"Я не казав "ні" - це моя робота", - "чорнобильський водолаз", який запобіг ланцюговій реакції вибухів на ЧАЕС

Журналіст Ірина Лопатіна розповідає про дружин героїв України та їхнє сімейне життя після подвигу, передають Патріоти України з посиланням на НВ.

"Для інших людей чоловіки цих жінок — справжні герої. Однак самі вони здебільшого сприймали свою діяльність — будь то польоти на космічному кораблі або літаку-винищувачу, виконання службового обов’язку в резервуарі під зруйнованим реактором на Чорнобильській АЕС у 1986-му відразу після аварії або захист України в зоні АТО під постійними обстрілами — звичайною роботою, без натяку на винятковість.

Олексій Ананенко, ліквідатор аварії на ЧАЕС

Валерій Легасов: — Нам потрібні три працівники, які добре знають об'єкт і зайдуть у нижній рівень, знайдуть дорогу серед цих коридорів, дійдуть до засувок і забезпечать нам доступ, щоб відкачати воду. Звісно, нам потрібен ваш дозвіл.

Михайло Горбачов: — Мій дозвіл на що?

Валерій Легасов: — Вода у коридорах… Рівень радіаційного забруднення…

Уляна Хомюк: — Вони помруть за тиждень.

Валерій Легасов: — Нам потрібен дозвіл убити трьох людей.

Так у другій серії серіалу Чорнобиль розпочинається епізод, пов’язаний із історією так званих «чорнобильських водолазів». Після вибуху четвертого реактора на Чорнобильській атомній електростанції була загроза повторного вибуху, оскільки вміст зруйнованого реактора, що вже розплавився, міг потрапити до резервуару із водою та спричинити ще більшу катастрофу. Тому в перших числах травня 1986 року було ухвалене рішення негайно викачати всю воду з басейну-барботеру, що знаходився під реактором.

У фільмі вчений Валерій Легасов, який входив до складу урядової комісії з розслідування причин та ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, разом із її очільником Борисом Щербиною намагаються вмовити когось із працівників станції виконати це завдання. Після напружених дискусій добровольцями зголосилися бути Олексій Ананенко, Валерій Беспалов та Борис Баранов. Всі вони нібито мали загинути від шаленого опромінення після проходу підтопленим коридором станції під назвою «нуль-нуль-один», що знаходився під землею. Ця легенда роками перекочовувала з одного ЗМІ до іншого.

«Такі статті почали з’являтися років шість тому. Хтось із друзів чи знайомих Олексія надіслав нам їх на електронну пошту. Ми ще сміялися, тоді й друзі нам казали: «Бачиш, Олексію, будеш жити довго, якщо тебе вже поховали за життя», — дружина Олексія Ананенка Валентина приймає мене в їхній квартирі на столичній Троєщині. Поки її чоловік одягається, вона жаліється, що через проблеми зі здоров’ям зараз Олексій Михайлович хандрить. Його настрій впливає і на неї, проте Валентина називає свого чоловіка борцем, тому сподівається, що все зміниться. На одній зі стін за склом — афіша англійською мовою з міжнародного семінару до 30-річчя аварії на ЧАЕС.

На ній фото Олексія Ананенка, учасника цієї конференції та свідка тих подій. Багато речей, які були пов’язані з його роботою на ЧАЕС під час трагедії, подружжя вже передало до музею «Чорнобиль». Утім, в шухляді біля комп’ютера жінка все одно знаходить деякі документи та фотокартки чоловіка. Валентина Михайлівна показує мені диплом Олексія Михайловича про закінчення інституту з відзнакою та посвідчення до пам’ятного знаку про його участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Раніше сам чоловік їй практично нічого не розповідав про ті часи та операцію зі спуском води з резервуару з-під реактора. Бути свідком тих подій вона також не могла — подружжя познайомилося тільки на початку 90-х.

— Я знала, що він був ліквідатором — ну ліквідатор і ліквідатор; він людина досить скритна, не поширювався про це. Мені вже його друзі потім, коли збиралися разом, казали: «Олексію, ти ж герой!». Він завжди відмахувався: «Та який я герой?». Потім я знайшла його спогади, листування з газетами, газети у нас були, я знайшла їх, прочитала. Він ще намагався написати одній газеті, що вони якось неправильно його зрозуміли і не те написали, але потім він заспокоївся. Потім книги про Чорнобиль були: буквально в 2013-му чи 2015 році Олексій написав свої спогади, які вже зараз залишилися на трьох сторінках. Це він писав на прохання Штейнберга [головний інженер ЧАЕС, який прийшов на станцію через 10 днів після аварії, — Ред.]. Добре, що він написав, тому що зараз уже пам’яті немає і всього цього він би зараз не написав, а так усе-таки для історії залишиться.

