У драмтеатрі Маріуполя чоловіки не поступилися місцями у підвалі жінкам з дітьми і ті загинули під час авіаудару, - свідок

"Незабаром після початку війни я вирішив вибиратися з оточеного ворогом Маріуполя", - розповів "Фактам" вимушений переселенець музикант Дмитро Пдаксін, передають Патріоти України. Цитуємо далі:

"Зібрав найнеобхідніші речі й пішов в драмтеатр, бо за декілька днів до цього місцева українська влада (місто тоді ще не було окуповано) призначила там місце збору цивільних, які хотіли організовано виїхати з міста по зеленому коридору. Але росіяни коридору не давали, і я лишився в драмтеатрі, став там волонтером, разом з іншими небайдужими людьми організовував для всіх побут, харчування, медичну та психологічну допомогу. Я майже не покидав театр, тож знаходився там, коли російський літак скинув на нього бомби.

"Люди порубали на дрова дуже дорогі дубові крісла глядацького залу театру"

— Коли на початку березня я прийшов у драмтеатр, його підвал вже був майже повністю зайнятий людьми, які хотіли евакуюватись, — продовжує Дмитро Пдаксін. — Побачив, що між цими людьми немає згуртованості: вони практично нічого не робили спільно. Показовим було те, що всі готували для себе їжу порізно. А деяким пенсіонерам не було що їсти, вони фактично голодували (до речі, через деякий час і мені довелося поголодувати), перебували в важкому психологічному стані. Людям в драмтеатрі явно не вистачало організованості. Це стало особливо очевидним, коли почався обстріл і ті, хто в цю мить знаходились на вулиці (їх було чимало), кинулися всередину театру через одні двері. Утворилася тиснява, ледь не затоптали бабусю. Треба було налагодити взаємодію між людьми, які зібралися в театрі. Я вирішив цим зайнятися.

— З чого почали?

— Знайшов дівчину-коменданта. До війни вона працювала в цьому театрі освітлювачем сцени. Певно, через вміння знаходити контакт з людьми поліція попросила її стати комендантом. Я запропонував їй свою допомогу. Згодом до нас долучились ще четверо небайдужих людей. Вшістьох ми склали основу команди волонтерів, яка займалась організацією безпеки й побуту людей в драмтеатрі.

В перший день мого перебування там ми створили медичний пункт: знайшли досвідченого лікаря, виділили їй кабінет. До речі, вона дружина головного режисера театру. Він пішов воювати, був єдиним військовим, який приходив ночувати до нас у драмтеатр. Після організації медпункту ми створили речовий склад. Потім — спільну кухню. До великої війни я як музикант брав участь у багатьох творчих фестивалях. На них, як правило, організовують такі кухні. Я запропонував теж саме зробити для людей, які чекали на евакуацію у драмтеатрі. Їх чисельність щодня зростала.

— Хто став шеф-кухарем?

— Кавказець на ім’я Михаїл. Прекрасна людина. Він професійний кухар, працював в багатьох містах України. Потім до нього долучився ще один його колега, якому доводилося працювати навіть в ресторанах Європи. Вони мали чималу (десь до 30 осіб) команду помічників. Вона складалася з декількох груп, кожна з яких спеціалізувалась на тій чи іншій роботі: доставці води, пошуку дров, приготуванні їжі.

— Кухню розмістили на вулиці?

— Так. Військові подарували нам армійську пересувну кухню. Щоб хоч якось захистити Михаїла з його командою від осколків мін (періодично відбувались обстріли), ми оточили кухню огорожею, зроблену з дерев’яних піддонів. А щоб мінімізувати ризики для решти людей, організували роздачу готової їжі в театральному буфеті під захистом стін. Попервах кожен приходив поїсти, коли заманеться. Згодом ми налагодили прийом їжі за графіком.

— Де ви діставали продукти?

— У нас була спеціальна команда, учасників якої ми називали сталкерами. Вони шукали по місту харчі та медикаменти — в магазинах і аптеках. На мою думку, в тих умовах це не було мародерством. Бувало таке, що військові відкривали для наших сталкерів ті чи інші крамниці й вони брали найнеобхідніше. Якщо продуктів було багато, намагалися організувати доставку автомобілем. Якщо ні — несли в рюкзаках та сумках. Згодом військові стали привозити нам продовольство.

