Дуже боялись правди? Які українські фільми були суворо заборонені у СРСР

Сучасне українське кіно переживає справжній ренесанс. Але це не означає, що у часи СРСР воно повністю зникало - наші режисери попри все знімали новаторські картини, гідні високих нагород на міжнародних фестивалях, передають Патріоти України.

Натомість ці стрічки нерідко лягали на полицю чекати кращих часів, коли вимоги цензорів стануть м’якшими. "Радіо Свобода" зібрало список із шести стрічок, які в Радянському Союзі вважали особливо небезпечними і забороняли до показу, блокуючи тим самим розвиток українського кінематографу.

"Совість" (1968)

Режисер: Володимир Денисенко

Події стрічки розгортаються в Україні під час Другої світової війни. Німецький комендант гине від рук двох місцевих хлопців. За це нацисти розстрілюють половину мешканців села. Решту чекає розстріл вранці, якщо вони не погодяться здати вбивць. У людей є кілька годин на те, щоби вирішити – приховати імена убивць і загинути всім, чи здати тих, хто вбив їхнього мучителя, але вижити самим.

Після офіційної заборони єдину існуючу копію плівки було викрадено. Однак у 1989 році, уже перед самим розпадом Союзу хтось залишив плівку із "Совістю" під дверима фільмосховища Державної кіностудії імені Довженка. Про цю детективну історію розповів син режисера стрічки Володимира Денисенка – Олександр.

"Білі Хмари" (1968)

Режисер: Ролан Сергієнко

Головному герою приходить телеграма з повідомленням – помирає його батько. Чоловік вирушає у довгу дорогу і при цьому згадує часи свого дитинства, які припали на колективізацію та Голодомор. Батько героя тоді виступив на стороні совєтів і допомагав розкуркулювати односельців. Впродовж усього фільму глядача мучить питання, чи встигне син побачити свого батька і що скаже йому після всіх цих роздумів.

В прокат картина все ж потрапила у рік свого виходу, але побачити її змогла дуже обмежена кількість глядачів. До того ж цензура видалила з "Білих хмар" чимало сцен, а згодом вона була визнана "ідейно хибною" і лягла на полицю.

"Криниця для спраглих" (1966)

Режисер: Юрій Іллєнко

Юрій Іллєнко вважається рекордсменом із кількості заборонених робіт – аж сім його стрічок не були допущені до прокату. "Криницю для спраглих" називають чи не найкращою з них. У фільмі практично немає реплік акторів. Отак без слів він розповідає про старого Левка, який залишився сам – його покинули і дружина, і шість синів. Чоловік шукає смерті і навіть майструє собі домовину, але життя його триває. Тож Левко вирішує зайнятись очищенням сільської криниці. Вона століттями давала людям воду, а тепер замулилась і потребує догляду.

Такими поетичними образами режисер розповідає про життя та смерть. Робота Іллєнка за сценарієм Івана Драча настільки розлютила радянську владу, що її постановили не просто заборонити, а й знищити всі копії. Втім, одну з них режисер примудрився вкрасти. Так шедевр було врятовано для нащадків. Перший показ "Криниці для спраглих" відбувся аж у 1988 році.

"Пропала Грамота" (1972)

Режисер: Борис Івченко

Жанр картини можна описати, як героїчну комедію. Два козаки Василь (Іван Миколайчук) та Андрій (Федір Стригун) вирушають по гетьманську грамоту до цариці і по дорозі переживають купу веселих пригод та важких випробувань.

Проста, на перший погляд, картина, пережила цілу низку випробувань. Спочатку її режисером мав бути Віктор Гресь, але його версія волелюбного козака Василя не сподобалась чиновникам, тому його замінили на Бориса Івченка. Його задачею було переробити уже практично готову стрічку – дозняти нові сцени, змінити музичне оформлення, додати репліки, тощо. Режисера змусили кілька разів перезбирати картину. Зокрема цензорів розлютив німецький акцент російської цариці – її наказали переозвучити українською. Також з фільму прибрали звуки козацького маршу у сцені прибуття героїв до Петербургу. Але всі зусилля були марними. Картина так і не отримала дозволу на прокат. До глядача вона дійшла аж за 12 років. І все одно стала класикою, яку прихильники розібрали на цитати.

"Та, що входить в море" (1965)

Режисер: Леонід Осика

Дебютну короткометражку молодий режисер знімав без жодного слова. Виразниками задуму у нього слугували світло, колір, образи, відчуття, емоції. Переказати сюжет фільму теж неможливо. Це досвід, який треба просто прожити.

За такий підхід роботу назвали екзистенціалістською та занепадницькою і заборонили до прокату. Вперше побачити її глядачі змогли аж наприкінці 1980-х років.

"Довгі проводи"

Режисер: Кіра Муратова

Легендарна Кіра Муратова відзняла пронизливу історію про матір, яка виростила сина сама і тепер ніяк не може його відпустити. У відчаї вона вдається до різних дивних та безглуздих вчинків, усе більше віддаляючи від себе того, кого так хотіла втримати.

Коли робота над картиною, знятої на базі Одеської кіностудії, була майже завершена, чиновники почали вимагати її переробити. Однак режисерка відмовилась спотворювати фільм. За це вона отримала спеціальну постанову ЦК Компартії СРСР, яка повністю забороняла картину. Плівка пролежала на полиці аж 15 років, але актуальності не втратила. Коли "Довгі проводи" все ж вийшли в на екрани, то потрапили у список лауреатів Міжнародного кінофестивалю в Локарно.