Приєднуйтесь
Приєднуйтесь
"Серпень 2002 року. З літака, що прибув до Києва з Африки, ледь тримаючись на ногах, зійшли шість зарослих, обгорілих на сонці чоловіків. Це були учасники української кіноекспедиції, які підкорювали дику природу Танзанії. Подорож довелося перервати - туристи всі як один захворіли гіршою формою малярії, тропічною", - пише у своєму матеріалі Лариса Крупіна, зазначають Патріоти України, і продовжує:
"Доліковувалися вже вдома. Поступово почали одужувати. Але в кінці серпня одному з членів команди — сценаристу, журналісту та автору текстів пісень для кінофільмів Олегу Ремпінскому — стало зовсім погано.
— Щоліта в кінці серпня, і так вже 19 років поспіль, у мене стискається серце, — зізнається 76-річна мама Олега Галина Ремпінська. — У ті дні, у 2002 році, коли ми з татом обійняли сина після подорожі, це були останні хвилини щастя. Останні миті, коли ми ще не усвідомлювали весь масштаб біди.
— Олег не уявляв себе без кіно, — продовжує Галина Ремпінська. — Після закінчення факультету журналістики працював в газеті. До речі, дідусь Олега, мій тато, писав повісті, вірші, байки. І дуже радів, що онук успадкував його талант… Син почав писати сценарії. Попри те що після розпаду СРСР кіновиробництво лежало в руїнах, Олег разом зі своїм другом і однодумцем актором, режисером, народним артистом України Сергієм Івановим (тим самим «Кузнєчиком» з фільму «В бій ідуть одні «старики») в 1993 році зняли комедію «Медовий місяць», в якій грали зірки Борислав Брондуков, Лесь Сердюк, Майя Булгакова, Любов Поліщук, Євген Паперний.
У 1995 році за сценарієм Олега режисери Артур Гураль та Олексій Майстренко зняли пригодницький бойовик «Двійник». Частина зйомок проходила в Парижі. Але плідніше за все вони працювали з «Кузнєчиком», який, правда, більше любив, коли його називали Ларіосиком: стрічка «Вниз по річці» (1990), телепроєкт «Наші за кордоном» (1997), документальний серіал «Замки України та їх легенди» (1997−1998) тощо.
Смерть Сергія Іванова у 2000 році в 48-річному віці від інфаркту Олег переживав дуже важко. Почав шукати себе. Так і потрапив на екстремальне телешоу про Африку, яке знімали в рамках екологічного телепроєкту «Команда Еквітес» («Еквітес» з латини перекладається як «вершник». — Авт.).
Ця експедиція до Африки лягла в основу телешоу для каналу «Інтер». Її очолив відомий український турист-екстремал Володимир Вукста (Голтіс). У проєкт він запросив п'ятьох професіоналів: мандрівників, спортсменів, кіношників. І мого Олега — як кіносценарист.
Напередодні відльоту в Африку я питала: «Синку, а щеплення? В ж у таку країну летите!» «Мамо, нам зробили щеплення від жовтої лихоманки, — відказував Олег. — Ми хотіли і від малярії, але нас відрадили. Сказали, що є чотири види малярійних комарів, невідомо, який вкусить, тому робити щеплення начебто безглуздо».
— Я, пілот-інструктор, тоді вчив хлопців з «Еквітес» літати на мотопарапланах, — розповідає один з учасників експедиції Сергій Білорусов. — У поїздці забезпечував аерофотографування і роботу з альпіністським спорядженням. Гроші на подорож були у мене на валютній картці. Спочатку в Африці вона працювала, але потім чомусь була заблокована. На руках залишалося дві тисячі доларів готівкою. Оскільки плани у нас були грандіозні, ми вирішили економити, щоб затриматися тут якомога довше. Виселилися з готелю і стали ночувати на вулиці та на березі річки в машинах і наметах.
— Син розповідав, що, хоча вони й мазалися якоюсь маззю, ночами від комарів не було порятунку, — продовжує Галина Іванівна. — Не знаю, чому хлопці не робили хімієпрофілактику? Чому не користувалися протимоскітними сітками? Тоді Інтернету ще не було, і, звичайно, вони не могли подивитися карту малярійних районів, щоб якось себе убезпечити. Або у когось запитали б…
— Ризиків не усвідомлювали, — журиться батько Олега 81-річний Олександр Анатолійович. - Молоді, сильні, не боялися нічого. Олег був витривалим: у школі, університеті займався карате, боксом. Розумію, що саме «екстремальне виживання» було метою експедиції. Але, на жаль, вижили не всі.
