Дуже незручна для "совка" правда: Через звірства червоноармійців в одному із містечок Німеччини наклали на себе руки і вбили своїх дітей тисяча жінок

Чимало німців, коли говорять про Червону армію, кажуть - не солдати Червоної армії, а росіяни, спогади про них такі ж, як і зараз у українців, передають Патріоти України.

В німецькому місті Деммін, має трагічну історію, там наприкінці Другої світової війни відбулися наймасовіші самогубства по Німеччині, бо із приходом у місто Червоної армії у місті також почалися зґвалтування і мародерство. Від страху перед солдатами на себе наклали руки майже тисяча місцевих, йдеться в ТСН.

Війна місто Деммін оминала майже до перемоги - його мешканці отримували продукти за картками і вряди-годи бачили в небі американський, чи британський літак, та фінал великої війни обернувся тут на трагедію.

«Ох я не знаю. Я не можу якось. Я вже просто більше не можу, не хочу. Колись раз розповідала про це і так воно мене збурило», - кажуть місцеві.

Історія, яку довго замовчували - з приходом Радянської армії упродовж лічених днів місто згоріло вщент, а майже тисяча його мешканців наклали на себе руки. Половина загиблих - діти, часто їх убивали самі ж матері.

«У мене за раз не стало всієї родини. Мені раптом не стало, де жити. Ці дні змінили все моє життя», - пригадує жінка, яка пережила ті часи.

Трагедія Демміна починається 30 квітня 1945 року. У Берліні фюрер пускає собі кулю в лоб, а в місто Деммін заходять перші радянські танки. «Всі руки у них були зайняті ручними годинниками. Це перше, що вони крали. Я до речі чув, що в Україні російські солдати тепер крадуть пральні машини. Урі – годинник, то перше слово, яке російські солдати говорили, коли заходили сюди», - розповідають люди.

Солдати вермахту та СС, коли відступали з міста, підірвали за собою мости. Таким чином Деммін опинився в ізоляції, його жителі в пастці, а радянська армія просунутися далі вже не могла.

В останні дні війни солдати-переможці дозволяли собі все. Після зґвалтувань і знущань жінки масово накладали на себе руки. Матері заходили в воду і прив’язували до себе своїх малих дітей, передрікаючи їх на вірну смерть.

Ліло Шльоссер було 4 роки, коли її мама власноруч перерізала вени спочатку донечці, а потім собі. Жінка думала, що так рятує дітей від можливих катувань радянськими солдатами. І була до божевілля налякана - всього за день червоноармійці вчинили наругу та вбили половину її родини.

«Моїм родичкам було тоді десь 16 і 20 років. Солдати очевидно їх побачили і в якийсь момент до нас увірвалася група росіян азіатської зовнішності. Їхній тато став перед дівчатами захистити їх і його розстріляли. Іншу мою кузину солдати ґвалтували доти, поки вона не померла. Моя мама сиділа нишком у сусідній кімнаті і розуміла – вона наступна», - пригадує жінка.

Від відчаю, зневіри і страху вирішила піти з життя вся родина. Сім’я стікала кров’ю, поки їх за щасливим збігом не знайшла родичка. Маленьку Ліло і бабусю ще змогли врятувати. Братик і мама померли. «Моєму братику було всього 9 місяців. Моя мама собі також порізала вени і загинула», - додає жінка.

Масові самогубства охопили тоді все місто. Жінки ковтали отруту, кидалися в річку, різали вени. Маму Брігітте Россов також зґвалтували солдати. Дівчинці було 7 і вона разом із матір’ю та іншими жінками і дітьми ховалася на горищі. Там всі і вирішили померти. Вона каже виривалася, бо уже хотіла жити.

«Мене майже останню порізали. Мені моя мама різала, а брату інша жінка перерізала. Я не знаю, що це робилося, щось ненормальне було. Леза, вони стали роздавати леза. І там була ще літня жінка, вона повісилася. Дитина мала заплакала, може рік їй було. І одна жінка стала здавлювати їй горло, щоби вона замовкла. Щоби солдати не почули і не прийшли. Поряд лежала дитина моєї кузини, певно вже мертва була. А мій старший брат спритний був. Він все одно зіскочив униз і побіг. Тоді вже й мама за ним побігла», - розповідає Бріґітте Россов.