Олексій Михайлович і досі не вважає свою роботу у підтопленому коридорі біля зруйнованого четвертого реактора видатною або героїчною. Він каже, що тоді його бажаннями ніхто не цікавився. Коли сталася аварія на ЧАЕС, він працював старшим інженером-механіком реакторного цеху, в обов’язок якого також входило обслуговування самого резервуару. Разом із ним до коридору «нуль-нуль-один» спускалася ще одна людина — старший інженер турбінного цеху Валерій Беспалов. Начальником на тій зміні був Борис Баранов.

— Я ніколи не говорив «ні», тому що це моя робота і за неї гроші платять. Тому сказати, що «я не буду» — зрозуміло, що мені гроші платити не будуть уже, — згадує «чорнобилець». — Просто я знав, куди спускатися, як спускатися і як там бути. І так виходило, що, коли я перший раз побіг туди, частина [коридору], де вниз спускатися, була подалі, і люди знали вже, як там все було зроблено, маршрут. Я проходив швидко, міг пробігти, але знав, що там добре було — вони написали, що там. А коли вниз спускатися і йти низом, я брав із собою вже такі речі, які [відповідали обстановці], я знав, які у мене дози [радіоактивного опромінення] були, дозиметр. Там багато таких речей було — наприклад, коли вниз спускалися, там вже не дуже хороша для людей вода, і я сподівався, що ця вода мені буде не вище, ніж по коліно.

Під час нашої розмови буквально до кожного слова чоловіка прислухалася Валентина Михайлівна, яка сиділа поряд. Для Олексія Михайловича пригадувати подробиці тих подій доволі складно — два роки тому його збила машина, він втрачав пам’ять. Слухаючи розповідь чоловіка, жінка час від часу підказувала йому, як називається той чи інший предмет чи поняття, які він намагався пригадати. Сама пані Валентина також намагалася переказати історію зі спусканням води з-під реактора:

— Баранов вже визначав, хто піде ще з Олексієм, і викликали Беспалова. Перед цим Олексій попросив схему, вони разом подивилися схему, де ці вентилі і труби розміщені. Олексій був основним. Вони ще брали газовий ключ на той випадок, якщо вентилі будуть зірвані. Один вентиль відкрив Олексій, а другий — Беспалов. Коли вони відкрили, то зраділи, що все так легко пройшло. Вентилі були підписані, все збереглося. Беспалов згадував, що вони йшли на одній ділянці по трубах (там широкі труби були), він послизнувся і гепнувся — правда, на ноги, але в воду, — і каже, що бризки полетіли навколо. Йому тоді довелося швидко обтиратися. Олексій мій не пам’ятає, а от Беспалов пам’ятає, що коли вони повернулися і зняли гідрокостюми з себе, і пішли в санпропускник у душ митися, то він кілька разів ходив митися під душ. Вони виходили з душу, а тіло все одно продовжує «дзвеніти», спрацьовували прилади, що вони повністю не змили з себе всю радіацію.

Олексій Михайлович називає режисерським прийомом і аплодисменти у фільмі, коли працівники піднялися нагору з підтопленого коридору.

— Ні, такого не було, не аплодували. Це ж була моя робота, — сміється ліквідатор.

Олексій Михайлович не знає, яку дозу радіації він тоді отримав — дозиметри, які були на ньому, чоловік здав. Однак каже, що якби прилади показали щось катастрофічне, то він би запам’ятав. До речі, на самій ЧАЕС чоловік пропрацював до 1989-го. Ще двоє учасників тих подій також пережили ту страшну аварію. Більше того, — Валерій Беспалов мешкає по сусідству з Олексієм Ананенком. Борис Баранов помер у 2005-му, на той момент йому було 64 роки. Влітку цього року усім трьом ліквідаторам присвоїли звання Герой України.

— Ну звісно, приємно, — розповідає про свої почуття як жінки героя Валентина Михайлівна. — Але як героя? Зрештою, я ж виходила заміж не за героя, а за надійну людину. І ніхто ж не думає, що в майбутньому твій чоловік буде героєм. Як раніше ми сміялися і говорили — для того, щоб стати дружиною генерала, треба вийти заміж за лейтенанта. Я виходила за звичайного інженера, який працював і був ліквідатором, але перш за все, він був хорошою людиною. А зараз — так, приємно, що держава оцінила, якісь матеріальні винагороди з’явилися, хоч і невеликі.

Цікавість до так званих «чорнобильських водолазів» у журналістів з’явилася тільки після виходу цієї весни відомого серіалу від компанії НВО. До цього, каже Валентина Михайлівна, до них практично ніхто не звертався з проханням розказати про ті події весни 1986 року. Для неї таке ставлення є образливим.

