на них.

З одного боку, її пропаганда переконує людей у тому, що вони живуть у звичайній країні, проблеми якої спричинені тільки «українською окупацією», але вони скоро стануть нормальною і міжнародно визнаною державою.

Насправді ж справи йдуть якраз навпаки. Тут не хочуть або не можуть підтримувати у працездатному стані залишки функціонуючої економіки, щоб мати будь-які перспективи на майбутнє. Немов зруйнована війною зона, яку контролюють окупанти, не заслуговує нічого, окрім як бути джерелом швидкого збагачення, доти, доки все тут перетвориться на пил.

Чим сильніші страждання шахтарів, тим вищий прибуток їхніх господарів

У Донецьку я також говорив з шахтарями, які дуже мало знають про своїх роботодавців. Один з них працює в Макіївці поблизу Донецька. Він знає, що шахта належить якійсь компанії з Південної Осетії. Це ще один проросійський сепаратистський регіон, цього разу на території Грузії, який, як і донецька і луганська «республіки», не визнаний практично жодною державою. (Південна Осетія визнана Російською Федерацією і ще кількома автократичними режимами. Зі свого боку, Південна Осетія визнала «ЛНР» і «ДНР». Це дозволяє Росії торгувати з донбаськими «республіками» за посередництва південноосетинських компаній - ред.).

Робота в шахті з часів блокади стала нестабільною — іноді шахтарі не спускаються в забій по кілька тижнів. Інший шахтар розповідає мені, як він кілька днів сидить вдома без роботи, чекаючи дзвінка від свого боса. Це означатиме, що власники отримали нове замовлення, щоб шахтарі могли спускатися під землю і видобути необхідний обсяг вугілля.

Донбаські шахтарі колись заробляли великі за місцевими мірками гроші — часто $700 і більше на місяць. Ситуація була не гіршою навіть у період між початком війни на Донбасі та українською блокадою, коли можна було вижити навіть за нижчі зарплати.

Сьогодні шахтарі щасливі, якщо отримують $150 на руки, але багатьом затримують зарплати багато місяців. Їхні свідчення сповнені гіркоти. За свої мозолі і смертельний ризик на глибині кількасот метрів вони не можуть прогодувати свої сім'ї. Вони зовсім не отримують нового спорядження. Зароблені господарями шахт гроші не йдуть на поліпшення жахливих умов життя інших мешканців окупованих територій. Вони годують сепаратистських високопосадовців і командирів, поповнюють банківські рахунки офшорних компаній, які контролюють усю економічну діяльність в цьому районі.

Колись добре оплачувані і привілейовані донецькі шахтарі під владою адміністрації сепаратистів стали фруструвати поденниками, які живуть за межею бідності.

Деякі деталі емоційної сповіді шахтарів мають важливе значення. Вони є емпіричним підтвердженням інформації від високопоставленого працівника чеської вугільної промисловості, з яким я познайомлюся кілька місяців по тому.

Постачання вугілля в Чехію з українського Сходу він описує як вельми сумнівні угоди, які, всупереч звичайній практиці цього бізнесу, мають нерегулярний характер. За його словами, як правило, чеські заводи укладають вугільні контракти на кілька років вперед для забезпечення стабільних поставок. На відміну від цього, вугілля сумнівного походження майже завжди приходить в країну нерегулярними партіями.

Хтось тихо домовився з покупцем, і поїзд із дешевим вугіллям прибуває без будь-якого контракту. Образ шахтаря, який сидить без роботи весь день на кухні свого розбитого багатоквартирного будинку й очікує телефонного дзвінка від головного на зміні, таким чином, набуває нового значення.

