З архіву ПУ. Так починався Слов’янськ

Депутати обласних рад не підтримали вимог, які надиктувовалися радниками із Кремля, у жодній з областей України. Вимоги мали включати невизнання Верховної ради як легітимного органу, створення альтернативних органів виконавчої влади і перепідпорядкування їм місцевих силових органів, припинення переказу відрахувань і податків у держбюджет, зміна державного устрою України на федеративний, чи навіть конфедеративний, і головне – запрошення російських військ “на захист місцевого населення”. Жодну з цих вимог депутати облрад не підтримали. Проросійські мітинги збирали щораз меншу кількість людей.

Водночас, робота правоохоронних органів і спецслужб України нейтралізувала роботу деяких агентурних мереж,було затримано “народних губернаторів” – завербованих російськими спецслужбами громадян України, яким їх куратори доручили ретранслювати кремлівські вимоги. Такі діячі були затримані у Одесі, Донецьку, Луганську, Харкові. Проголошені 7 квітня “народні республіки” у Донецьку й Харкові були абсолютно віртуальні – вони не мали ні силового крила, ні лідерів.

Кремль був змушений негайно рятувати ситуацію. Через те, що місцеві, громадяни України, не впоралися із покладеним на них завданням, цю місію було доручено росіянам. Ігор Гіркін, Олександр Бородай та інші “добровольці” мали вивести конфлікт на новий рівень, не дати йому згаснути. Вони не надто афішували своє походження, і очікували на швидке завершення власної місії, очікуючи скорого підходу російської армії.

Російська диверсійна група під командуванням Ігоря Гіркіна свій перший крок зробила, взявши під контроль місто Слов’янськ на Донеччині. На 2014 рік місто нараховувало понад 110 тисяч мешканців. Слов’янськ не був шахтарським містом, всупереч розкрученому згодом російському штампу про “повсталих шахтарів”. Місто не мало шахт, проте у Слов’янську є машинобудівний завод, декілька комбінатів, видобуток глини для місцевих об’єктів керамічної промисловості, та навіть санаторії, солоні озера і лікувальні грязі. У 2013 році Слов’янськ здобув перше місце на Параді вишиванок у Києві – його делегація до столиці була найкращою і найчисельнішою – понад 700 учасників.

Слов’янськ має тактичне значення – його називають воротами Донбасу, оскільки він розташований на міжнародній трасі М-03, і перекриття її відрізає увесь рух з північного заходу, харківського напрямку, до агломерацій індустріального Донбасу. Середній розмір міста, важливе географічне положення та, імовірно, символічна назва Слов’янська стали причинами, чому місто було обране для вторгнення.

12 квітня 2014 року група “Крим” під командуванням Ігоря Гіркіна, що нараховувала 52 чоловіка, зайняла місто. Члени групи “Крим” були добре тренованими та екіпірованими, вони мали на озброєнні автоматичну зброю, кулемети, снайперські гвинтівки, ручні гранатомети. Загін активно діяв під час кримських подій, де вони брали участь в провокаціях, охороні різних важливих осіб тощо. Частина з них брала участь і у штурмі 13-го фотограмметричного центру у Сімферополі 18 березня 2014 року, коли загинув перший військовослужбовець ЗСУ у російсько-українському конфлікті – прапорщик Сергій Кокурін.

Диверсанти близько 8-9 ранку взяли штурмом міський відділок МВС, міліція не чинила особливого спротиву. Через годину було взято управління СБУ. Зброєю із цих об’єктів було на місці озброєно близько сотні місцевих проросійських колабораціоністів. У такий спосіб чисельність озброєних бойовиків проросійських сил у місті сягнула 150 чоловік.

Ситуація у Слов’янську різко відрізнялася від будь-яких попередніх заворушень на Донбасі. Якщо раніше захоплення адміністративних будівель та відділків міліції відбувалося силами неозброєного населення, де люди без вогнепальної зброї штурмували будівлі і задавлювали чисельністю, то у цьому випадку було геть інакше – озброєні люди в балаклавах захопили велике місто практично в центрі області і взяли владу у свої руки.

У місті були влаштовані фотосесії на кшталт кримських – люди фотографувалися поряд із вояками Гіркіна, які справляли на місцевих враження російської армії через однакові однострої та озброєння. Втім, не тільки місцеві прийняли цей загін за кадрову армію – в українській пресі їх також назвали “зеленими чоловічками”, що були в Криму, і тепер з’явилися на сході України. До певної міри, це справді було так – окремих бойовиків на вулицях Слов’янська впізнали на фотографіях в Криму часів анексії, зі зброєю в руках. Але за статусом загін Гіркіна не був регулярною російською армією. Це був спеціально сформований загін “добровольців” із бойовим досвідом, який російська влада використовувала для своїх цілей.

