Дніпропетровський окружний адміністративний суд розглянув справу за позовом громадянки, яка після зміни статі з чоловічої на жіночу звернулася до територіального центру комплектування та соціальної підтримки із заявою про виключення з військового обліку, однак отримала відмову, зазначають Патріоти України.
Суд встановив, що позивачка не належить до категорій жінок, які підлягають обов’язковому військовому обліку, а продовження застосування до неї правового режиму, передбаченого для чоловіків, порушує принципи рівності перед законом, правової визначеності та заборони дискримінації.
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернулася громадянка України з позовом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки про визнання протиправним і скасування рішення про відмову у виключенні з військового обліку, зобов’язання виключити її з військового обліку військовозобов’язаних та внести відповідні зміни до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів «Оберіг».
Як встановив суд, відповідно до медичного свідоцтва про зміну (корекцію) статевої належності від 18 червня 2026 року за формою № 066-3/о позивачка змінила стать із чоловічої на жіночу. У зв’язку із цим до актового запису цивільного стану було внесено відповідні зміни.
У матеріалах справи № 160/22278/26 зазначено, що позивачці видано свідоцтво про народження від 19 листопада 2025 року та паспорт громадянина України від 10 грудня 2025 року, у яких її стать визначено як жіночу. Дослідивши копію паспорта, суд встановив, що стать позивачки в документі зазначена як Ж/F.
Крім того, згідно з витягом із Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування, позивачка також обліковується як жінка.
До зміни статі вона перебувала на військовому обліку як військовозобов’язана особа. Ця обставина сторонами не заперечувалася.
У зв’язку зі зміною статі 20 червня 2026 року громадянка звернулася до ТЦК із заявою, у якій просила виключити її з військового обліку та внести відповідні зміни до військово-облікових документів.
Проте листом від 29 червня 2026 року № 2/7091 територіальний центр комплектування фактично відмовив у задоволенні заяви.
Відмову було обґрунтовано положеннями частини шостої статті 37 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», яка визначає підстави для виключення громадян із військового обліку.
Зокрема, відповідно до зазначеної норми виключенню з військового обліку підлягають громадяни України, які померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми чи оголошені померлими, припинили громадянство України, визнані непридатними до військової служби або досягли граничного віку перебування в запасі.
ТЦК виходив із того, що зміна статевої належності не передбачена цією нормою як самостійна підстава для виключення з військового обліку.
Не погодившись із такою позицією, позивачка звернулася до суду.
Вона зазначала, що після офіційної зміни статі її правовий статус має визначатися відповідно до законодавчих положень, які регулюють військовий обов’язок жінок.
Позивачка наголошувала, що не має медичної або фармацевтичної освіти, а також спеціальності чи професії, яка передбачала б обов’язкове перебування жінки на військовому обліку. Водночас заяви про добровільне взяття на військовий облік вона не подавала.
На її переконання, після зміни статі правові підстави для подальшого перебування на військовому обліку військовозобов’язаних відпали, а відмова ТЦК у виключенні з такого обліку є протиправною.
У позові громадянка просила скасувати рішення ТЦК, оформлене листом від 29 червня 2026 року, зобов’язати відповідний орган виключити її з військового обліку військовозобов’язаних і забезпечити внесення відповідних змін до реєстру «Оберіг».
Провадження у справі було відкрито ухвалою суду від 31 липня 2026 року. Розгляд здійснювався за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи.
Територіальний центр комплектування у відзиві на позов заперечував проти задоволення заявлених вимог.
Представник відповідача посилався на пункт 9 статті 1 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», зазначаючи, що позивачка є громадянином України, який перебуває на військовому обліку та має статус військовозобов’язаної особи.
Крім того, відповідач обґрунтовував свою позицію положеннями частини шостої статті 37 цього Закону, зокрема нормою щодо виключення з військового обліку громадян, яких визнано непридатними до військової служби.
ТЦК також посилався на Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затверджене наказом Міністерства оборони України № 402.
За доводами відповідача, саме військово-лікарські комісії наділені повноваженнями визначати придатність або непридатність особи до військової служби та оцінювати стан її здоров’я. Постанови таких комісій оформлюються відповідними документами військово-лікарської експертизи та є обов’язковими до виконання.
Відповідач наголошував, що матеріали справи не містять документів, які підтверджували б непридатність позивачки до військової служби, а доказів існування таких документів суду не надано.
Відтак ТЦК вважав законним та обґрунтованим обов’язок позивачки пройти військово-лікарську комісію, оскільки відомості про стан здоров’я особи мають відображатися в Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов’язаних та резервістів відповідно до статті 7 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов’язаних та резервістів».
