"Загроза третьої світової, або Чому Індії і Пакистану можна мати ядерну зброю, а Ірану - ні", - ЗМІ

У середу, 8 січня, президент США Дональд Трамп виступив з офіційною заявою щодо ситуації з Іраном. Ключовим посилом всього виступу голови американської держави стала фраза про те, що Сполучені Штати не дозволять Ірану володіти ядерною зброєю, передають Патріоти України з посиланням на Сегодня.

"Іран є провідним спонсором тероризму, його прагнення мати ядерне озброєння загрожує цивілізованому світу. Ми ніколи не дозволимо, щоб це сталося", – сказав Дональд Трамп.

Чому США та інші провідні ядерні держави крізь пальці дивляться на володіння ядерною зброєю одних держав, і готові зробити все, щоб його ніколи не придбали інші? Скільки взагалі країн явно чи таємно входить сьогодні до "ядерного клубу" і чим небезпечне його розширення? Як ситуація в Україні заважає США зупинити поширення ядерної зброї в світі?

"Велика п'ятірка"

Почнемо, мабуть, з відповіді на питання, які країни на сьогодні володіють ядерною зброєю. Відповіді, відзначимо, вельми приблизної – оскільки вичерпної офіційної публічно озвученої інформації з цього приводу просто не існує.

Традиційно "ядерний клуб" поділяється на дві категорії: держави, що володіють ядерною зброєю "легально" (ще їх називають "старі" ядерні держави) і "нелегалів", наявність зброї у яких підтверджено, визнано, але вважається з точки зору міжнародного права начебто незаконним.

До першої категорії на сьогодні входять США, Росія (раніше – СРСР), Китай, Велика Британія і Франція. Їх "офіційний" ядерний статус обумовлений Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, розробленим Комітетом із роззброєння ООН і схваленим Генасамблеєю ООН в 1968 році. Згідно з документом, офіційно державою, яка володіє ядерною зброєю, вважається та, яка виробила і підірвала таку зброю або пристрій до 1 січня 1967 року. До вичерпного списку таких держав входять п'ять перерахованих вище. Росія увійшла до "офіційного" клубу, як правонаступник СРСР.

Ядерний потенціал "старих" держав просто колосальний, незважаючи на перманентні зусилля з його зменшення. Так, на піку гонки озброєнь між СРСР і США – до підписання договору РСМД – тільки Радянський Союз мав 38 тис. боєголовок. У США було дещо менше – близько 23 тис. Втім, і цього числа було досить для того, щоб багато разів знищити все живе на планеті.

Поступове скорочення Вашингтоном і Москвою кількості ядерних озброєнь (Договір РСМД, три договори про Стратегічні наступальні озброєння) істотно знизило кількість смертоносних боєголовок в світі до розумного (якщо можна так говорити стосовно до ядерної зброї). Станом на 2018 рік кожна з цих держав мала на бойовому чергуванні або в законсервованому вигляді близько семи тисяч боєголовок, тобто в 3-5 разів менше, ніж три десятки років тому.

Однак загальна кількість боєголовок в світі зменшилася не так кардинально. Виною тому – Китай, який ніяких договорів про обмеження ядерної зброї не підписував і розвивав свою ядерну програму, як йому заманеться. Скільки на сьогодні боєголовок має КНР, ніхто не знає. За непрямими даними (наприклад, за потенціалом виробництва збагаченого урану) називаються цифри від півтора до трьох тисяч боєголовок. Однак зустрічаються й більш серйозні оцінки, які стверджують, що Пекін зумів зробити до 10 тисяч боєголовок, тобто фактично перевершив за цим показником і США і Росію.

Так це, чи ні, неважливо. У будь-якому випадку, Китай увійшов до трійки наймогутніших ядерних держав планети. Більшість експертів сходяться на думці, що саме цей факт є головною причиною того, що США (а слідом за ними і Росія) в минулому році вийшли з договору РСМД. А доля договору СНО-III, дія якого закінчується в 2021 році, залишається неясною. Вашингтон тим самим має намір спонукати Китай піти на підписання договору, який би обмежував його ядерний потенціал.

