"Дивує, розгублює, розчулює та надихає", - культовий український журналіст вперше за шість років потрапив на лінію зіткнення з російськими окупантами на Донбасі

Патріоти України пропонують ознайомитись зі спостереженнями одниого з "батьків" сучасної української журналістики Юрія Макарова , котрий не зважаючи на солідний вік та розхитане здоров'я зміг свіжим оком новачка особисто оцінити, що відбувається на передовій, зазначають Патріоти України.

Я потрапив на війну мало не через шість років після її початку, та й то як турист. Гаразд, як журналіст. Чому так пізно? Скажімо так, через медичні обмеження. Увесь цей час мене мучив страшенний комплекс провини. Адже впродовж попереднього життя я плекав у собі приховану маскулінність: звісно, ми люди глибоко цивільні, але ж коли настане потреба… Ось вона настала, а я на дивані. Було соромно.

У мене чимало друзів і знайомих, які на війні з перших днів. Від них я знаю чимало подробиць і про безпосередній перебіг подій включно з найгероїчнішими та найтрагічнішими епізодами, і про наслідки для кожного, хто повернувся з пекла живим. Про важкі та легкі поранення, про контузії, про горезвісний посттравматичний синдром, зокрема про адреналіновий голод і соціальну депривацію, коли вчорашній вояк не може знайти себе в мирному житті, зіштовхуючись із глухістю найближчого оточення.

Водночас я бачив, як спілкуються між собою ветерани, як вони розуміють одне одного з півслова, знаходячи, попри можливу різницю у віці, освіті та статі, спільні теми для обговорення, що геть не вичерпуються спогадами про екстремальні випробування, як могло здатися. Я переконувався, що незалежно від політичних симпатій та ідеологічних переконань ці люди сповідують на диво схожі цінності, й дико уявити, що вони сваритимуться через світоглядні розбіжності, як це роблять регулярно "на гражданці" запальні обивателі. Я переконувався, що "бойове братерство" – це не застаріла метафора, а зручне визначення актуального типу стосунків, бо ті люди справді відчувають одне одного рідними не менше, ніж біологічні родичі, а часто-густо більше…

Те, що я побачив на власні очі й почув на власні вуха під час коротких візитів на передову, ніяк не похитнуло моїх попередніх вражень, лише зміцнило їх. Дивовижна, але переконлива антропологія дивує, розгублює, розчулює та зрештою надихає. Я значно краще тепер розумію, за що любити свою країну, чим пишатися, що цінувати, чому не варто її покидати заради якоїсь комфортнішої та зисковнішої географії.

Чи не переоцінюю я, бува, своїх нових знайомих і дуже-дуже близьких друзів, із якими щойно познайомився? Ні, не схоже. Чи всі, хто був або залишається на фронті, святі? Та де! Чи були або досі є з нашого боку, наприклад, мародери? Були, я це твердо знаю. Багато? Дивлячись із чим порівнювати. Бо це війна, що будить, як відомо, найгірші інстинкти. Я чув, зокрема, такі речі, у які волів би не вірити: і про сантехніку, поцуплену із закинутих будинків, і про системи штучного зрошення, які виколупували із землі та здавали на брухт. Траплялося різне, але йшлося все ж таки про дрібні крадіжки, а не про злочини проти людяності. Чи були або досі є з нашого боку так звані аватари, синяки, інакше кажучи, люмпени, які сунули до армії або за мобілізацією, або з меркантильних міркувань? Аякже! Ще й скільки! Чи є це несподіванкою? Авжеж, хто б міг подумати!

Озираючись довкола, я бачу суспільство, зрізом якого мала би бути армія. А виявляється, що зріз насправді кардинально інакший. Передова так чи так здійснює селекцію, і шанси зустріти тут щиру, порядну, добру людину чомусь вищі, ніж у столичному офісі чи пабі. Я назавжди запам’ятав комбрига (на жаль, уже покійного), за якого мали би битися голлівудські кастинґові директори, веселого байкера з доглянутою борідкою, красуню модельної зовнішності, хлопчика – типового ботаніка, ще одну красуню з тоненькими косичками яскраво-блакитного (!) кольору, гучного Портоса в захисній флісці – усі вони навчені вбивати, але водночас вони ж є золотим фондом нації.

Я ніде досі не бачив такої концентрації щиросердя. Вочевидь, перманентна "межова ситуація", за Ясперсом, сприяє очищенню емоцій. Взагалі "перша лінія" діє, немов мембрана, здійснюючи своєрідний осмос: по один бік розчинник, по другий – концентрат цінної речовини.

Те саме, до речі, відбувається з міграцією через лінію розмежування: на "материк" повертаються ті, для кого дихотомія білого/чорного ще актуальна, під гібридами залишаються ті, кого влаштовують необільшовистський, із дозволу сказати, соціальний ліфт та індульгенція на грабунок і садизм.

Навряд чи варто ідеалізувати вплив на українське суспільство багаторічної війни. Людина зі зброєю та навичкою її застосування легше спокушається на пропозицію скористатися нею в корисливих інтересах. Людина, яка переступила психологічний поріг убивства, схильна часом не лише у своїй уяві, а й у реальному житті до гранично простих, радикальних рішень. Але це вже проблема не лише фронтовиків, а й цілого суспільства. Скажімо, не треба випробовувати країну на міцність і здоровий глузд, може вийти собі дорожче.