У розпал бойових дій в Ірпені Дмитро з топ-менеджера став перевізником на дорозі смерті. Попереду та позаду його маршруту були розстріляні автомобілі, лежали мертві тіла, але він десятки разів повертався до епіцентру обстрілів через ворожі блокпости, щоб вивозити сусідів. Про це йдеться у сюжеті ТСН, передають Патріоти України.

Одним із врятованих стало подружжя Єлфімови. Вони жили у 18-поверхівці і перші авіаудари ворожого наступу чули у власній квартирі на 10 поверсі. Удар зафіксувала й домашня відеокамера.

Ішов перший тиждень війни, подружжя почало шукати, як виїхати, сусіди направили їх до Дмитра, який на той час був лідером самоогранізації мікрорайону. Дмитро одразу підготував людей похилого віку до «дороги смерті» — так називали цей евакуаційний маршрут з Ірпеня в березні.

«Цей хлопець казав, що дорогою трупи лежать, їх не можна брати, вони заміновані. Я попереду сиділа та прапор тримала білий», — розповідає жінка.

І цей шлях Людмила запам'ятає на все життя. «Невелика дорога і дивимося, росіяни стоять, танк і чоловік сім із автоматами. Коли ми під'їхали, у мене на руках собачка, у Сашка котик, у кошику в багажнику собака велика Діми», — згадує жінка.

Їм пощастило — вдалося проїхати рашистський блокпост, на якому у них забрали лише гроші та телефони. «Ми вдячні цьому Дімі, ми його не знали, він нас не знав. Сам, молодець, узявся людей вивозити, він дорогою мені казав, що його вже 4 рази хотіли розстріляти» , — розповідає Людмила.

Сам Дмитро, як його розстрілювали на блокпостах, згадує неохоче. «Крізь усі блокпости до наших ці негідники жінок мацали, перевіряли скрізь, усі. Вперше, коли їхали, на дорозі було багато тіл, ми зупинялися та просто переносили їх з дороги», — розповідає Дімтро.

Він каже, що одразу зрозумів, рашистам треба щось запропонувати, щоб проїхати блокпости, тож завжди мав на відкуп щонайменше гроші та алкоголь.

Нині врятоване подружжя живе в Юрмалі і просить дітей знайти їхнього рятівника. «Завдяки його мужності живими залишилися. Це диво, що такі люди є, це справжній героїчний вчинок» , — переконана Людмила.

Сам Дмитро із дружиною та двома дітьми в окупації жили у підвалі. Там на стіні залишилися написи — дата початку війни та дата, коли сюди зайшли перші українські бійці. У квартирі Дмитра — сліди від куль у дитячій кімнаті та від снарядів на кухні.

Свою родину Дмитро вивіз серед перших, потім повертався та рятував інших. Молодший син обіймає маму при згадці про ті події, а мама пам'ятає, як заплющувала очі сина в дорозі і заспокоювала на рашистських блокпостах.

«Його вразило, коли у чоловіків перевіряли у машині документи і їх змушували виходити. Він каже: «Мамо, адже я теж чоловік, я теж повинен виходити. Я говорю, що ні, ти дитина, залишайся. Я його тоді не випустила», — згадує жінка.

Зі старшою 15-річною дочкою Дмитра зараз працює психолог, адже під час евакуації вона бачила вбитих людей. Як і вся сім'я, вона тепер ненавидить усе російське.

«Ми такі русофоби стали, не можемо їх бачити. Ми з Миколаєва, ми намагаємося переходити на українську — це насамперед повага до себе, людей, України», — кажуть члени цієї родини.

Дмитро після евакуації пішов добровольцем до ЗСУ і зараз має нові виклики — він взявся за оснащення своєї бригади всім, хто бракує. Перевізник з «дороги смерті» запевняє, що ворогів у свій дім більше не пустить.