Що стосується двох інших членів "офіційного" ядерного клубу – Великої Британії і Франції, то їх ядерний потенціал непорівнянний з потенціалом трійки лідерів. Але достатній для того, щоб гарантувати удару у відповідь в разі ядерного нападу: у Франції в наявності є 300 боєголовок, у Британії – трохи більше 200.

Ядерні "нелегали"

Крім "легальних" в ядерному клубі є і "нелегальні" члени. Офіційно таких три: Індія, Пакистан і Північна Корея. Неофіційно ж до клубу входить також Ізраїль. І – на рівні чуток і непідтверджених даних – деякі інші країни.

Основи ядерного статусу Індії були закладені з допомогою членів "старого" ядерного клубу США і Великобританії, пізніше – СРСР. Технології, матеріали та обладнання, яке ці країни почали поставляти до Індії в 50-60-х роках минулого століття, призначалися для розвитку "мирного атома". Але могли бути використані і для розробки ядерної зброї. Чим Індія, яка перебувала в гострій конфронтації з сусіднім ядерним Китаєм (розробляти зброю якому допомагав на перших етапах СРСР) і Пакистаном скористалася. Випробування ядерної бомби були проведені Індією в 1974 році і стали до певної міри несподіванкою для світової спільноти.

Але особливо неприємною несподіванкою випробування стали для Пакистану, який буквально напередодні зазнав поразки в черговій війні з Індією. Пакистан почав практичну роботу над зброєю масового ураження двома роками раніше. Однак процес просувався значно повільніше, ніж у сусідів – багато в чому тому, що Індія мала кращу базу для створення зброї. Крім того, позначилися внутрішні політичні проблеми (військовий переворот), внаслідок яких Захід звернув програми розвитку "мирного атома" у Пакистані і навіть ввів ембарго на торгівлю з цією державою. Продовжувати працювати над "ядерною відповіддю Індії" в цих умовах було вкрай складно. Ситуацію врятували Саудівська Аравія, яка продовжувала підтримувати Пакистан, і лівійський диктатор Муаммар Кадаффі, фінансово і організаційно приєднався до розробки ядерної зброї. Пізніше Пакистан налагодив відносини з США. Які, тим не менш, продовжували наполягати на неприпустимості створення цією країною ядерної зброї. Втім, наполягали недостатньо твердо. Так, ще в 1989 році ЦРУ повідомляло Сенату, що Пакистан абсолютно однозначно займається розробкою ядерної зброї. Однак жорсткої реакції, подібної з санкціями у відповідь на північнокорейську або іранську ядерну програму, не було.

Коли Пакистан реально отримав першу боєголовку, достеменно невідомо. За деякими даними держава мала як мінімум сім ядерних бомб вже в 1990 році. Офіційно держава оголосила про свій ядерний статус лише в 1997 році, а перші випробування провела на рік пізніше.

Сьогодні потенціал Індії і Пакистану налічує 110 і 120 боєголовок відповідно. Обидві країни ніколи не підписували Договір про нерозповсюдження ядерної зброї.

Ще однією державою (всього їх в світі три), які не поставили підпису під договором, є Ізраїль. Ядерний статус цієї держави досить специфічний і вибивається із загальної канви. З одного боку Ізраїль ніколи і ні за яких обставин не підтверджував наявність у себе ядерної зброї. З іншого – він також ніколи не заперечував свого ядерного статусу. При цьому мало хто сумнівається, що ядерна зброя в Ізраїля є. Більш того, за оцінками розвідорганів США і Росії, на даний момент Ізраїль має шостим в світі ядерним потенціалом, Примудрившись зібрати більше ядерних боєголовок (від 150 до 200), ніж деякі "офіційні" ядерні держави.