Учасники експедиції відвідали острів Мадагаскар, де пірнали з аквалангами, не турбуючись, що в глибинах океану можуть зіткнутися з китом … Літали на повітряній кулі над пустелею. Куштували коронний напій місцевого племені масаї: суміш свіжої крові (яка била з яремної вени бика прямо в миски туристів) з молоком. Ласували смаженою бегемотиною — це м'ясо нагадує теляче.
— Браконьєрів (з тушею щойно вбитого бегемота) ми зустріли на березі річки, — згадує Сергій Білорусов. - Зазвичай цих тварин, одних з найнебезпечніших в Африці, вони заманюють в ловчі ями. Або ж полюють на них у воді за допомогою гарпунів. Побачивши нас, міцних, фізично розвинених європейців, аборигени подумали, що ми хочемо відібрати у них здобич, і миттєво схопилися за гарпуни, стріли та списи.
Гинути від рук браконьєрів якось не хотілося. І ми швидко знайшли спільну мову за допомогою жестів та офіційних мов Танзанії суахілі й англійської. Та ще й виторгували кілька кіло бегемотини за прийнятною ціною.
Доївши м'ясо бегемота, мандрівники перейшли на харчування дешевою рибою з місцевих ринків. Аби втамувати голод, жували кокос. На долар можна було купити аж п'ять плодів. Витрачали гроші обережно. Африка, неймовірна, загадкова, щодня дарувала фантастичні сюжети, затягуючи все більше і більше.
І раптом всю команду звалила тропічна малярія. У ті дні вони заселилися на кілька днів у готель. Звідти їх швиденько випхали. Щоправда, «великодушно» дозволили оселитися в наметах на задньому дворі.
Слабкість, судоми, температура 41, біль у суглобах, нудота, дикий головний біль, лихоманка … Всі члени команди металися в гарячці, лежачи пластом. Всі, крім Олега. У нього не було навіть температури. Здавалося, він переносить хворобу краще за всіх. Сценарист доглядав за товаришами. Як тільки стало можливо їх транспортувати, завантажив друзів у два джипи (які перед експедицією взяли напрокат) і відвіз до місцевого європейського клубу з проханням допомогти.
Одна з активісток тамтешнього клубу працювала лікарем у місцевому госпіталі. Вона дала кіношникам якісь сильнодійні таблетки. Але попередила: «Що допомагає африканцеві, європейця може й не взяти». І хоча хлопцям стало легше, вони вирішили летіти додому.
— В Україні я, як і інші, доліковувався і приймав ліки проти малярії, — згадує Сергій Білорусів. — Ліки ці дуже токсичні. Впливають на серце, печінку, вестибулярний апарат. Два роки не міг потім ходити без допомоги дружини. Але, врешті-решт, видерся. А ось Олег, на жаль, ні.
— У вересні 2002 року, через тиждень після прильоту, сина госпіталізували в столичний інститут епідеміології та інфекційних захворювань імені Громашевського, — розповідає Галина Іванівна. — Діагностували нейровірусний енцефаліт і енцефалопатію, це коли уражається центральна нервова система та мозок. Ці патології викликають бактерії, віруси і грибкові мікроорганізми. Лікарі пояснювали, що не можна точно сказати, що саме викликало хворобу. Мовляв, це міг бути і укус малярійного комара (і як результат — ускладнення після тропічної малярії), і вживання бегемотини, яка могла бути не дуже просмажена, і екзотичні страви з сирого молока з кров'ю тварин.
Команда «Еквітес» переживала за Олега. Хлопці передали тисячу доларів на лікування. Один з них сказав: «І у нас могло таке бути. Всіх ці кляті комарі кусали. Всі ту бегемотину їли…»
— Він боровся, як лев, — говорить молодший брат Олега Ярослав Ремпінський. — Голодував, проходив альтернативне лікування. І не переставав працювати. Сценарій до одного з популярних серіалів «Полювання на генія» (2006) брат у співавторстві з українським режисером з Харкова Юрієм Кузьменком писав уже бувши важкохворим, через чотири роки після поїздки в Африку.
