"Кабанів не боюсь, а вовків боюсь": На Чернігівщині жінка живе одна серед лісу та без пенсії (фото, відео)

У 65 років продовжує жити без пенсії єдина жителька Селища, що на прикордонні Чернігівщини. Ганні Войток, щоб отримувати щомісячну виплату, не вистачало трудового стажу. У квітні 2025 року жінці виповнилось 65. І тепер вона має право на соціальну пенсію за віком, проте у неї недійсний паспорт – там не вклеєна фотографія у 45 років, каже староста Жадівського старостинського округу Сергій Помазок. Їхати до райцентру оформлювати документи Ганна Войток відмовлялася. Про це йдеться у сюжеті «Суспільного», передають Патріоти України.

«У пенсійному фонді ми не можемо оформити їй цю соціальну допомогу. На всі мої пропозиції, щоб з’їздити до Корюківки й оформити паспорт, вона відмовляється. Родичів у неї немає, живе вона сама і до людей вона особливо не хоче», – говорить Сергій Помазок.

До Селища дороги немає – їхати доводиться через зорані поля. Галявина перед ним зрита дикими свинями, тому далі проїхати машиною неможливо.

«Оце кабани порили, бодай вони повиздихали, ой, розвелося. Кабанів не боюсь, а вовків боюсь. По ранній весні йшла подивитися на кладовище. Йду назад – п’ятеро вовків, та й чорні, бодай вони подохли. Вийшли на дорогу, а я стала кричати: «Тю га! Тю га!» І вони як двинули через дорогу кущами», – розповідає Ганна Войток.

Жінка живе у Селищі сама останні 11 років. Їй доводиться косити, щоб не заростало навколо городу та на корм козам. Город жінка скопала лопатою. Кози та городина – це все, з чого вона харчується. На городі посадила картоплю.

«Якби мені пенсія добра йшла, я б чхала, я б трошки посадила, отаку вузеньку полоску, – хвате з мене. Минулого року (2024 року, – ред.) сніг вивалив і я не ходила по хліб, так я на бульбинці жила. Так я посаджу та жука трохи поганяю», – каже Ганна Войток.

Єдиний її постійний дохід – виплати за оренду землі. Живе на ці гроші. По хліб та продукти ходить до магазину у найближчому селі – Жадовому. Доходить туди за півтори-дві години.

«Кілометрів п'ять-шість до Жадового мені, якщо в кругову, то буде і сім. Раз на тиждень я ходжу по хліб. Хліб подорожчав, був по 23, а тепер по 24 буханка», – ділиться жінка.

Селище – село на одну вулицю. Її протяжність близько кілометра. Обабіч у хащах покинуті будинки. «Тут було 50 дворів, а потім стало 30 – це при мені вже було, коли я працювала, а потім уже зарості пішли кругом і стали люди всі помирати, хто виїжджати – і я залишалась одна», – розповідає історію села його остання мешканка.

Їхати до райцентру, вклеювати фото в паспорт жінка відмовлялася. Каже: боїться, бо з юності не була у місті. «Я там як пень, не розумію Корюківки тієї, я проїжджала тільки автобусом, але ж я не була там і не знаю, де там паспортний стіл, як зайти. Треба, щоб мене грамотне завело, щоб мене сфотографували і чи щоб одразу наклеїли, щоб мені десять разів не їздити», – каже Ганна Войток.

У 65 років продовжує жити без пенсії єдина жителька Селища, що на прикордонні Чернігівщини

Журналістам таки вдалось вмовити жінку поїхати вклеїти фото. Староста Сергій Помазок на авто відвіз пані Ганну до Корюківки. Після отримання паспорта їй оформлять соціальну пенсію.