Відповідно, вкрита завісою таємниці і історія створення ізраїльської ядерної зброї. Але сам (передбачуваний) факт його існування має найпрямішу належність до подій, що відбуваються в ці дні на Близькому Сході. За великим рахунком, прагнення Ірану володіти власною зброєю пояснюється якраз наявністю такої зброї у його головного антагоніста в регіоні – Ізраїлю. У свою чергу Ізраїль, протягом багатьох десятиліть тримав "кругову оборону" від оточуючих державу ісламських країн, має намір усіма наявними способами домагатися збереження ядерного статусу-кво в регіоні.

Нарешті, ще однією країною з офіційним ядерним статусом є Північна Корея. Свій шлях до володіння ядерною зброєю Пхеньян почав ще в середині 50-х, коли за допомогою СРСР в країні почалися дослідження в області "мирного атома". Але сприяти розробкам ядерної зброї Північною Кореєю СРСР не поспішав, тому в 70-х КНДР звернулася за допомогою до Китаю. Втім, і КНР не особливо горів бажанням ділиться ядерними секретами. Врешті, за майже півстоліття досліджень в галузі ядерних технологій Північна Корея так і не зуміла створити власну бомбу.

"Крига скресла" лише на порозі нинішнього тисячоліття. У вересні 2004 року сейсмологи зафіксували грандіозний вибух на території КНДР. Однак точної відповіді, чи був вибух ядерним випробуванням, немає до сих пір. На початку 2005 року Північна Корея офіційно заявила про наявність у неї ядерної зброї. Перше "офіційне" ядерне випробування зафіксовано в 2006 році. За інформацією представників Північної Кореї, для отримання урану для боєголовок були використані перероблені паливні стрижні з "мирного" ядерного реактора". Відтоді КНДР провела ще кілька випробувань, в тому числі, як передбачається, термоядерних. За приблизними оцінками, ядерний потенціал КНДР на сьогодні становить кілька десятків боєголовок.

Що стосується чуток, то на сьогоднішній день володіння (або можливість використання) ядерною зброєю приписують також Японії і Південної Кореї . Однак офіційних заяв із цього приводу ніколи не звучало.

Клуб закритий. Черга не позичати!

Крім "легальних" і "нелегальних" володарів ядерної зброї є держави, свого часу такою зброєю володіли, але відмовилися від нього. У списку таких держав Україна (свого часу володіла третім у світі ядерним потенціалом), Білорусь і Казахстан, які отримали зброю "у спадок" від СРСР. А також Південно-Африканська республіка, яка створила власну зброю (за деякими даними – в кооперації з Ізраїлем), але знищила його на початку 90-х. Бразилія, Аргентина, Швеція і Лівія (розробляла зброю спільно з Пакистаном) відмовилися від програм, так і не дійшовши до останнього етапу створення зброї. Крім того, під військовим тиском була згорнута ядерна програма Іраку.

Але чому одним державам великі ядерні держави "спускають" володіння ядерною зброєю, в той час як для інших навіть "мирні" атомні дослідження несуть загрозу санкцій? Насправді, "ядерні першопрохідці" цілком природно завжди виступали проти розширення "ядерного клубу". Однак найчастіше робили виняток з урахуванням своїх геополітичних інтересів. Чимало хто здивується, адже свого часу США серйозно опиралися створенню ядерної зброї Францією. І лише через роки змирилися з фактом і навіть почали допомагати Парижу удосконалювати зброю. З іншого боку, за безпосереднього сприяння США зброю створила Велика Британія. Про допомогу СРСР Китаю, Північній Кореї вже було сказано. Індія і Пакистан також створювали ядерні бомби не на рівному місці, а використовуючи обладнання, технологи і знання, отримані від старих ядерних держав.

При цьому, як зазначив в коментарі сайту "Сьогодні" експерт з питань міжнародної політики та Близького Сходу аналітичного центру "Український інститут майбутнього" Ілля Куса, система, яка гарантує нерозповсюдження ядерної зброї, спочатку була дуже слабкою. "Подивіться самі, наприклад, на Договір про поширення ядерної зброї. Мало хто знає, але це ж не обов'язковий договір. Його можна не виконувати, з нього можна виходити (так свого часу зробила Північна Корея, авт.). А старі ядерні держави, які, по ідеї, як поліцейські, повинні були стежити за нерозповсюдженням зброї, не робили цього. Так з'явилася зброя у Індії, Пакистану, Північної Кореї, ядерні програми у інших країн", - зазначив експерт.