Стійке враження повторення кримського сценарію було не тільки в українців. І сам Ігор Гіркін, як польовий командир, і Олександр Бородай, у недалекому майбутньому перший “прем’єр” новоствореної “ДНР”, мали тверде переконання, що події розвиватимуться наближено до кримських. Тобто, що повномасштабне введення російських військ за прикладом Криму – питання кількох днів, максимум – тижнів.

Зі спогадів Гіркіна:

“Когда начиналась славянская эпопея, я планировал сделать все как в Крыму, и надежда была, что все будет по крымскому сценарию. То есть планировалось помочь местным лидерам и ополченцами установить народную власть, провести референдум, присоединиться к России, а это было нашей общей целью и их целью в первую очередь.”

Бородай так писав про це:

“К тому же, поймите, что Игорь, как и все мы, изначально рассчитывал на спринтерский забег. [..] Я, когда стал премьером ДНР, тоже думал: ну, сколько это премьерство будет продолжаться: пять дней, неделю или целых две недели?”

Імовірно, вони справді мали певні підстави так думати, якщо хтось із російської влади надав їм певні гарантії та запевнення. Проте їх план не спрацював – була обставина, яка змінила подальший перебіг подій. Цією обставиною стала Антитерористична операція.

Антитерористична операція

На екстреному засіданні РНБО в ніч з 12 на 13 квітня було обговорено дії українських сил у зв’язку з ситуацією на сході України. На 9:00 ранку 13 квітня було призначено початок Антитерористичної операції. З ночі почалося розгортання українських сил під Слов’янськом, в першу чергу – спецпідрозділів Внутрішніх військ, СБУ, МВС. Конфлікт перейшов у нову фазу.

Під Слов’янськ перекинули 3 аеромобільну роту 1 батальйону 80 ОАЕМБр на бронетранспортерах під командування старшого лейтенанта Вадима Сухаревського з позивним «Борсук». Рота була перекинута з району Луганського аеропорту, який бійці зайняли 8 квітня, попередньо здійснивши марш через всю Україну зі Львова.

З Луганської області були перекинуті також підрозділи СпП СБУ «Альфа», які мали повернути під контроль захоплену будівлю СБУ. Через події під Слов’янськом, їх було відкликано. Згідно плану, групі СБУ мали надати підтримку з бронетранспортерів 80 ОАЕМБр, бронетехніку планувалося також надати підрозділу СпП МВС «Омега» під командуванням Анатолія Стерльченка, котрий на гелікоптерах Мі-8 висаджувався і брав під контроль Краматорський аеродром. В районі Краматорська діяла також десантна рота 25 ОПДБр.

Явір-2000

Проте поки відбувалося розгортання українських сил, зранку 13 квітня відбулися дивні на перший погляд події.

О 4:53 ранку 13 квітня 2014 року на трасі «Харків – Ростов-на-Дону» поблизу Слов’янська загін диверсантів з групи “Крим” зупинив автомобіль Renault Logan, білий, з номерами ВІ 3114 ВІ, полтавської охоронної фірми «Явір-2000» з двома охоронцями, які супроводжували вантаж феросплавів, що транспортувався залізницею. Бойовики захопили охоронців, відвезли їх до підвалу СБУ у Слов’янську, а авто згодом використали у іншій операції.

У офісі фірми «Явір-2000» помітили відхилення GPS-приладу автомобіля від курсу і втрату зв’язку з екіпажем. Приблизно о 6:00 ранку на пошук першого викраденого автомобіля фірмою було відправлено другий автомобіль — мікроавтобус Volkswagen Transporter, білий, з номерами ВІ 0887 ВЕ. Йдучи за маршрутом викраденої Renault Logan, мікроавтобус за залізничним переїздом біля Семенівки, що під Слов’янськом, натрапив на озброєних людей. П’ятеро диверсантів із автоматами спробували зупинити мікроавтобус на трасі. Водій пригальмував, об’їжджаючи їх на дорозі, проте не зупинився остаточно і продовжив рух. Одразу після цього мікроавтобус був обстріляний, водій отримав 5 кульових поранень, одна куля влучила у хребет. Другий охоронець на сидінні пасажира прийняв у пораненого кермо і на пробитих колесах зумів доправити водія до лікарні.