Семирічним хлопчиком Роланд Томс став свідком масових самогубств. Повз його будинок жителі міста ішли топитися.

«Це все були жінки і діти, жінки вели дітей за руку, або везли у візочках. Усі йшли до річки. Із тієї вулиці пам’ятаю йшла родина, хлопчик мого віку, сестра і мама. Вона пов’язала дітям на шию камінь і завела їх у воду. Хлопчик зміг із себе той камінь зняти і виплисти. Його мама і сестра втопилися, а хлопчик прибіг до нас, моя мама дала йому сухий одяг. Таке робилося, а довкола була весна і таки сонячний теплий день, як сьогодні», - розповідає Роланд Томс.

Припинити масові самогубства жінок і дітей радянські солдати не поспішали. «Були такі, що стрибали в воду і діставали людей, а інші навпаки ще й стріляли зверху по людям. То залежить, що то за людина, знаєте», - додає Ліло.

У сьогоднішнього бургомістра на стінах кабінету картини зруйнованого за лічені дні Демміна. Каже, колективна пам’ять про фінал війни тяжіє над усім містом.

«Хвилі самогубства траплялися не тільки в Демміні, це відбувалося і в багатьох інших місцях. Але ми маленьке місто, на сьогодні тут живе 11 тисяч людей. І коли від 5 сотень до тисячі людей заразом накладають на себе руки, то звичайно майже кожен житель міста матиме свою історію і свій особистий досвід. Тому що кожен втратив когось із родичів. І цей досвід накладаєтсья загалом на все місто», - каже бургоміст Демміна Томас Вітковскі.

От тільки обговорювати чорні дні перемоги в Демміні було не прийнято. Після війни місто перейшло до соціалістичної НДР, а хіба можна говорити погано про солдатів братньої країни – Радянського союзу? «Я хлопчиком ходив тут у школу. Ми ніколи не говорили про цю історію міста, ніколи не тематизували її. Це було заборонено і неможливо», - каже Томас.

«Всередині родин може тихенько і згадували про це, але багато хто взагалі мовчав, особливо жінки, які зазнали зґвалтувань. Не могли говорити, бо ж Росія стала нашим великим другом. І не можна було казати нічого, що заплямує честь радянської армії», - додає Ліло.

Згадувати про масовий суїцид у Демміні 1945 року почали вже після падіння берлінського муру та об’єднання Німеччини. Ліло з чоловіком, як і вона - художником, стали проводити спільні виставки і виставляти серію картин про руйнування міста в 1945 році. Історики записували спогади людей, режисери знімали документальні фільми. Тільки торік у Демміні відкрили меморіал на згадку про загиблих.

Тепер жителі міста не можуть повірити, що в Європі знову війна. Травматичний досвід дається взнаки – тут говорять про пацифізм і бояться ядерного удару. Бояться, що українська, поки чужа їм війна, раптом стане їхньою.

«Я цілковита противниця Путіна. Хай його лях трафить. Хай він нарешті помре від того раку, на який він нібито хворіє. Але навряд чи це допоможе. Ви ж знаєте російську номенклатуру, всі вони там однакові. Але як на мене надто мало зараз спроб залагодити конфлікт дипломатично», - зазначає Ліло.

«Я завжди думав, що чим активніше ми торгуємо з Росією, чим більше будуємо «Північних потоків», тим краще! Бо тоді ми Росію міцно прив’язуємо до себе. Ну, невже Путін такий дурний перти проти власного заробітку. Я справді думав, що українці якісь дивні, бо вони не хочуть російських газогонів. Як же ж ми помилялися», - визнає Роналд.

Це 8 травня для жителів Демміна залишиться дивною датою. До непроговореної колективної травми додався ще і страх перед новою війною.