— А воду де ви брали?

— Неподалік театру знаходиться величезний підземний резервуар з водою, яку до війни використовували для фонтанів. Звідти й черпали — за допомогою відер, прив’язаних до мотузок. Спочатку ми побоювались, що вода врешті закінчиться. Але цього не сталося. Військові також брали воду з цього резервуару. Не виключено, що він наповнюється з підземних джерел.

— Що пішло на дрова?

— На жаль, люди з власної ініціативи почали рубати на дрова дуже дорогі дубові крісла з глядацького залу та інші меблі театру. Зупинити нищення меблів було практично неможливо.

"Час від часу я піднімався на сцену, щоб зіграти для людей на роялі"

— Як вирішили питання з туалетами?

— Всі користувалися вбиральнями театру. Їхній санітарний стан дуже швидко став жахливим. Це була свого роду гуманітарна катастрофа. На щастя, відгукнулись декілька немолодих жінок, які погодились прибирати туалети. Доводилося не тільки чистити, мити, але й витягати з унітазів прокладки, залишки зіпсованих продуктів, ганчірки тощо.

Відповідальні люди носили воду з резервуару, про який я вже казав, щоб злити за собою в туалеті. Решта не зливали, і їхнє «добро» доводилося прибирати нашим літнім волонтеркам, які взялися підтримувати чистоту у вбиральнях.

— Який психологічний клімат панував серед людей в драмтеатрі?

— Всі жили надією на краще. Серед нас був психолог. Він погодився приймати тих, хто потребував його допомоги. Люди до нього пішли. Що вони йому казали, я не чув, але в один з днів у мене склалось враження, що самому психологу потрібна моральна підтримка: руки в нього трусилися, він підійшов до мене з проханням: «Діма, найди мне сигарету!»

— Ліків вистачало?

— Це було однією з найбільших проблем. Лікарю сильно допікали колишні наркомани, які проходили курс спеціального лікування. До війни вони отримували в аптеках певні медичні препарати. Дістати їх в умовах бойових дій було неможливо. Ці люди сильно страждали.

У нас навіть поселились декілька душевно хворих. Почалося з того, що на вулицях міста з’явились люди, які, скажімо так, дивно поводились. Виявилось, що співробітники психлікарні покинули своїх пацієнтів і ті стали блукати містом. Дехто з них прибився до нас. На щастя, вони поводилися прийнятно. Хоча був виняток. Мова йде про одного чоловіка, який прийшов зі своєю мамою. Не знаю, чи був він пацієнтом психлікарні, але виявляв агресію, погрожував вбити когось ножем. Довелося випровадити неадеквата за допомогою волонтерської служби охорони, яку ми організували. Її очолив професійний боксер. Згодом він вступив до лав "Азову".

До речі, в нашу службу охорони записалась 15-річна дівчина, яку згодом поранив російський снайпер. Вийшло так, що люди, які зголосилися займатися охороною порядку в театрі, намотали собі на рукави сріблясті смужки зі скотчу. Військові, які до нас навідувалися, порадили зняти скотч — заради безпеки. Адже здалеку цивільного зі стрічкою на рукаві можуть прийняти за солдата. Всі наші охоронці послухалися, а 15-річна дівчина — ні. Вона «зловила» кулю, коли зголосилася супроводжувати пораненого у лікарню в 17-му мікрорайоні міста. Цей район на той час вже був захоплений ворогом. Коли машина з пораненим заїхала туди, російський снайпер вистрелив в нашу дівчину-підлітка. Цілком можливо, що він зробив це через те, що у неї на рукаві була та злощасна стрічка.

— Дівчина вижила?

— Рана виявилась не смертельною. Хірурги зробили успішну операцію. Згодом дівчину доставили назад до нас. Але чи пережила вона бомбардування драмтеатру, я не знаю.

— У багатьох в театрі було чимало вільного часу. Чим люди його заповнювали?

— Мобільного зв’язку та інтернету не було, громадянам довелося відірватися від екранів смартфонів, знайомитися між собою, спілкуватися. Періодично виникали суперечки між людьми, які за Україну, і тими, хто за росію.