Також відповідач виходив із того, що медичне свідоцтво про зміну (корекцію) статевої належності за формою № 066-3/о є підставою для внесення змін до актового запису про народження органами державної реєстрації актів цивільного стану, однак не належить до документів військово-лікарської експертизи.
На думку ТЦК, юридичний факт зміни імені, прізвища, по батькові або статевої належності не має автоматичної зворотної сили, яка б анулювала раніше набутий статус військовозобов’язаної особи.
У додаткових поясненнях, поданих до суду 18 серпня 2026 року, позивачка заперечила проти такого підходу.
Вона наголосила, що питання проходження військово-лікарської комісії не є предметом судового розгляду та не має визначального правового значення для вирішення спору.
За її доводами, підставою позову є не стан здоров’я чи встановлення непридатності до військової служби, а зміна юридичної статі та відсутність передбаченого законом обов’язку перебувати на військовому обліку як жінка.
Позивачка повторно зазначила, що не має медичної, фармацевтичної освіти або іншої спеціальності, яка зумовлює обов’язковий військовий облік, та не подавала заяви про добровільне взяття на такий облік.
Дослідивши матеріали справи, Дніпропетровський окружний адміністративний суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог.
Насамперед суд звернув увагу на положення частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень і в спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Суд також врахував статтю 17 Закону України «Про оборону України», згідно з якою громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров’я і віком, а жіночої статі — також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов’язок відповідно до законодавства.
Аналізуючи законодавче регулювання військового обов’язку жінок, суд навів положення частини одинадцятої статті 1 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».
Відповідно до цієї норми жінки, які придатні до проходження військової служби за станом здоров’я та віком і виявили бажання проходити базову військову службу, безпосередньо перед направленням для її проходження беруться на військовий облік призовників за власною заявою або зверненням.
Після проходження базової військової служби жінки, звільнені з військової служби, за їхнім бажанням беруться на військовий облік військовозобов’язаних у порядку та строки, визначені законом.
Водночас жінки, які придатні до проходження військової служби за станом здоров’я та віком, закінчили заклади професійної, фахової передвищої або вищої освіти та здобули медичну або фармацевтичну спеціальність, підлягають взяттю на військовий облік військовозобов’язаних.
Жінки, які мають іншу спеціальність та/або професію, споріднену з відповідною військово-обліковою спеціальністю, визначеною в переліку Міністерства оборони України, та придатні до військової служби за станом здоров’я та віком, крім зазначеної категорії жінок із медичною або фармацевтичною спеціальністю, беруться на військовий облік військовозобов’язаних за їхнім бажанням.
Суд також застосував частину дванадцяту статті 1 зазначеного Закону, відповідно до якої жінки, які перебувають на військовому обліку, можуть бути призвані на військову службу або залучені до виконання робіт із забезпечення оборони держави у воєнний час у добровільному порядку. У мирний час жінки можуть бути прийняті на військову службу та службу у військовому резерві лише добровільно, за контрактом.
При цьому закон передбачає виконання жінками військового обов’язку на рівних засадах із чоловіками, з урахуванням установлених законодавством винятків щодо охорони материнства й дитинства та заборони дискримінації за ознакою статі. Такий обов’язок охоплює прийняття на військову службу, її проходження, службу у військовому резерві, виконання військового обов’язку в запасі та дотримання правил військового обліку.
Окремо суд послався на наказ Міністерства оборони України від 11 жовтня 2021 року № 313, яким затверджено Перелік спеціальностей та/або професій, споріднених із відповідними військово-обліковими спеціальностями, після здобуття яких жінки беруться на військовий облік військовозобов’язаних.
За результатами дослідження доказів суд установив, що позивачка не має спеціальності чи професії в галузі медицини або фармації, а також іншої спеціальності, після здобуття якої вона могла б бути взята на військовий облік.
При цьому суд звернув увагу, що відмова ТЦК була мотивована не наявністю у позивачки відповідної спеціальності, а тим, що медичне свідоцтво про зміну статевої належності не належить до документів, які надають право на виключення з військового обліку.
Суд не погодився з таким обґрунтуванням відповідача.
У рішенні наголошено, що у цій справі йдеться не лише про зміну імені, прізвища, по батькові або внесення змін до актового запису цивільного стану, а про зміну статевої належності людини в біологічному сенсі, яка визнана компетентними органами держави Україна.
Підтвердженням такого визнання, за висновком суду, є виданий від імені держави паспорт громадянина України, у якому стать позивачки визначено як жіночу.
