А ви це знали? Чому в СРСР у будинках завжди була непарна кількість сходинок

Прогулянка під’їздом типової "хрущовки" це наче мандрівка в минуле, що зберігає численні таємниці. Багато хто помічав незвичайні деталі, які повторюються майже в кожному будинку, збудованому за часів СРСР, передають Патріоти України.

Однією з таких загадок є непарна кількість сходинок на сходових прольотах. Інша — особливе фарбування стін, де верхня частина біла, а нижня має насичені відтінки. Але чи існує наукове або практичне обґрунтування цих особливостей?

Дивні, на перший погляд, рішення були продиктовані не лише економією, а й міркуваннями безпеки та довговічності. За ними стоять будівельні норми, що діяли в країні, яка прагнула якомога швидше розв’язати житлову кризу.

Стандарти будівництва та безпека в СРСР

У 1955 році постанова "Про усунення надмірностей у проєктуванні та будівництві" поклала початок епосі масового будівництва, відомого як "хрущовки". Ці типові будинки були покликані швидко забезпечити житлом мільйони радянських сімей. Разом із цим з'явилися й суворі будівельні стандарти, що регулювали кожну деталь, включно з конструкцією сходів у під'їздах.

Наукові дослідження, проведені радянськими фахівцями, виявили цікаву закономірність: людина рідше оступається, коли кількість сходинок непарна. Причина проста: це дозволяє починати та закінчувати рух з однієї й тієї ж ноги, що є більш природним і комфортним для ходьби. Це значно знижувало ризик падінь та травм.Зазвичай на сходових прольотах у "хрущовках" робили дев'ять сходинок. Така кількість була зумовлена стандартною висотою поверхів у 2,7 метра, при оптимальній висоті сходинки 150 міліметрів. Іноді, за потреби, на перших поверхах кількість сходинок могли зменшити до восьми, але загальний принцип непарності залишався незмінним.

Крім того, сходи часто фарбували лише по краях, залишаючи центральну частину необробленою. Хоча деякі легенди пов'язують це з імітацією килимових доріжок, більш вірогідною є практична версія: глянцева фарба полегшувала прибирання, адже саме по краях зазвичай накопичувався основний бруд.

Особливості фарбування під’їздів

Типові під’їзди в радянських будинках мали характерне оформлення: верхня частина стін фарбувалася білою побілкою, а нижня — яскравим кольором. Цей вибір мав своє обґрунтування. Побілка зверху допомагала економити на освітленні, краще відбиваючи світло. А ось вибір кольорів для нижньої частини, як правило, синього або зеленого, пояснюється кількома версіями.

Одна з них стверджує, що ці кольори вважалися нейтральними та заспокійливими, а також допомагали зробити непомітними графіті та інші написи. За цією ж логікою їх часто використовували для фарбування стін у школах та лікарнях.

Інша, більш прагматична версія, пов’язана з наслідками Другої світової війни. Після її завершення залишилося багато зеленої фарби, яка раніше використовувалася для камуфляжу. Її доступність та низька вартість зробили цей колір ідеальним для масових робіт. Синій став популярною альтернативою.

Нарешті, третя версія пояснює вибір цих кольорів їхньою довговічністю. Вважалося, що зелений та синій відтінки менш схильні до вицвітання і довше зберігають свій початковий вигляд, що було вкрай важливо в умовах, де капітальний ремонт робили рідко.