Мій останній респондент — бойовик сепаратистської армії, який служив у 2018 році в охороні залізничного мосту на схід від Донецька. Це район антрацитових шахт. Під час чергувань він спав зі своїми товаришами по службі просто біля колій. «Чи бачив я потяги з вугіллям? Друже, їх щодня проходить кілька десятків. Були дні, коли ми боялися переходити колії, тому що біля нас вони гриміли кожні кілька хвилин». Співрозмовник додає, що вагони були не до кінця заповнені вугіллям; він завжди дивувався такій витраті вантажного простору.

Як ми скоро з’ясуємо, ця людина просто не розуміла певних особливостей процесу, за якого донбаське вугілля чудесним чином перетворюється на російське після перетину кордону з РФ.

Шахтарів зображують на окупованих територіях Донбасу в офіційній ідеології як героїв. Але фактично їх експлуатують олігархи для власного прибутку.

У пошуках поїздів із вугіллям

Мої спроби відстежувати рух потяга з вугіллям просто в «ДНР» провалилися. Тому через кілька днів я продовжив пошук на російській стороні кордону, де не панує така сильна нервозність. У найближчому до кордону російському мегаполісі Ростов-на-Дону я орендую машину, найгіршу, яку зміг знайти — побиту Лада Калина з розбитим дзеркалом заднього вигляду. Власник прокату протестує, але коли я віддаю йому в руки готівку, ми обидва залишаємося задоволені. Я без відома влади отримав автомобіль, на який не звернуть увагу поліцейські патрулі. Він — чистий дохід, яким не повинен ділитися з податковими органами.

Відтепер я і моя непоказна супутниця-машина будемо щодня курсуватим у прикордонних містечках, через які з Донецька проходить єдина залізнична гілка в російську глибинку. Я шукаю те, що шукав на окупованих територіях: вагони з антрацитом. І знаходжу їх щодня. Вони стоять на стрілочних переводах біля доріг, навколо яких я кружляю кілька разів поспіль. Відставлені потяги можна також спостерігати в сонних залізничних містечках і під залізничними віадуками, де я ніби випадково зупиняюся під приводом поломки машини. У більших містах відстеження ускладнено. У щільно забудованих районах встановлено металеві огорожі або шумові бар'єри, які тут з’явилися недавно і ускладнюють огляд.

Не дивно. З цієї залізниці з Донбасу виїжджає не тільки контрабанда, а й, відповідно до сотень фото і відео випадкових свідків, у зворотному напрямку російська армія завозить в Україну важку бойову техніку.

Як криваве вугілля Донбасу перетворюється на російське

За кілька поїздок я багато побачив. Наявність поїздів із вугіллям на цій лінії не має розумного пояснення, крім того, що вугілля видобули в Донбасі. Залізничних гілок від кордону з Україною до морського порту Таганрог немає. На цьому шляху немає заводів, на які могли б привозити вугілля з інших частин Росії. І, незважаючи на цей незворотний емпіричний факт, у нас є транспортні документи з країн Центральної Європи, згідно з якими, вугілля, що імпортується залізницею на наші європейські заводи, постачають саме звідси.

Вихідні станції, згадані в цих документах, часто — Гукове і Успенка. Насправді обидві є залізничними та автомобільними прикордонними переходами між Росією та окупованих Донбасом.

Найголовніше, що жодна з цих мініатюрних станцій не має ні потужностей, ні інфраструктури, ні об'єктів або складів для завантаження вугілля. Кароліна отримує ще чіткіші докази того, що документи, які супроводжують потяги з вугіллям у наші країни, є підробленими. Багато з тих, які їй вдалося отримати, свідчили про перевезення не антрациту, а коксу. Це дуже змінений вугільний продукт, вироблений на спеціальних коксохімічних заводах. У коксових печах він набуває значно вищої теплотворної здатності. Але також стає винятково крихким. Кокс можна перевантажувати тільки за допомогою спеціальних стрічкових конвеєрів, в іншому разі він подрібниться і знеціниться.

Досить побіжного погляду на супутникові знімки обох станцій, і зрозуміло, що на їх території немає подібного обладнання для навантаження коксу і вугілля.

