"У минулому на нас чекає попелище, а не затишний дім. Поразки, а не звитяги. Руїна", - блогер

"Keep trying" –-таким був "вирок" професора Пола Бомонта, мого наукового керівника в Університеті Абердину, на драфт моєї дипломної. Хоча від кількості його виправлень на берегах тексту мерехтіло в очах, я дослухався поради професора і не припиняв знову й знов переписувати роботу, аби перетворити мій текст на щось схоже на маленьке наукове дослідження. Врешті-решт я отримав за свою магістерську 18 балів з 20 можливих. І запам'ятав вираз "keep trying" на все життя", - пише у своєму блозі Геннадій Друзенко, передають Патріоти України, і продовжує:

"Keep trying (що можна перекласти українською як "пробуй знов і знов") – це єдине, що я можу побажати Україні та українцям у День гідності та свободи. Відкрите майбутнє – це наш головний актив. Америку чи Росію, Німеччину чи Францію, Польщу чи Угорщину, Іран чи Туреччину можна пробувати "зробити великими знову" (наголос на знову). Бо в них є своя "золота доба" і вона в минулому. Історія наразі грає проти них. І тому Путін і Трамп, Качинський та Орбан, Ердоган і Хаменеї намагаються історію зупинити і реставрувати. В нашій багатій на бром новітній історії нема своєї "золотої доби". Нам нема куди повертатись. В минулому на нас чекає попелище, а не затишний дім. Поразки, а не звитяги. Руїна, а не ренесанс. Ми приречені щосили крутити педалі, аби не впасти. А коли падаємо, приречені підніматись. Пробувати знов і знов. Бо для нас історія – це майбутнє, а не минуле. Це шанс збудувати свій дім з нуля, а не спогади про батьківський палац, в якому ми виростали.

Так, ми щодня робимо безліч дурниць. Ми талановито змінюємо погане на гірше. Ми вміємо мультиплікувати помилки. Але коли здається, що все – Україну чи то забетонували (як Янукович) чи то заморозили (як Порошенко), звідкись в нас беруться сили на ще одну спробу. На ще одну помилку. На ще один експеримент. Ми стинаємось на ноги – і йдемо вперед. Раз-у-раз б'ємося лобом об стіну, але не втрачаємо віру, що вихід є. Воліємо не опускати руки, але натомість шукати двері у майбутнє.

Подеколи ця віра деформується у нездорове мрійництво. Звідси така популярність серед українців Лукашенка: мовляв, прийде "бацька" - зробить нас щасливими. Звідси архетип Ющенка, який замість гарувати – творити Україну, лише мріяв про неї та розповідав свої мрії українцям. Звідси ж віра у Голобородька.

Але висхідна кількості емігрантів з України свідчить, що ми ладні не тільки мріяти про майбутнє – все більше українців готові його творити власноруч. Бо життя на чужині – ой не цукор. Це готовність побудувати свій дім з нуля.

Віднедавна провідні інтелектуали сучасності заговорили про відродження історії як ключ до виходу з сучасної глобальної кризи. Причому історії не як науки про минуле, а як веслування у майбутнє. Свідоме, зухвале, сповнене візії та віри творення майбутнього. Тімоті Снайдер написав про це чудову книжку "Дорога до несвободи". Втім історику природньо апелювати до історії. Але сьогодні я прочитав в одного з найпроникливіших економістів сучасності нобелівського лауреата Джозефа Стигліца ту саму думку: "The only way forward, the only way to save our planet and our civilization, is a rebirth of history" – "Єдиний можливий шлях вперед, єдиний можливий спосіб зберегти нашу планету і цивілізацію – це відродження історії".

Світ забуксував і все більше живе ностальгією по тому часу, коли великим "хотілось і моглось". Українцям ця ностальгія чужа. Бо в тому минулому не було місця для України. В майбутньому для неї місце поки є. І саме тому так бурхливо та відчайдушно ми сперечаємось про майбутнє. Наш корабель так носить по хвилях історії, нас всіх так нудить від цього історичного шторму саме через брак історичного якоря. Через невідомість маршруту. Через відсутність "рідної гавані", в яку можна повернутись.

Ми приречені або створити власне майбутнє або вчергове зійти на маргінес історичного процесу. Третього не дано. Але поки ми keep trying, історія на нашому боці. Тож keep trying, Україно!".