"Вову не можу знайти досі, є лише його обгорілі документи": Про ракетну атаку окупантів по Вінниці розповіли її свідки та родичі загиблих

Вінниця. Ранок 14 липня. Хтось вмощується біля вікна з філіжанкою кави та улюбленим бутербродом, хтось катається на велосипеді чи вигулює собаку, таксисти, які завжди збираються на одній зі стоянок, жваво щось обговорюють та очікують на замовлення. Об 10:28 у місті лунає сирена, а за пів години пролунають вибухи та почнеться пожежа. Невдовзі стане відомо: запустити три ворожі ракети типу «Калібр» дав наказ капітан окремого дивізіону підводних човнів чорноморського флоту рф Анатолій Варочкін, який проживає в тимчасово окупованому Севастополі. І вони поцілили у будинок побуту «Ювілейний», Будинок офіцерів та у приватну клініку «Нейромед». Вибухова хвиля зачепила місцевий храм та десятки будинків навколо, залишивши сотні людей без даху над головою. І десь тут блукають душі наших загиблих людей: станом на 11 ранку, за даними Вінницької ОВА, відомо про 23 жертви, з них троє — діти. Тіла двох дітей досі не ідентифіковані. Також не ідентифіковані тіла 11 дорослих. У лікарнях — 73 постраждалих, 18 — у розшуку як зниклі безвісти… Журналісти поспілкувались з очевидцями трагедії та друзями тих, хто не зумів вибратись живим з того пекла. Патріоти України пропонують вам дізнатися їхні історії.

«З мого тіла витягнули понад десять осколків»

Вінничанин Денис Клімов того злощасного дня був в епіцентрі вибуху. Зізнається: не так страшні його поранення, як те, що досі нічого невідомо про його товариша Володимира Даценка.

«Друг привіз до клініки „Нейромед“ свого побратима з батальйону „Айдар“ на обстеження, бо перед тим в нього відірвався тромб і він погано розмовляв, — розповідає Денис Клімов. — Ми зідзвонились з Вовою, бо я хотів дещо передати хлопцям на фронт. Я саме під'їхав, припаркував поруч машину. Ми стояли біля входу у клініку. Ще запропонував Володимиру випити кави десь, але він відмовив, мовляв, побратим погано говорить, не зможе адміністратору відповісти на якісь питання. Тому ми чекали. Я стояв спиною до Будинку офіцерів, друг — обличчям. Почалась тривога. Раптом свист — і Вова кричить: „Приліт!“. Він почав падати та бігти в одну сторону, я — в протилежну. На голову та спину падали шматки балконів, скла, спину обпекло вогнем. Я почав змінювати куток, думаючи, де мені впасти у більш безпечному місці. Так добіг до кіосків, з руки текла кров. Зустрів військових, але у них не було джгутів для зупинки крові. Тут приїхала поліція, і вони посадили мене у машину цивільних, яка проїжджала повз. Зараз я в лікарні. З тіла витягнули близько десятка осколків. Свого товариша Вову я не можу знайти досі, є лише його обгорілі документи. Щодо бійця, який тоді був у клініці, то не маю його даних і мені невідомо про те, що з ним. Свою машину я фактично втратив, але це метал, а ось людські життя — то найдорожче».

За кількасот метрів від вибухів знаходилась і відома у місті волонтерка Діана Подолянчук, яка з перших днів війни допомагає українським воїнам.

«У мене була зустріч — запросила колегу в наш штаб. Вона лише приїхала з Польщі з сином, і я подумала, що їй страшно буде під час тривоги бути одній. Потім вона написала мені: «Дякую тобі за цю каву…». Було три вибухи, сильних, секунди розтягуються, як години. Це дійсно так.

Страшно за рідних. Відразу почались дзвінки. В голові одне: треба рятувати людей. Ми зібрали тактичну медицину, взяли м'які ноші, ковдри, простирадла — накривати трупи. Туди пускали лише лікарів. Вони не кажуть, що бачили, в їхніх очах це було видно…

Поки працювали рятувальники й лікарі, у нас у штабі перебували перехожі вінничани. Хтось залишався, бо не міг йти через шок, комусь давали води, кави, дітям — солодощі, іншим — нашатирний спирт. Потім почала вертатись моя команда. Частина з неї взяла плівку та скоби, повезли в той район, де вікна вибило сильно. Інша команда почала готувати перекуси рятувальникам. Це день скорботи. Сумний, нещасливий день. Співчуття загиблим та їхнім родинам…".