О 7:20 того ж ранку компанія звернулася із заявою про викрадення автомобіля і зникнення охоронців до Слов’янського відділення МВС.

Перший бій

Рота десантників розмістила свої бронетранспортери на одній з галявин неподалік Семенівки та виставила свою охорону. На галявині був присутній вищий офіцерський склад СБУ – два заступники голови СБУ Віктор Ягун і Віталій Циганок, а також командувач Високомобільних десантних військ Олександр Швець. Вони стояли таким чином вже певний час, чим привертали до себе увагу автомобілістів, що проїжджали повз. Було цілком зрозуміло, що українська сторона щось планує. Це, звісно, поховало будь-які надії на прихованість операції.

До офіцерів прибула на переговори мер Слов’янська, Неля Штепа. Після перемовин вона залишила галявину. Все це спостерігав Володимир Колодченко, депутат Миколаївської міськради, якому ми завдячуємо відео безпосередньо з місця події.

Група полтавської СБУ «Альфа», у складі якої був підполковник Андрій Дубовик, на двох автомобілях здійснювала розвідку блокпостів противника без підтримки бронетехніки. Проїжджаючи повз галявину, альфівці побачили бронетехніку, під’їхали до неї і вийшли з автівок, щоб узгодити і скоординувати подальші дії.

У цей час стався напад. На узбіччі галявини зупинився щонайменше один автомобіль – Renault Logan, білий, фірми «Явір-2000», захоплений цього ж ранку бойовиками. За свідченням же Андрія Дубовика, зупинилося одразу три автомобілі. З них вийшли не менше чотирьох бойовиків у камуфляжі, і одразу відкрили вогонь на ураження. З їхнього опису та зухвалих дій можна припустити, що вони були із ядра “Криму”. Десантник Вадим Сухаревський і Андрій Дубовик у своїх інтерв’ю свідчили, що невдовзі по українським силовикам відкрила вогонь друга група бойовиків із “зеленки” неподалік.

Бойові підрозділи бойовиків були побудовані за такою схемою: навколо 4-6 російських диверсантів групувалися місцеві колабораціоністи, і таким чином створювали бойову одиницю. За такою схемою імовірно й діяли під Семенівкою. Із “зеленки”, найпевніше, стріляли не більше 5 місцевих чоловік. Зі слів учасників, бойовики, котрі вели вогонь із “зеленки” були одягнені в спортивні костюми, що свідчить на користь такого припущення.

Командував боєм з російської сторони Сергій Журіков (позивний «Ромашка») – права рука Ігоря Гіркіна на той час. Уродженець Криму, у віці 20 років отримав російське громадянство, мав спеціальність снайпера і повітряно-десантну підготовку (1500 стрибків із парашутом), був пономарем Києво-Печерської лаври, брав участь у штурмі фотограмметричного центру в Сімферополі.

Противник, скориставшись раптовістю нападу, нав’язав свій перебіг бою, утримуючи ініціативу. Шестеро бійців полтавської «Альфи» відкрили вогонь у відповідь. Допомоги від начальства не було, дистанція не дозволяла вести ефективний та прицільний вогонь з пістолетів.

У цій ситуації десантники, що перебували неподалік, швидко завантажилися до бронетранспортерів, проте не надавали підтримку вогнем. Як виявилося згодом, вони мали наказ від командування на заборону відкриття вогню.

Бій розвивався стрімко, було легко поранено Андрія Дубовика, смертельно поранено капітана Геннадія Біліченка, який зі зброєю в руках стікав кров’ю. Андрій Дубовик так згадував свій бій:

“У меня была с собой граната РГД и две свето-шумовых с гвоздями в обмотке. Перекинул их через нашу машину – там уже был противник. Раздались взрывы, кто-то там заорал, и тут же я высовываюсь из-за машины и прямо передо мной точно также из-за машины высовывается какой-то черт с автоматом – и мы открываем огонь одновременно. Я видел как в кино, хотя это были доли секунды, как в диверсанта снизу вверх входит моя очередь, и как он стреляет в меня. Меня тут же подкинуло, я упал возле машины, дыхание забилось.
По станции в наушнике слышу – “Гена – убит”. Я с трудом произношу: “Я – 300-й. В грудь”. Тут из-за машины выскакивает еще кто-то в маске на лице, и в черном костюме “Адидас”. На меня внимание не обращает, а сразу открывает огонь в сторону других наших машин. Я кладу автомат на бедро и добиваю остатки магазина в него в упор. И тут же теряю сознание.”