Цю загадку висвітлює стаття сайту Інфорпост (Inforpost), автори якої спостерігали за роботою залізничної станції Успенка протягом довгих місяців, не тільки фізично, а й за допомогою цифрових записів, які після себе залишає відправлений потяг. Вони виявили ще приголомшливішу інформацію: тільки в кінці липня 2019 року на цій станції було зареєстровано 7757 вагонів. Протягом одного дня — 20 липня — тут пройшло 5258 вагонів! Як підрахували автори, якщо середня довжина одного вантажного вагона становить 13 метрів, зазначена вище кількість вагонів має зайняти 65 кілометрів колії. Водночас Успенка має тільки чотири додаткові колії, які можуть вмістити від 36 до 62 вагонів. І, як ми вже знаємо, тут немає інших розгалужень колій або пристроїв, здатних завантажувати або вивантажувати вугілля.

Журналісти Інфорпосту цікавилися не тільки вугіллям. Тому змогли з’ясувати, що не тільки антрацит, а й інші товари, як-от металопрокат, залишають Донбас цим маршрутом. Це пояснює величезну кількість вагонів, які не можна пояснити тільки торгівлею вугіллям. Наприклад, у 2018 році рейси вантажних поїздів з Донбасу були настільки частими, що спричиняли серйозні простої російських поїздів.

Остання ланка ланцюжка постачань додана нашими контактами з енергетичного сектора і залізничними експертами в Україні та Росії, які протягом кількох років обережно відстежують нелегальний бізнес із донбаським вугіллям. Вони використовують для цього супутникові знімки шляхів, доступ до електронних систем російських залізниць, а також співробітників, які працюють на залізничних переїздах і станціях.

За їхніми даними, після видобування в офіційних шахтах або копанках вугілля завантажують у поїзди на окупованих територіях, воно спокійно перетинає кордон з Російською Федерацією, проходить через забуті маленькі станції Успенка і Гукове для зупинки на більших станціях з перевантажувальними спорудами. Тут їхню супровідну документацію фальсифікують. Для вугілля дається фіктивне походження з однієї з російських шахт. Найчастіше це ті, які тривалий час не працюють або виробляють вугілля в рази менше, ніж зазначено в залізничних накладних. З цього моменту поїзд отримує абсолютно легальний статус, з яким він буде їхати в Східну Європу, через кілька кордонів без будь-яких проблем і зайвих питань. Або прибуде в один з російських портів, і звідти вантажні судна доставлять його по всьому світу.

Однак, це ще не все. Вугілля з різних родовищ має хімічні особливості, за якими можна визначити його приблизне походження. Наприклад, антрацит, що видобувають у Сибіру, є одним з найчистіших у світі. Він містить приблизно 0,5−0,6% сульфітів, тоді як донбаський містить більше 1%. Перекупники вирішують цю проблему в такий спосіб: поїзд виїжджає з Донбасу заповнений вугіллям тільки на дві третини, а на російських станціях решта дозаповнюється паливом з абсолютно іншого регіону. Таким чином, вихідний хімічний склад нівелюється, і неможливо точно визначити її походження навіть під час хімічного аналізу. Це також є найімовірнішою причиною подиву донецького бойовика, який був свідком постійного руху напівпорожніх вагонів під час служби на Донецькій залізниці. Нам вдалося підтвердити цю схему з низки незалежних джерел. Їхня інформація приблизно відповідає навіть повноті вагонів, які я виявив під час моїх поїздок на прикордонні залізничні станції.

Інтернаціонал нащадків російських гібридних воєн

Що стосується комерційної структури всієї шахрайської схеми, то вона складається з кількох елементів, які суттєво ускладнюють її розкриття.