Уже за фактом "легальні" ядерні держави "закривають очі" на окремих "нелегалів" оскільки спроба зміни статус-кво може привести до непередбачуваних результатів. Так, наприклад, ядерний статус Індії та Пакистану припинив кровопролитні війни між цими державами, хоча прикордонні зіткнення і навіть збройні конфлікти між ними трапляються регулярно. "Світова спільнота дивиться на володіння ядерною зброєю Індією і Пакистаном спокійно. В першу чергу тому, що знає: їхня зброя націлена один на одного, а не кудись ще. Другий момент: поки Індія і Пакистан володіють ядерною зброєю, ніякої повномасштабної війни меду ними не буде. Ядерна зброя – це зброя стримування. В даному випадку воно стабілізує ситуацію в регіоні, стримує боку від активних військових дій", – зазначив військовий експерт Олег Стариков.

Ситуація ж з Північною Кореєю та Іраном кардинально відрізняється від ситуації з Індією і Пакистаном. Хоча б тому, що КНДР бачить своїми ворогами Південну Корею і Японію, а Іран – Ізраїль. Тобто країни, які є союзниками США. "Вся зброя Ірану направлена на Ізраїль. А Ізраїль – це стратегічний союзник США в регіоні. Тому США сьогодні роблять все, щоб не допустити розробки Іраном військової ядерної програми", – зазначає Олег Стариков.

При цьому у випадку з Іраном у США є ще один мотив: якщо Тегеран створить своє власну ядерну зброю, в регіоні неминуче почнеться гонка ядерних озброєнь, відзначають експерти. "Звичайно, якщо договір розвалиться ядерна гонка неминуча. Тим більше є три держави, як мінімум, у яких є амбіції розробляти ядерну зброю, як я вважаю, під прикриттям мирного атома. Це Туреччина, Саудівська Аравія і Об'єднані Арабські Емірати. Вони про це натякали, в принципі. Тому ядерна гонка на Близькому Сході цілком реальна. І це одна з причин, чому США, Китай, Росія досі намагаються утримати ядерну угоду на плаву, незважаючи на те, що відбувається між США і Іраном", – зазначає Ілля Куса.

Щодо того, наскільки будуть успішні спроби "старих" ядерних держав запобігти створенню ядерної зброї Іраном і забезпечити без'ядерний статус КНДР, думки експертів розходяться. "США займаються Північною Кореєю. Але поки що більше самостійно. Якщо вони привернуть до вирішення питання Китай і Росію, проблема Північної Кореї буде вирішена. Ірану також не дозволять створити ядерну зброю. Програму по мирному атому – так, він зможе реалізувати. Але якщо будуть спроби створити зброю, тут вже виступлять всі проти – і Росія, і Китай і так далі", – зазначає Олег Стариков.

У той же час, Ілля Куса зазначає, що боротьба з розширенням "ядерного клубу" буде непростою. "Проблема в тому, що США та інші країни, які стояли біля витоків формування системи стримування, по суті провалили політику денуклеаризації. Ірак і Лівія свого часу відмовилися від своїх ядерних програм. І потім весь світ спостерігав, що сталося з лідерами Іраку та Лівії. Сюди ж можна віднести Україну, яка також відмовилася від ядерної зброї і виявилася беззахисною перед агресією країни, яка гарантувала нашу територіальну цілісність. І сьогодні ці приклади – потужний аргумент в устах Пхеньяна і Тегерана: дивіться, кажуть вони, нам ніхто нічого не може гарантувати ", – зазначає експерт.

Як зазначає Ілля Куса, сьогодні лінія, що "краще зробити бомбу, і тоді з тобою будуть рахуватися" превалює у всіх іранських ЗМІ.