Опір українських спецпризначенців танув на очах, проте в бій несподівано вступив БТР-80 3 аеромобільної роти – єдиний з шести наявних. Бронетранспортер, за наказом командира роти Вадима Сухаревського, всупереч наказу вищого командування, відкрив вогонь з крупнокаліберного кулемету по бойовикам, рятуючи бійців «Альфи». Бойовики переключили свій вогонь на нього, але через відсутність засобів ураження бронетехніки це було марно. Противник почав відступати. Завантаживши поранених на борт, БТР також відступив.

У бою зі зброєю в руках загинув капітан Геннадій Біліченко. Він став першим загиблим захисником України у війні на сході.

На сьогоднішній день відомо дані лише про одного з убитих бойовиків. Ним виявився Рубен Аванесян 1985 року народження з міста Донецьк. Мирослав Руденко, один із керівників “Народного ополчення Донбасу” на той час, через 2 дні після події пояснював обставини смерті Аванесяна інакше. Він стверджував, що дві машини членів “Народного ополчення Донбасу”, які везли гуманітарні вантажі та були геть неозброєні, були перехоплені на трасі автомобілем “Правого сектору”. Одна машина, за його словами, змогла піти, інша ж, із Аванесяном, була розстріляна, після чого Аванесян, за словами Руденка, “був добитий”, оскільки мав множинні вогнепальні поранення ніг і живота. Ці подробиці навдивовижу сильно перегукуються із описом події від українських бійців. Тому можна стверджувати, що у нападі на українську групу брало участь щонайменше 2 автомобілі, а описаний характер ран Аванесяна вказує, що саме він був вражений автоматною чергою Андрія Дубовика.

Бойовики залишили кинутий на узбіччі автомобіль – Renault Logan фірми «Явір-2000». У салоні автомобіля на підлозі було виявлено чоловіка у чорній шкіряній куртці і шапці, що перебував у напівпритомному стані. На рукавах його куртки було наклеєно жовтий скотч. Він пояснив, що він був викрадений тієї ночі – ремонтуючи власний автомобіль на узбіччі, до нього підійшли ззаду із запитанням чи треба йому допомога, після чого він нічого не пам’ятає.

Російський пропагандистський канал Lifenews всі ці події виклав у абсолютно спотвореному вигляді. Вони стверджували, що нібито “ополченці” несли варту поряд із українськими десантниками, після чого з дороги з’їхали автомобілі, з яких з’явився “Правий сектор” і відкрив вогонь у “ополченців”. За версією Lifenews, українські військові бронетранспортером відігнали “Правий сектор”, після чого той відступив. Lifenews розповідав, що у салоні покинутого автомобіля нападників Renault Logan фірми «Явір-2000» було виявлено два тіла. Перше – труп людини людини “в чорному камуфляжі” який нібито вже задубів, а тому смерть наступила “кілька годин тому”. Друге – виявлений чоловік у шкірянці, який нібито мав стати другою жертвою провокації. Показуючи кадри “давно загиблої” людини, Lifenews показував Геннадія Біліченка, який сидів у калюжі власної крові під джипом Toyota Prado СБУ, та все ще стікав кров’ю. Це чудовий приклад роботи російської пропаганди – в одному сюжеті вони змогли подати одразу кілька меседжів:

• нападників – проросійські сили – було названо жертвами
• звинувачено у нападі непричетних – “Правий сектор”
• просунуто тезу про нібито співпрацю українських збройних сил і проросійських бойовиків
• був навіть даний натяк на нібито підлість “Правого сектору”, який заздалегідь готував трупи для провокації і був готовий стратити ще одного непричетного мирного жителя.

Того ж дня, 13 квітня, у місті відбулася ще одна перестрілка. Практично у центрі Слов’янська бойовики на автомобілі переслідували іншу автівку – білий Renault Logan. Вони вели по ньому вогонь на ходу, врешті водій Renault втратив керування, машина зупинилася, водій і пасажири кинулися тікати врізнобіч, їм стріляли навздогін. Один із пасажирів був поранений в плече, бойовики його захопили. Пораненого доправили до міської лікарні, яка була буквально у 50 метрах від місця події. У автомобілі виявили перепустку на ім’я Андрія Мещерякова – журналіста ВГТРК, великого російського державного ЗМІ.