— Якось син повіз до Москви один зі своїх сценаріїв, який тут же був схвалений, — згадує мама. — Директор студії попросив прийти завтра за гонораром. Але наступного дня на студії змінилася влада, директор зліг, а сценарій… зник. Це Олега доконало. Повернувшись до Києва, він потрапив до лікарні і вже працювати більше не зміг. Переживав, що не може закінчити розпочате. На превелику силу здійснив паломництво по святих місцях, сподіваючись, що це допоможе подолати хворобу. Однак вона прогресувала. Попри численні консиліуми, відправки аналізів за кордон, лікарі не могли ні визначити, що викликало хворобу, ні допомогти…
У листопаді 2012 року після важкого інсульту в стані коми Олега госпіталізували до столичної Олександрівської лікарні. З коми його вивели, але з ліжка він уже не вставав. Нам допомагали морально і матеріально шкільні та університетські друзі сина. Дружини поруч не було. З першою, від якої у Олега єдина дочка, він розлучився багато років тому. Друга пішла, як тільки він захворів.
Син мучився від нестерпного болю й сильних судом. Але повторював: «Навіть якщо впав, вставай. Іди далі, не здавайся. Я не здамся, мамо». Але якось почав благати: «Мама, убий мене! Я вже не можу більше терпіти». Санітарки зізнавалися, що і їх він просив допомогти йому піти з життя.
«Олег був неповторним, — писав у своїх спогадах у «Фейсбуці» однокурсник Олега Ремпінського Олег Миколайчук. — Міг на тривалий час зникнути, а потім з’явитися з якоюсь загадковою посмішкою, аби потім знову закрутити щось неймовірне… Знав, як підтримати того, хто був поруч з ним. Умів надихати.
Три останніх роки стали роками несамовитої боротьби. У цей час був прикутим до ліжка. Особливо важким видався останній рік, коли зрозумів усю безнадійність щодо чуда на порятунок. Навколо була неймовірна порожнеча та крихітна лікарняна палата розміром 2 на 3. Звісно, батьки билися рибою об лід, намагаючись врятувати сина, друзі та однокурсники збирали гроші, про щось домовлялися з лікарями, але в усьому цьому бриніла вже якась приреченість.
Олег усе це відчував. Той, хто добре знав його, розумів, наскільки цій колись до неймовірного енергійній та життєдайній людині тепер було пекельно важко…
За декілька років до свого відходу він розповідав про якісь бентежні для нього сни, які повторювалися тривалий час. Ніби для того, аби врятуватися, йому належало без сторонньої допомоги викарабкатися на височенні мури. Але, як тільки він їх долав, перед ним виникали ще вищі мури. Спершу з ним прагнули до гори багато інших людей, але усі вони безнадійно відстали.
І ось він залишився один. А стіна як ніколи висока, і сил вже ніби й немає, а він все одно тягнеться до вершини… І ось, нарешті, він там, а за мурами у долині відкривається неймовірна панорама дивовижного міста, красу якого неможливо передати словами… Думається, що якщо засвіття таки існує, то Олег у своєму новому переході заслужив саме на таке дивовижне місто…"
— Олег пішов 31 жовтня 2015 року о п'ятій ранку, — каже мама. — У 49 років. Після тринадцяти років відчайдушної боротьби. Символічно, але ніде у фільмографії і кіноенциклопедіях не зазначена його дата смерті. Тільки дата народження — 13 березня 1966 року. Ніби він ще живий… Для нас так і є.
А недавно мені подзвонили. Сказали, що сценарій фільму «Чорнобильський Робінзон», який Олег написав удвох зі сценаристом і режисером Мирославом Слабошпицьким і за який отримав приз на «Коронації слова» ще у 2000 році, схвалений на пітчингу Держкіно. Від цієї новини — і радість, і сльози. Хоч завдяки його справі, хоч так. Відчути його дух, його душу… З поверненням, синку".
Відсутність закону про демобілізацію демотивує українських військовослужбовців. Якщо влада встановить бодай якісь, але чіткі терміни для демобілізації, то це навпаки спрацює в плюс та додасть бойової наснаги Збройним силам України. Про це телеканалу "Е...
На відео з Вінницької області, на якому зафіксована перевірка поліцейськими автомобіля і стрілянина, внаслідок якої один поліцейський загинув і одиндістав поранення, є військовослужбовці однієї з частин Сухопутних військ Збройних сил України. Про це ві...