Лікар Богдан Журавель буквально за лічені хвилини примчав на місце трагедії і допомагав рятувати поранених та знаходити тіла. «Я був на старій роботі, — каже лікар. — На запитання: „Шо то було?“ — невдало віджартувався. Мовляв, „то салют на честь мого приїзду“. Через півтори хвилини ми вже „топили“ на сиренах в епіцентр, я висунувся з вікна і кричав на всіх водіїв-перешкод. На швидкості ми влетіли в димову завісу. Якщо чесно, переоцінив свої сили, бо вже по хвилині стало погано через тряску в авто, дим і запах спалених тіл. Спершу пробіглись поверхами, вигукуючи що завгодно в надії почути що завгодно у відповідь. Спустились… Мене покликала знайома лікарка, підбіг до неї і закpивавленого чоловіка. В чоловіка не було пахви й потилиці. І пульсу, і дихання, і вже, мабуть, життя. Але якісь парубки без команди затягнули його в машину… Ми взяли ще двох легкопopaнених в кузов і виїхали. Коли ми повернулись, поpaнених вже забрали. Побачив дитячі кістки в рамі від машини… Відволокли тросом інший седан, щоб дістати обгоріле тіло дорослого…»

«Навіть не знаю, як мамі пережити це»

Уже зараз починають з'являтись повідомлення про загиблих внаслідок ракетної атаки. У мережі тисячі постів та світлин 4-річної «сонячної» Лізи, вона разом з мамою того ранку йшла на заняття з логопедом. Дівчинка не вижила, мама у реанімації.

Чорним днем 14 липня стало й для медичної сфери міста, адже ракета поцілила у приватний центр, де працювали професіонали та «світила» місцевої медицини. Внаслідок ракетного удару отримав поранення та важкі опіки дитячий невролог Павло Ковальчук, який в момент атаки консультував в медичному центрі «Нейромед». Зараз Павло перебуває в опіковому відділенні, в нього опік 70% тіла. На нього чекає низка складних дорогих операцій, тому рідні та близькі збирають кошти… З важкими травмами у лікарні перебуває і невролог Наталія Фальштинська, на яку вдома чекають троє дітей, а чоловік воює на передовій. У неї черепно-мозкова травма, повністю обгоріли ноги.

Адміністратор медичного центру Гула Катерина та менеджер Харченко Тетяна загинули на місці. Про загибель Катерини також повідомив її брат, журналіст Юрій Гулий. «Не стало моєї Катерини. Їй тепер назавжди 24», — написав він у соцмережах.

«Катруся, мила добра дівчина. Ми вчились разом, завжди з посмішкою на обличчі. Потім вона працювала у мережі „Шик і блиск“ і ми періодично бачилися, все так само — завжди з гарним настроєм і посмішкою, — розповіла подруга загиблої Катерина Омелянчук. — Одного разу зустрілись на прогулянці, вона розказала, що влаштувалася у „Нейромед“, я її привітала. Вчора, коли побачила новини, в мене все обірвалося, почала писати їй та нашим одногрупникам, але ніхто нічого не знав. Поховають Катю у селі Жигалівка на Вінниччині. В неї лишились мама, двоюрідна сестра, брат зараз на війні. Я навіть не знаю, як мамі пережити це».

Ще одна жертва атаки — Аліна Кисіль. Їй тільки цього місяця виповнилось 25 років. Вона працювала у відділенні «ПриватБанку», що в Будинку офіцерів. Ще чотири дівчини-працівниці у важкому стані у лікарні. Одну з них прооперували.

Внаслідок ракетного удару по Вінниці загинув звукорежисер Євген Коваленко. Чоловік працював у команді співачки Roxolana, концерт якої мав відбутися 14 липня в Будинку офіцерів. Серед загиблих також Віктор Поліщук. Про його смерть на своїй сторінці у фейсбуці повідомив музикант Олег Скрипка.

«Маємо звернення і щодо безвісти зниклих. На момент вибуху 8-річний Кирило Пяхін знаходився у машині разом зі своїм дядьком, — розповіла місцева журналістка Ірина Ярошинська. — Вони чекали на бабусю, яка була в „ПриватБанку“. Бабуся неушкоджена, дядько — в лікарні, Кирила не можуть знайти. Мама Маріанна Пяхіна просить свідків хоч якусь інформацію, може, хтось бачив… Зразок ДНК жінка здала. Хлопчик з мамою наприкінці квітня приїхали до Вінниці з Херсону. Рекута Вікторія, 35 років, і Жарій Максим, 7 років. На момент ракетного удару були у „Нейромеді“. Шукає брат. Оксана Тиховська — вчителька місцевої школи № 8. Проходила в епіцентрі вибуху. Теж безвісти зникла».