— Коли цього року ми їздили на нагородження до Чорнобиля, Валерій Беспалов під час вручення йому Зірки Героя попросив президента Зеленського не забувати про всіх чорнобильців, бо життя — воно таке коротке.

Сама Валентина Михайлівна до зони відчуження вперше потрапила у 2018 році, коли на річницю аварії на ЧАЕС Олексій Ананенко отримував орден За мужність. Тоді жінку охоплювало відчуття, що вона їде у мертву, спустошену зону. Після нагородження їм дали близько півгодини часу, аби вони відвідали свої квартири у Прип’яті. Однак через те, що підходи до багатьох будинків перетворилися на суцільний ліс, знайти свою квартиру Олексію Михайловичу тоді не вдалося. До того ж вони боялися потрапити у заражені радіацією зони, тому й не дуже намагалися віднайти колишнє помешкання в покинутому місті, пригадує Валентина.

— Чоловік був [у цій квартирі] в 2016-му, у нього є звідти фотографії. А що на цих фотографіях? Порожня квартира? Для нього це спогади, але вже нічого не повернеш, треба жити далі. Чого озиратися назад?

Валентина Михайлівна каже, що у 2018 році вона взагалі мала сумніви щодо того, чи варто їм їхати на це нагородження, через погане самопочуття Олексія Михайловича. У жовтні 2017-го чоловіка збила машина. Лікарі говорили, що він отримав не сумісні з життям травим, однак Валентина повторювала: «Лікарі - не боги».

— Не знаю, як я це пережила. Я, напевно, жила як робот: треба — пішла і зробила. Тобто у мене не було жодних емоцій. Пам’ятаю, сусідка купила собі нове пальто і показує мені, а я дивлюся на неї - і мені абсолютно все одно. Я не радію, у мене не було жодних емоцій. Я ходила як робот туди — купити ліки, дізнатися живий-неживий. Я навіть пам’ятаю, у нас 18 листопада була річниця весілля, 25 років; я зайшла до нього в реанімацію, попросилася. Мені кажуть: «А навіщо ти туди йдеш?». Ну, я кажу: «Я не знаю, як життя далі складеться. Сьогодні він ще живий — ну хоч постою поряд». Зайшла, потримала за руку, постояла і вийшла.

Пан Олексій був у комі понад 30 днів, втратив пам’ять і в нього взагалі зник інстинкт до їжі. Через це чоловік схуд до 60 кілограмів. Після виписки з лікарні Олексій Михайлович нічого не хотів їсти. Пані Валентині вдалося буквально повернути йому смак до життя та до їжі, згадує з посмішкою жінка. Вона змогла примусити запрацювати рецептори Олексія, купуючи йому великі м’які бублики. Проте навіть вдома виникали певні проблеми — Олексій Михайлович після втрати пам’яті її не впізнавав.

— Дуже довго він мене не впізнавав, десь до березня, і постійно мені повторював: «Поклич мені мою дружину». Кажу: «Я твоя дружина». Я навколо нього ходжу, лікую його, годую його, а він мені каже: «Поклич мені мою дружину». Ще, пам’ятаю, сусідам каже: «Тут якась жінка приходить чужа, ще й зі мною спати лягає. А я, — каже, — мовчу, а то ще образиться».

У той час товариш Олексія Ананенка Олексій Бреус опублікував статтю із закликом про грошову допомогу, яка піде на лікування ліквідатора. Валентина Михайлівна вдячна за те, що гроші їм пересилали з різних країн. Олексій Михайлович і далі проходить реабілітацію після травм. Жінка знаходиться завжди поряд із ним і донині - разом вони навіть відвідували басейн, хоча Валентина Михайлівна не вміє плавати.

— Я ж жила як робот — мені потрібно було щодня носити йому ліки: починаючи зі шприців, одноразових рукавичок і закінчуючи дорогими ліками. І я зараз думаю — якби у мене не було цих грошей, значить, він би помер? Виходить, що так, — зітхає Валентина. — Іншим людям я б хотіла сказати, щоб вони ніколи не падали духом, збирали всі свої сили, можливості, і завжди вірили в диво. Тому що я побачила це диво два роки тому зі своїм чоловіком.

Жінка героя України Олексія Ананенка розповідає про себе дуже мало — каже, що раніше працювала бухгалтером, однак відразу зауважує, що тривалий час доглядала за матір'ю Олексія, яка була паралізована протягом десяти років. За її поведінкою, направленістю її думок та навіть за інтонацією голосу складається враження, що життя Валентини повністю розчинене у житті її чоловіка та родичів."