"Якби міг плакати, то плакав би": Викладач дівчини, яку росіяни вбили у Львові, поділився уривком із її есею

Поет, літературознавець та викладач Українського католицького університету Остап Сливинський поділився спогадами про 18-річну Дарію Базилевич, яка була його студенткою. Дівчина разом із двома сестрами та матірю загинула під час ракетної атаки на Львів. Зокрема, Сливинський процитував уривок із есею Дарії, який його вразив та наштовхнув на роздуми, передають Патріоти України.

«Навесні вона ходила на мої лекції. Я часто дивився на неї. Знаєте, коли говорите з аудиторією, потрібно мати зоровий контакт із кимось, хто тебе уважно слухає. То це часто була Дарія. Вона завжди сідала в перших рядах і світилася, така маленька дівчинка з ясним волоссям.

У травні, наприкінці нашого курсу, вона написала есей. Там є такі слова: «Не завжди те, про що ми мріємо, виявляється таким ідеальним, як ми це уявляли. Часто, блукаючи у своїх фантазіях, будучи зацикленими тільки на мріях, ми не помічаємо, що наше життя вже складається краще, ніж можна його уявити», – написав викладач.

Остап Сливинський також пояснив, про що ці слова змусили його замислитися. «Якби міг плакати, то плакав би. Але сльози закінчилися давно, лишилося якесь заціпеніння.

Я дуже люблю це покоління, покоління нинішніх 18-літніх. Вони – цілеспрямовані, прагматичні, пасіонарні. Вони вміють організувати себе і йти до того, в чому бачать цінність. Вони не розтринькують себе так, як робили і часто робимо ми, анархічно-розхлябане покоління їхніх батьків, що десь у підкірці мозку зберігаємо пам’ять про відсутність насолод і несвободу. Вони цінують своє тіло і свій час. Вони асертивні і вимогливі. Коли я спілкуюся з ними, мені знов хочеться жити.

Я не знаю, як вони і російська геронтологічна слизька хтонь можуть існувати на одній планеті. Ракета, яка прилетіла і вбила Дарію, пройшла не крізь простір, а крізь час. Вони не мали б перетнутися, вони мусили б залишатися у різних вимірах.

Чи ми, моє покоління, яке десятиліттями ходило довкола російського багна, намагаючись щось там «корисне» виловити для себе, не відчуваючи цього смороду мертв’ячини, маємо відчувати докір сумління? Мабуть, так. Але не для того, щоб бичувати себе, бо це – шлях у нікуди. А для того, щоб цей докір сумління перетворився на відкритість: тепер ми маємо послухати тих, хто не встиг замаститися хтонню. Тобто власних дітей. Вони мають що нам дати, хоч це часто і не виразиш словами.

Коли вони на будь-які спроби компромісів зі злом, навіть тінню зла, навіть тінню тіні зла, кажуть своє категоричне «ні», ми мусимо їх послухати. І вчинити так. Можливо, це єдине, що ми насправді можемо зробити, якщо вже привели їх у цей кретинський світ», – поділився роздумами викладач.