Житель Бородянки врятував із лап путінських нелюдів 50 осіб, але сам потрапив у застінки (відео)

Володимир Шома - директор дитячої юнацької спортивної школи. Як тільки російські військові пішли у повномасштабний наступ, вступив до лав територіальної оборони. А коли вороги дісталися і Бородянки, почав евакуювати людей у безпечніші місця, розповідає ТСН, передають Патріоти України.

«Поки колони йшли, ми вивозили спочатку від церкви, потім від лікарні, стадіону, адміністрації. Згодом колони проходили, ми їздили на старий масив. Але це вже було складніше, бо треба було встигнути — доки колона пройде, інша не зайшла», — розповідає чоловік.

Жінки, діти — всіх їх перевозив власним авто. Розумів, що це небезпечно, бо ворожа техніка — курсувала вулицями, а будинками били авіабомбами. Але по-іншому, каже, не міг: налякані люди благали врятувати і не лише з Бородянки, а й із сусідніх сіл. Чоловік каже, що врятував щонайменше 50 людей.

А далі Володимир Шома взявся ще й возити ліки. Зокрема, інсулін — у село Мірча, воно за 20 кілометрів від Бородянки. Чоловік не знав: село вже окуповане. Тому на під'їзді потрапив під обстріл, тоді його машину й зрешетили, вороги цілилися у лобове скло.

«Я впав на сидіння, я почув постріли, ще трохи і… У сорочці народився», — переконаний чоловік.

Але на цьому пригоди не скінчилися. Чоловіка викрали та доставили до місцевої сільської школи, де був фашисти путіна облаштували і штаб, і застінки.

«Тут було близько 40 одиниць техніки, бо ми застали у закладі, коли вони вийшли 31-го, спальних місць було на людину 100−150» , — розповідає директор школи Наталія Крицька.

Володимиру зв'язали руки, допитували, але не били. Та він чув, як катували інших у сусідньому класі.

«Важко сказати, за що били: хтось крикнув „Слава Україні“, хтось зі зброєю прийшов, хтось мав посвідчення головного управління поліції. Біля мене сидів чоловік, у нього ніс закладений ватою, руки в крові», — згадує Володимир.

А саму школу обікрали та пошкодили майна — на 2 мільйони гривень.

Володимира зрештою відпустили. Але набагато більше він зрадів не свободі, а тому, що ліки, які віз, вціліли. Особливо інсулін, який був терміново потрібний для життя людей.

Того дня Тетяна Машина пам'ятає мало не по хвилинах. За свого чоловіка, каже, дуже боялася, але розуміла: хтось мусить рятувати хворих.

«Зняли куртку, оглянули його, чи не військовий, чи немає жодних наколок, синців від зброї, показав у пакетику, що справді несе ліки», — розповідає Тетяна.

Тепер, коли довкола тихо — люди про окупацію згадують із жахом. Володимир же впевнений: рашистам бешкетувати в Україні залишилося недовго.