А ще час від часу у нас влаштовували концерти. Я також неодноразово грав на роялі, який стояв на сцені. Публіці особливо сподобалась моя авторська мелодія "В'язень", мене просили грати її на біс.

"Знайомі розповідають, що знайшли мене біля руїн театру. Я не втрачав свідомості, але поводився так, наче з’їхав з глузду"

— Рахували, скільки людей врешті зібралося в драмтеатрі, сподіваючись на евакуацію?

— Так, приблизно 1200. Серед них близько 200 дітей різного віку, в тому числі немовлята та малюки, яким 2, 3, 4 рочки. Кількість мені відома завдяки тому, що ми організували реєстратуру. Військові надали нам список з декількох питань, на які мали відповісти люди під час реєстрації: прізвище, ім’я та по батькові, місце реєстрації, номер телефону. Понад 1000 людей надали ці відомості, і десь близько 150 — відмовились. Серед нас були не тільки громадяни України, але й група пакистанців.

Як я вже казав, кількість людей у нас зростала — до 100 чоловік за добу. Врешті вони зайняли буквально всі приміщення — не тільки в підвалі, але й на обидвох поверхах. Коли вільного місця зовсім не залишилося, ми вирішили більше нікого не приймати. Але військові привозили нам на броньованих машинах все нових і нових людей — рятували їх з-під обстрілів. В наказовому порядку змушували прихистити врятованих, бо діватись їм було ніде.

Зрозуміло, що чимало людей (зокрема, жінки з дітьми, пенсіонери) були змушені розміститися в потенційно небезпечних під час обстрілу місцях — біля вікон. У нас була окрема команда, яка роздобувала дерев’яні щити та зашивала ними вікна. Це зменшувало небезпеку того, що люди отримають поранення.

З місцями біля вікон пов’язана дуже неприємна історія. Річ у тім, що в підвалі (тобто досить безпечному місці) поселилося чимало чоловіків зі своїми сім’ями. Спочатку я сам звернувся до них з проханням помінятися місцями з дітьми й жінками, які розмістилися в наземній частині біля вікон. Чоловіки рішуче відмовились. Згодом, коли ми організували службу охорони, я повторив спробу. Попросив начальника охорони (боксера) та його хлопців допомогти мені. Чоловіки з підвалу (до речі, більшість з них виявились прихильниками «русского мира») знову не погодилися, сказали: «Якщо щось станеться, хто буде наші сім’ї рятувати?» Я запропонував вирішити суперечку по-спортивному: влаштувати цивілізований кулачний бій. Якщо ми переможемо, чоловіки з підвалу виконають нашу вимогу. Вони не захотіли. Думаю, ми врешті домоглися б свого силовим методом, але втрутилась дипломатична комендантка. «Рингу тут не буде», — заявила вона. Чоловіки так і лишилися в підвалі.

Через пару тижнів після того, як російський літак розбомбив драмтеатр, я прийшов до його руїн — сподівався знайти свої документи. Денеерівські рятувальники тоді ще продовжували розбирати там будівельні конструкції. Я пояснив, що мені треба, і вони попросили показати, де що знаходилося напередодні бомбардування. Тому я мав можливість оглянути руїни. Побачив, що підвал лишився майже неушкодженим. Виходить ті, хто там знаходився, вижили, а люди в наземній частині загинули або отримали поранення, в тому числі діти. Як з цим моральним тягарем будуть жити чоловіки, які не поступилися малечі місцями в підвалі?!

— Що ви робили в той момент, коли російський літак розбомбив драмтеатр?

— Не пам’ятаю, як це сталося. Я прийшов до тями через декілька днів після того бомбардування в зовсім іншому укритті. Дуже боліла і паморочилась голова — наслідки сильної контузії. Знайомі потім розповіли, що вони побачили мене біля зруйнованого театру. Я не втрачав свідомості, але поводився так, наче з’їхав з глузду, говорив якусь нісенітницю. Вони відвели мене в інше укриття, де я згодом наче прокинувся — став нормально сприймати дійсність. Що було напередодні бомбардування і до того моменту, коли прийшов до тями в іншому укритті, не пам’ятаю.