Спочатку, в схемі постачань фігурують торговельні суб'єкти, які на окупованих територіях Донбасу фактично (і незаконно) контролюють вугільні шахти, збагачувальні фабрики і металургійні заводи. Вони формально належать компаніям, зареєстрованим у Південній Осетії. Цей механізм Міхал пізніше перевірить у Грузії. Південна Осетія у складі Грузії — це той же сепаратистський регіон, контрольований Росією, що й Донбас в Україні, за одним винятком — Росія офіційно визнала існування Південної Осетії як міжнародного суб'єкта після війни в 2008 році.

Водночас «республіки» Донбасу не визнані навіть Росією. Таким чином, донецькі і луганські компанії реєструються в Південній Осетії, що дозволяє їм офіційно працювати на всій території Російської Федерації і виходити на міжнародні ринки. Це шлях, яким українські сепаратисти, що формально перебувають під ембарго ЄС, потрапляють у цивілізований світ, експортують до нього свою продукцію і функціонують, як будь-який інший економічний суб'єкт у будь-якій точці світу. Таким чином, компанії, зареєстровані в Південній Осетії, є посередниками в легалізації торгових і фінансових потоків, оскільки неможливо відправляти міжнародні банківські перекази безпосередньо на Донбас.

Завдяки цьому між двома неіснуючими державами відбувається жвава торгівля. Тому, перебуваючи в Донецьку, я постійно бачу біля розкішних місцевих готелів автомобілі з екзотичними номерними знаками з Південної Осетії та їхніх власників.

Однак у Південній Осетії ланцюг посередників тільки починається. Осетинські компанії належать офшорним компаніям із Великобританії та з інших безподаткових гаваней, що не дає можливості легко відстежити їхніх реальних власників — проросійських олігархів. Потім у ланцюжок входять десятки російських посередників — вугільних брокерів. Вони зазвичай торгують як легальним, так і нелегальним вугіллям і забезпечують вищезгадані перевантаження і досипання легального вугілля на російських залізничних станціях. Від них партії направляються реальним російським компаніям, що здійснюють зовнішньоторговельні операції. Ті відправляють змішаний антрацит, кокс або інші види вугілля в Західну Європу та інші частини планети.

У країнах-споживачах вугілля отримує кінцевий користувач, але частіше — інші місцеві посередники, які також є частиною шахрайської схеми. Про них, однак, пізніше.

Ця складна структура діє як надійна система, але її окремі елементи залишають сліди в залізничних інформаційних системах, виробничих документах і митній документації. Інформація про реальних власників часто наводиться в записах торгових реєстрів. Іноді її публікують не тільки російські активісти і журналісти, а й особи з окупованих територій. Адже вони щодня стають свідками шахрайства та експлуатації місцевих жителів їхніми правителями.

Промисловість Донбасу в руках однієї людини

У пошуках тих, хто перебуває на початку ланцюжка та контролює його, ми, схоже, повернулися до початку: до маленького виробника вугілля Сергія і його великих проблем, що виникли рік тому. Як тільки Донецька залізниця припинила експортувати його вугілля, російські та польські ЗМІ опублікували повідомлення про телеграму Міністерства економічного розвитку Російської Федерації, яка забороняє керівництву російських залізниць приймати вугільні перевезення з сепаратистських республік від усіх суб'єктів.

Усіх, крім одного. Сергія Курченка.

Після загибелі «лідера ДНР» Захарченка, який обмежував його вплив, Курченко вже володіє практично всіма промисловими і природними багатствами цього сепаратистського регіону і монополією на їх перетворення на гроші. За версією українських ЗМІ, Курченко навіть стояв (зі схвалення російських спецслужб) за замахом на Захарченка в серпні 2018 року або, принаймні, фінансував його.

Хто тепер заробляє на мінеральних багатствах Донбасу

Чому така величезна влада зосереджена в руках 33-річного бізнесмена із сумнівним минулим? Ще до війни Курченко мав тісні стосунки з українськими олігархами, завдяки яким цей хлопчик з бідної сім'ї, що виріс у передмісті східноукраїнського міста Харків, поступово побудував власну бізнес-імперію.