В лікарні російські журналісти Павло Канигін та Ілля Азар дізналися, що там нещодавно помер від ран Рубен Аванесян. Зі слів персоналу і нібито близьких Рубена (дівчина, що назвалася його нареченою, не знала його прізвища) обидва журналісти зробили тоді висновок, що Рубен був розстріляний у тій машині посеред Слов’янська. Проте, володіючи зараз більш повним масивом інформації, ми можемо стверджувати, що їх висновок був хибний. Аванесян, імовірно, одразу після ранкового нападу на українські сили під Семенівкою був доправлений до Слов’янської лікарні, де й помер. Журналісти ж і персонал могли сприймати дві перестрілки як одну подію. У протилежному ж випадку бойовики розстріляли свою ж машину, що видається малоймовірним. Цікавим фактом є те спостереження, що і автомобіль фірми “Явір-2000”, який викрали зранку, а потім кинули бойовики під Семенівкою, і розстріляний посеред Слов’янська автомобіль були автомобілями марки Renault Logan білого кольору (тільки автомобіль фірми “Явір-2000” мав на кузові символіку компанії). Можна припустити, що втративши Renault Logan під Семенівкою, бойовики очікували, що на такому автомобілі в місто спробують проїхати українські спецпризначенці, і атакували випадковий автомобіль із схожими прикметами, в якому їхав Мещеряков.

На інших напрямках в той день не відбулося практично нічого. Українські сили МВС на іншому кінці міста зачистили блокпост, з якою попередньо втекли всі бойовики, проте ніяк не закріпилися і полишили його. На іншому блокпості бойовики запалили покришки, дим було видно з будь-якої точки Слов’янська.

Вже наступного дня, 14 квітня 2014 року, СБУ оприлюднить записи перехоплення телефонної розмови між невідомими на той час широкому загалу особами – позивний “Стрелок” та Олександр з Росії. Цими особами виявилися Ігор Гіркін та Олександр Бородай. Гіркін до Бородая:

“.. [они] понесли большие потери. Мы не знаем кого мы покрошили, но кого-то серьёзного. [..] Сейчас информация нужна кого мы покрошили. Покрошили очень серьёзную группу. С какими-то очень серьёзными лесовыми людьми.”

На тому ж записі СБУ від 14 квітня був неідентифікований абонент, представлений просто телефонним номером. Голос цього невідомого співрозмовника Гіркіна належить Костянтину Малофєєву. Це легко перевірити, переглянувши будь-який з його публічних виступів. У 2015 році Малофєєв назве цей запис “підробкою”, хоча жодних підстав для того, щоб сумніватися в автентичності запису не існує.

Гіркін: “Они попали в нашу засаду. Наша группа расстреляла 3 машины ВИП-класса, в которых они передвигались. […] Константин Валерьевич, я прошу уточнить, кого мы все-таки побили. Тут разная информация: от “Альфы” до спецназа ГРУ украинского.”
Малофєєв: “Я могу официальную информацию дать, что это глава Антитеррористического центра украинского ранен. Так что в кого надо вы попали.”
Гіркін: “Отлично. Спасибо.”
Малофєєв: “Счастливо, удачи вам. Еще хочется сказать, что вы хорошо отметили праздник.”
Гіркін: “Постарался! Спасибо!” [обидва сміються]

В Україні в той день, 13 квітня 2014 року, святкували Вербну неділю.

Російський наратив

Російське висвітлення подій у Слов’янську мало підтвердити картинку подій, яку довгий час пропагувала Росія – нібито Збройні сили України на стороні “повсталого народу Донбасу”, і тільки підступний “Правий сектор” бажає розпалити війну між братськими народами.

У 2016 році Гіркін дав інтерв’ю виданню “Украина.ру”, де зокрема описав перші дні у Слов’янську. В інтерв’ю він чи то навмисне бреше, чи то через неуважність плутає хронологію і вигадує неіснуючі події, перекладаючи відповідальність за першу кров на українську сторону:

“Была ещё возможность колонны разоружать. Под Славянском, на мосту между Славянском и Карачуном была заблокирована колонна из 11 бронемашин, и её можно было, конечно, разгромить. Но я понимал, что прольётся кровь – придётся убивать бойцов, в том числе срочников, жечь бронемашины… Без боя разоружить их не удалось бы. А их численность была выше, чем всего моего гарнизона на тот момент. Они бы это увидели и без боя не сложили бы оружия. В итоге они убили несколько мирных жителей и прошли.
Все – и я, и мои бойцы, и население, и даже украинские военные (по крайней мере, многие украинские офицеры, которые стояли выше майданной пропаганды и этого сумасшествия) – все надеялись, что зайдут российские войска и не придётся воевать. Но этого не произошло. Если бы заранее было понятно, что помощи Россия не окажет, ну, тогда бы и действовали по-другому. А так – действовали, как действовали…
В любом случае, первую кровь пролили враги – на Пасху атака «правосеков» на блокпост и убийство двух ополченцев. Потом – столкновение разведки «Альфа» с моей разведкой в районе Семёновки 16 апреля. То есть первые вооружённые действия предприняли они.”