— Куди ви потім пішли?

— До себе додому. Вийшов з укриття на вулицю, і для мене почався режим виживання. Скрізь вже було встановлено денеерівські блокпости. Кулю можна було «зловити» тільки через те, що ти молодий чоловік. Вдома їжі не було зовсім. Я декілька днів голодував. Пожив в п’яти різних укриттях, зокрема в церкві та музичному училищі, в якому колись вчився. Іноді вдавалося випросили в когось одне-два печива. Нарешті мені пощастило: розшукав своїх друзів. Ми почали триматися разом. Жити стало легше.

— Ви казали, що ваші документи пропали під завалах драмтеатру. Як вдавалося проходити через блокпости сепаратистів?

— Вдома збереглося призовне свідоцтво. В армії я не служив, але призовне мав. Там вказано мої прізвище, місце реєстрації. Цей документ й пред’являв. Проходження будь-якого з блокпостів становило небезпеку. Скажімо, одного з моїх друзів денеерівці затримали й посадили в підвал сусіднього з блокпостом будинку (це розповсюджена практика). Слава Богу, врешті його відпустили. Але нервів ця історія коштувала чималих. На іншому блокпосту одного хлопця денеерівці поставили на коліна й стріляли в нього за головою з автомата. Той бідолаха не бачив, куди вони цілять. Уявляєте, що він тоді пережив? Я знаходився метрів за п’ять від нього.

Одного разу денеерівці ледь не вбили мене. Я не почув, що вони наказали зупинитися, і йшов собі далі. Аж раптом куля дзенькнула біля самісінького вуха — мені цілили в голову! Я застиг на місці. Коли сепаратисти підійшли, побачив, що вони дуже п’яні, від них смерділо алкоголем.

Врешті я поселився в одного з друзів, який мешкає… навпроти драмтеатру. У нього вдома нарешті виспався. Я, до речі, недосипав, навіть коли жив в театрі, адже регулярно о п’ятій ранку починалися російські обстріли або українські військові били по ворогу. Доводилося прокидатися. Я називав цю канонаду "суворі маріупольські будильники".

"Я вирвався з Маріуполя за підробленим свідоцтвом про проходження фільтрації"

— Ви довго оговтувалися від наслідків контузії?

- Десь тиждень у мене були запаморочення. Вони трапляються й зараз. Але, на щастя, дедалі рідше.

— У вас є версія того, чому росіяни розбомбили драмтеатр, де знаходилися лише цивільні й біля якого був величезний напис на землі "ДЕТИ"?

— Існує версія, що ця трагедія сталася через помилкові відомості, які надали росіянам денеерівські лазутчики. Річ у тім, що недалеко від драмтеатру в будівлі компанії "Азовінтекс" знаходились тоді українські військові (зараз про це вже можна говорити). Розвідники сепаратистів могли помилитися й надати росіянам невірну інформацію. Як мені розповідали люди, перші дві бомби було скинуто з літака на драмтеатр, а третя — на будівлю "Азовінтексу".

Щодо напису "ДЕТИ", я казав людям, які його робили, що, якщо льотчик отримає наказ нас розбомбити, він це зробить, не дивлячись ні на які написи. Так воно й сталося.

— Як вам вдалося вибратись з Маріуполя?

— Допоміг друг по Міжнародному товариству свідомості Крішни, учасниками якого ми обидва є. Він зробив за допомогою ксерокса підроблене свідоцтво про проходження фільтрації. На його машині ми манівцями дісталися села Василівка Запорізької області, де знаходиться останній блокпост росіян, точніше, кадирівців. Дуже довго стояли в черзі. Але головне, що контроль пройшли та дісталися українського блокпоста. Коли я побачив наших солдатів, відчув себе щасливою людиною. У наших навіть вираз очей, облич інший, ніж в загарбників: в українців — людяний, а в окупантів — злий, неприязний, жорстокий.

— Де ви поселились в Києві?

— Мої одновірці-крішнаїти влаштували мене жити в квартирі людини, яка зараз живе в Індії. Поки що займаюсь відновленням документів. Шукаю роботу. До війни заробляв приватними уроками музики.