З огляду на положення спеціального законодавства з питань військового обліку суд дійшов висновку, що у фізіологічному стані, у якому позивачка визначена на час розгляду справи, вона підлягає військовому обліку лише за власним добровільним бажанням, на підставі відповідної заяви.
Проте під час розгляду справи не було встановлено, що позивачка виявляла таке бажання або подавала відповідні письмові заяви до ТЦК.
Крім того, суд урахував, що позивачка не є колишньою військовослужбовицею, ветераном АТО чи ООС, особою, яка проходила строкову військову службу до 2014 року або військову службу за контрактом, офіцером запасу чи військовозобов’язаною особою, яка закінчила військову кафедру закладу вищої освіти.
Отже, суд встановив відсутність у відповідача підстав для відмови у виключенні позивачки з військового обліку військовозобов’язаних, оскільки після зміни статі вона не відповідає критеріям військовозобов’язаних жінок, визначеним законодавством України.
Окрему увагу суд приділив питанню відсутності прямого законодавчого регулювання процедури виключення з військового обліку у зв’язку зі зміною статі.
Суд констатував, що законодавство, яке регулює порядок військового обліку, не передбачає такого випадку серед норм, які безпосередньо визначають процедуру виключення з військового обліку. Саме на цю обставину фактично посилався відповідач.
Водночас загальні положення законодавства не встановлюють обов’язку перебування на військовому обліку для категорії осіб, до якої належить позивачка.
На переконання суду, сама лише відсутність у чинному законодавстві спеціальної норми, яка прямо передбачала б процедуру виключення особи з військового обліку у зв’язку зі зміною статі, не може бути підставою для відмови у поновленні її порушеного права.
Посилаючись на статті 2, 6 та 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд наголосив, що за відсутності прямої правової норми необхідно керуватися принципами верховенства права, справедливості та аналогії закону чи права з урахуванням усіх обставин справи.
При цьому адміністративний суд не може відмовити у розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості або відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
Суд зазначив, що важливими складовими принципу верховенства права є правова передбачуваність і правова визначеність.
На підтвердження цього наведено правові позиції Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 та рішенні від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018.
Зокрема, принцип правової визначеності передбачає, що правові норми мають бути чіткими, зрозумілими, однозначними та передбачуваними, щоб особа могла прогнозувати правові наслідки своїх дій і розраховувати на стабільність набутого правового статусу.
Суд також звернув увагу на практику Верховного Суду, відповідно до якої прогалини у законодавстві не звільняють державні органи від обов’язку забезпечувати реалізацію прав громадян.
Відтак суд дійшов висновку, що відсутність спеціального нормативного регулювання не може слугувати підставою для відмови у виключенні з військового обліку.
Читайте також:Оцінюючи правомірність відмови ТЦК, суд також застосував положення частин першої та другої статті 2 КАС України.
Суд нагадав, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення публічно-правових спорів із метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.
Під час перевірки рішень, дій чи бездіяльності таких суб’єктів адміністративні суди мають з’ясовувати, чи діяли вони на підставі та в межах наданих законом повноважень, із належною метою, обґрунтовано, безсторонньо, добросовісно, розсудливо, пропорційно, своєчасно та з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації. Також має враховуватися право особи на участь у процесі прийняття рішення.
Застосувавши зазначені критерії до спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що дії відповідача призводять до дискримінаційного ставлення до позивачки.
Суд зазначив, що ТЦК продовжує застосовувати до неї правовий режим, який стосується осіб іншої статі, фактично ігноруючи її визнаний державою правовий статус.
За висновком суду, така ситуація також порушує принцип правової визначеності.
«Тобто, складається така ситуація, коли одна частина держави визнає її жінкою, а інша — продовжує застосовувати до неї статус чоловіка, що створює внутрішню суперечність та прямо порушує принцип легітимних очікувань», — зазначено в рішенні.
Суд наголосив, що особа має право розраховувати на однакове визнання її юридичного статусу всіма органами державної влади.
Крім того, на переконання суду, дії відповідача порушують фундаментальні права людини, зокрема право на повагу до приватного життя, право на людську гідність та заборону дискримінації.
Суд виходив із того, що гендерна ідентичність є складовою приватного життя, а ігнорування державою юридично визнаної статі становить пряме втручання в це право.
У цьому випадку позивачка опинилася в гіршому становищі порівняно з іншими жінками, оскільки до неї продовжували застосовувати правила, установлені для чоловіків. Такий підхід суд визнав дискримінаційним.
Водночас фактичне невизнання державним органом ідентичності особи суд розцінив як втручання в її людську гідність.