Серед доступних на 2019 рік джерел невідомо про жоден факт смерті цивільних жителів, яких нібито убили українські війська для розблокування колони. Тому твердження про смерть цивільних слід вважати хибним і сприймати як дезинформацію до тих пір, поки не з’являться факти на підтвердження цих закидів. Гіркін також цілковито плутає хронологію – бій під Семенівкою із “Альфою” відбувся 13 квітня зранку, а не 16 квітня, як він стверджує. Бій “Правого сектора” на блокпосту під Билбасівкою відбувся 20 квітня, у 2014 році на цей день справді припав Великдень (Пасха). Те, що безпосередній учасник та командир переплутав порядок слідування цих двох подій, які сталися з різницею в тиждень, через неуважність – виглядає малоймовірним. А отже, це або цілеспрямована брехня Гіркіна, або підсвідоме бажання злочинця відбілити себе.

Замість висновку

Олександр Ходаковський, командир Донецької СБУ “Альфа”, що у 2014 році перейшов на російський бік, так оцінював вторгнення Гіркіна у 2018 році:

“Когда он заходил в Славянск, он заходил с определенными гарантиями, он заходил с планами, обещаниями…. Я думаю, и все на это указывает, он шел с одной целью: создать ситуацию, создать мощный повод для того, чтобы следом за ним зашла регулярная российская армия”

Дії загону Гіркіна справді виглядали як провокація. Провокація, яка мала вже в перші дні вилитися у десятки жертв мирного населення через застосування сили українською армією. Це, імовірно, мало стати приводом для введення російських військ, можливо під виглядом миротворців.

Так, 16 квітня 2014 року голова контррозвідки СБУ Віталій Найда повідомив про готовність Росії реалізувати саме такий сценарій:

“Країна, яка декларувала себе братньою, ставить перед своїми спецпризначенцями мету пролити кров на вулицях наших міст. Задокументовано переговори, які свідчать про те, що треба вбити 100-200 людей і після цього через півтори години на території України з’являться танки і БТРи російської армії.”

Росія була прямо зацікавлена у появі гарячої точки на території України. У Кремлі вже зрозуміли, що підняти всі 8 областей південного сходу не вдасться, але навіть локальний конфлікт, обмежений Донбасом, російська влада використала б на свою користь – для тиску на українську владу, або як розмінну монету у переговорах щодо визнання Криму.

Але жодних резонансних подій на початковому етапі війни так і не відбулося – події набирали обертів поступово, без масштабних інцидентів, сторони поводилися обережно. Українська армія не збиралася давати привід для повномасштабного введення російських військ, а бойовики під командуванням Гіркіна не мали достатньо сил, щоб вийти за межі міста.

Розпитуючи Костянтина Малофєєва у інтерв’ю про ранні події війни, кореспондент BBC Юрі Вендик дістав таку оцінку від Малофєєва про статус українських сил:

“… легитимность что отрядов Гиркина и Безлера, что отрядов того, что вы называете Национальной гвардией, она была одинакова. Это были вооружённые группы людей. Противостоящие друг другу.
Одни – воюющие за “русский мир”, другие – воюющие за “слава Украине”, но и те и другие с юридической точки зрения были вооружёнными группами людей без полномочий.”

Малофєєв в своїх уявленнях про війну на Донбасі демонструє повне незнання – удаване чи щире. У інтерв’ю він також говорить, що новостворені добровольчі батальйони Національної гвардії є нічим іншим, як бандами, оскільки були створені з нових людей, за нібито незаконним рішенням Верховної ради. Навіть залишаючи поза увагою абсурдність цих умовиводів щодо статусу українських військ, факти говорять зовсім інше – перший бій війни прийняли виключно регулярні структури України з різних відомств – кадрові військовослужбовці Збройних сил 80-ї бригади, бійці полтавської СБУ, спецпризначенці з НГУ “Омега”. Українські добровольці ще відіграють свою важливу роль у відбитті російської агресії, але першими її зустріли саме регулярні українські формування.

Джерело: Дмитро Путята, Андрій Карбівничий, Василь Рудика