Незадовго до війни він уже був одним із найнадійніших ділових партнерів Олександра Януковича, старшого сина президента України. Після початку конфлікту Курченко тікає в Росію, як і сім'я Януковича. Уже навесні 2014 року він стає співвласником мережі автозаправних станцій в окупованому Криму, а у вересні того ж року його компанія «Скіф-Медіа» (Skif-Media) купує інформаційне агентство «Крим Медіа» (Crimea Media) та інші місцеві ЗМІ.

На думку аналітиків, Курченко в нових умовах швидко почав відчувати себе як риба у воді. Ще в Україні його спеціальністю було створення шахрайських фінансових схем для більших олігархів. Тепер же він почав надавати такі ж послуги російським. І це стало основною причиною «зоряної кар'єри» Курченка.

Загальновідомо, що влада російських олігархів велика настільки, наскільки дозволяє Кремль. Сьогодні нам відомі докази того, що агресія на сході України була частково профінансована саме російськими олігархами, щоб приховати реальних замовників конфлікту: російський уряд. Інша головна частина всієї головоломки — фундаментальні зміни у владі обох сепаратистських «республік» після смерті Захарченка. Він був останнім із впливових командирів гібридних підрозділів, які на самому початку війни контролювали окуповані території.

Після вбивства Захарченка до влади в Луганську і Донецьку знадобились люди, повністю контрольовані Москвою. Сергій Курченко, людина з хорошими контактами на вищих рівнях по іний бік фронту, чиє майно і вплив тепер повністю залежать від російського уряду і олігархів, є ідеальним кандидатом на це завдання. Однак він не контролює сепаратистську економіку поодинці. За даними російської незалежної газети «Новая газета», реальний вплив на економічне життя справляє не сам Курченко, а новий «прем'єр-міністр ДНР» Олександр Ананченко. На цей пост його рекомендували співробітники російських спецслужб, які діють на окупованих територіях, так звані, куратори. Згідно з інформацією, отриманою від колишнього командира сепаратистів, Ананченко працював до війни «В одній з найбільших російських компаній, що мають інтереси в Сибіру з офісом у Москві» (у російських ЗМІ повідомляють, що Ананченко працював у структурах російського бізнесмена Михайла Живіла, який наприкінці 1990-х боровся за вугільні активи в Кузбасі. Після втечі Живіла до Франції, Ананченко співпрацював з українським бізнесменом Едуардом Прутніком - ред.) і вважається «економістом з великим досвідом роботи». Але які економічні цілі переслідують на Донбасі російські олігархи, пов’язані з Кремлем, коли росіянам потрібно було отримати абсолютний контроль над цими територіями?

Відповідь дають не тільки інформація про масштабний експорт вугілля, інших корисних копалин і металопрокату на схід, а й скарги моїх співрозмовників у силових структурах «Донецької народної республіки».

— «Захарченко був місцевим, він захищав нас усіх. І тому його вбили », — каже роздратований колишній командир сепаратистів.

— Від чого вас захищав?

— Від Курченка і йому подібних. Росія послала їх сюди і буквально оголосила нас їхньою гіршою колонією. Вони крадуть нашу сировину, дешеву робочу силу і забирають місцеві компанії. Вони забирають все, що залишилося на Донбасі. Ми як Америка для іспанських завойовників.

… Коли я залишав окупований Донецьк під час свого залізничного пошуку, то їхав до російського кордону на маршрутному таксі. Незадовго до перетину кордону в Успенці ми під'їхали до віадука над залізничною лінією. Це було лише кілька секунд, але вигляд, що відкрився, не викликав сумнівів. По рейках у напрямку з Донецька якраз наближався довгий вантажний потяг із кількома десятками вагонів. Вони були заповнені трохи більше, ніж наполовину. У променях сонця, що сідало, антрацит блищав як чорне золото.