Ураховуючи ці обставини, суд погодився з доводами позивачки та встановив протиправність рішення ТЦК, оформленого листом від 29 червня 2026 року № 2/7091.
Суд дійшов висновку, що зазначене рішення було прийняте за неповного з’ясування фактичних обставин справи та без належного дотримання принципу рівності перед законом і вимог щодо запобігання всім формам дискримінації.
Розглядаючи вимоги про зобов’язання ТЦК безпосередньо виключити позивачку з військового обліку військовозобов’язаних та внести відповідні відомості до реєстру «Оберіг», суд також визнав їх обґрунтованими.
Для визначення належного способу захисту порушеного права суд урахував практику Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зокрема, суд послався на рішення ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93), у якому розглядалися гарантії ефективних національних засобів правового захисту прав і свобод, передбачених Конвенцією.
Також було враховано рішення ЄСПЛ від 5 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02).
Суд зазначив, що відповідно до практики ЄСПЛ засіб правового захисту має бути ефективним не лише за законом, а й на практиці. Зокрема, його використання не повинно ускладнюватися діями або бездіяльністю державних органів.
Ефективний засіб захисту в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечувати реальне поновлення порушеного права та досягнення особою результату, на який спрямоване звернення по судовий захист.
Суд наголосив, що рішення, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав особи та не забезпечують можливості їх примусової реалізації, не відповідають вимогам ефективного правового захисту.
Відтак спосіб захисту має бути адекватним фактичним обставинам справи та забезпечувати реальне відновлення порушених прав.
На переконання суду, внесення відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів є належним способом захисту у спірних правовідносинах, оскільки забезпечить повне поновлення прав позивачки та остаточне вирішення спору.
Суд також урахував практику ЄСПЛ щодо обов’язку національних судів належним чином мотивувати свої рішення.
Зокрема, у рішенні від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) ЄСПЛ наголосив на необхідності достатнього обґрунтування судових рішень для підтвердження того, що доводи сторін були розглянуті, та забезпечення громадського контролю за здійсненням правосуддя.
Крім того, суд послався на рішення ЄСПЛ у справах «Салов проти України» від 6 вересня 2005 року, «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року та «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року.
Зазначена практика передбачає, що судові рішення повинні містити належні мотиви, на яких вони ґрунтуються, однак обов’язок суду обґрунтовувати рішення не означає необхідності надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Обсяг такого обґрунтування залежить від характеру конкретного рішення.
Аналогічний підхід відображено в пункті 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень. Суд зазначив, що для дотримання принципу справедливого судового розгляду мотивувальна частина рішення має підтверджувати фактичне дослідження суддею всіх основних питань, винесених на розгляд.
Оцінюючи докази, суд керувався також статтею 90 КАС України, відповідно до якої докази оцінюються за внутрішнім переконанням суду, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.
Крім того, суд урахував положення статті 9 КАС України щодо змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин справи, а також статті 77 Кодексу щодо розподілу обов’язку доказування.
Суд наголосив, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій або бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок довести правомірність відповідного рішення, дії чи бездіяльності покладається саме на відповідача.
За результатами оцінки наданих доказів та аргументів сторін суд визнав, що всі ключові доводи отримали достатню правову оцінку, а інші аргументи учасників справи не спростовують установлених судом висновків.
Урахувавши встановлені обставини та норми законодавства, Дніпропетровський окружний адміністративний суд задовольнив адміністративний позов у повному обсязі.
Суд визнав протиправним і скасував рішення територіального центру комплектування та соціальної підтримки про відмову позивачці у виключенні з військового обліку, оформлене листом від 29 червня 2026 року № 2/7091.
Крім того, суд зобов’язав відповідний територіальний центр комплектування виключити позивачку з військового обліку військовозобов’язаних та внести відповідні зміни до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів «Оберіг».
Суд також вирішив питання розподілу судових витрат. У мотивувальній частині рішення зазначено, що сплачений позивачкою судовий збір у розмірі 1331,20 грн підлягає стягненню на її користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Рішення може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені Кодексом адміністративного судочинства України.
Дніпропетровський окружний адміністративний суд розглянув справу за позовом громадянки, яка після зміни статі з чоловічої на жіночу звернулася до територіального центру комплектування та соціальної підтримки із заявою про виключення з військового облік...
На півдні грецького острова Крит понад століття тому знайшли глиняний диск із загадковими символами, значення яких досі не вдалося встановити. Дослідники припускають, що артефакт може містити релігійний текст, молитву або послання мінойської цивілізаці...
