У 1970–1980-х роках у Радянському Союзі існувала незвична для сучасного суспільства система оплати праці. Шахтарі та робітники гарячих цехів могли отримувати в кілька разів більше, ніж лікарі, університетські професори та досвідчені інженери.
Причиною була орієнтація радянської економіки на важку промисловість і фізичну працю. Люди, які працювали під землею або біля промислових печей, отримували не лише високі зарплати, а й певні соціальні переваги. Водночас за фінансовою привабливістю цих професій стояли небезпечні умови праці та серйозні ризики для здоров'я.
Про це пише «Телеграф».
Скільки заробляли шахтарі та забійники
На тлі молодих інженерів, які після закінчення університетів отримували порівняно скромні зарплати, шахтарі та забійники належали до найбільш високооплачуваних працівників. Їхній місячний заробіток міг становити від 500 до 1000 карбованців. Сума залежала від виробітку, виконання встановлених норм і можливості їх перевищити.
Для порівняння, середня зарплата в СРСР у той період становила приблизно 150–170 карбованців. Високі виплати шахтарям пояснювали важкими умовами роботи, небезпекою для життя та надбавками за стаж.
Працівник шахти на Донбасі чи в Кривбасі за один місяць міг заробити стільки, скільки молодий інженер у проєктному бюро отримував за пів року. Через це шахтарів нерідко називали робітничою елітою.
Автомобіль за кілька місяців і доступ до дефіцитних товарів
Високі доходи дозволяли шахтарям здійснювати великі покупки, які для багатьох радянських громадян залишалися недосяжними. Однією з них був власний автомобіль.
Новий ВАЗ-2101, відомий як «Жигулі», коштував приблизно 5500 карбованців. За умови регулярних заощаджень шахтар міг накопичити на машину за 6–10 місяців. Звичайному службовцю для такої покупки довелося б відкладати гроші значно довше.
Крім того, працівники шахт могли мати переваги під час придбання автомобілів: для них передбачали окремий порядок отримання або скорочене очікування, яке могло становити близько пів року.
Переваги не обмежувалися транспортом. Міста з розвиненою гірничою промисловістю зазвичай краще забезпечували товарами, зокрема дефіцитними. Там частіше можна було знайти фінські меблі, чеську сантехніку, імпортний одяг і взуття.
Кращим був і вибір продуктів. У продажу з'являлися делікатеси, які жителям інших міст доводилося діставати зі значними труднощами.
Пільгові путівки та можливості заощаджувати
Ще однією перевагою для шахтарів були пільгові путівки на відпочинок. Щороку вони могли отримувати можливість оздоровитися в санаторіях Криму, Кавказу та Карпат.
Зазвичай працівникам не потрібно було сплачувати повну вартість відпочинку: вони вносили лише 15–20% ціни, а решту покривали за рахунок пільг.
Про купівельну спроможність шахтарських зарплат свідчать тодішні ціни. Наприклад, за місячний заробіток у 700 карбованців можна було придбати:
Такі цифри демонструють, наскільки високими були доходи представників окремих робітничих професій порівняно із середньою зарплатою в країні.
Чому радянська система оплати праці була проблемною
На перший погляд, високі зарплати шахтарів і працівників гарячих цехів здавалися справедливою компенсацією за важку та небезпечну роботу. Однак така система створювала значний розрив між доходами людей фізичної та інтелектуальної праці.
Інженери, лікарі, науковці й учителі могли роками здобувати освіту, нести велику відповідальність, але заробляти набагато менше за робітників без вищої кваліфікації. Це знецінювало професійні знання та могло послаблювати зацікавленість молоді у здобутті складних спеціальностей.
Водночас високі зарплати на важких виробництвах мали свою ціну. Шахтарі, металурги та працівники гарячих цехів ризикували здоров'ям, працювали в небезпечних умовах і стикалися з професійними захворюваннями. Серед них був силікоз легень — важка хвороба, яка може призводити до незворотних змін в організмі.
При цьому держава не забезпечувала належного поліпшення умов праці, фактично компенсуючи небезпеку підвищеними виплатами. Тож високий заробіток був не лише ознакою матеріального добробуту, а й платою за виснажливу роботу та ризики.
До того ж великі доходи не розв'язували загальних проблем радянської економіки. Навіть забезпечені працівники не завжди могли вільно придбати необхідні товари: у магазинах бракувало якісного одягу, техніки, меблів і продуктів.
Отже, високі зарплати окремих категорій робітників не означали загального достатку. Вони радше підкреслювали нерівномірний розподіл благ, адже доступ до дефіцитних товарів нерідко залежав не лише від грошей, а й від місця роботи та зв'язків.
У 1970–1980-х роках у Радянському Союзі існувала незвична для сучасного суспільства система оплати праці. Шахтарі та робітники гарячих цехів могли отримувати в кілька разів більше, ніж лікарі, університетські професори та досвідчені інженери. Причиною ...
Українка Юлія, яка близько року тому переїхала до Албанії, поділилася враженнями від життя в балканській країні. Серед головних переваг вона назвала сонячний клімат і порівняно доступні повсякденні витрати, передають Патріоти України, посилаючись на ві...
