"Хлопці кричали, плакали. Крики не припинялися. І це найважче": Медикиня розповіла про жахи російського полону

Руслана Нуца - бойова медикиня 36-ї окремої бригади морської піхоти. Вона пройшла російський полон в Оленівці та Таганрозі. Про те, як пили лише воду на обід, берегли кожну крихту хліба, як 40 дівчат спали на 4 ліжко-місцях і цілодобово слухали крики українців, яких катували, вона розповіла в інтерв'ю для TSN.UA, передають Патріоти України.

За словами Руслани, спілкуватися можна було лише пошепки та російською мовою. Якщо охоронці чули українську — били. “Якщо спілкуватись, то тільки пошепки ми говорили, і не дай Боже вони почують українську мову. Це всюди так було, не тільки в Таганрозі. В кожному новому місці не можна було говорити українською. Якщо вони чули якесь українське слово, то за це могло тобі і прилетіти нормально. Я була свідком такої картини, коли дівчинка сказала українське слово, охоронець почув, прийшов і вдарив. Вона сказала “бильце”. Вони тоді до нас прикопалися через те, що в нас неправильно висіли рушнички на ліжках. Вони мають бути в певному напрямку, всі однаково”, — каже медикиня.

Охоронці могли вдарити рукою, ногою або дерев’яним молоточком, розповіла Руслана. Кожного дня вона, каже, просто терпіла. “Ми терпіли. Кожен день я просто терпіла. І пам’ятається, що до повномасштабного я випадково натрапила на вірш Василя Стуса: “Терпи, терпи, терпець тебе шліфує… Ну і він став для мене пророчим. Дійсно, я терпіла, терпіла і витерпіла”, — розповіла Руслана.

Вона каже, що найгірше харчування було в Таганрозі. На обід могла бути просто вода. “200 грамм холодної водички. Може тобі пощастить, і там плаває шматочок картоплі, може декілька штучок гороху, чи яку кашу вони туди кинуть. А на друге — ложки три каші. Дуже часто вона була зіпсована. Але що робити — ми їли. Найбільш цінним був хліб. Ті два шматочка хліба, цього не можна забути, коли ти кожну крошку беріг”, — розповіла медикиня.

Кожен день в полоні — це найважче, каже Руслана, кожен день ти думаєш, а може завтра додому. “І кожен день ти розумієш, що ні. Ти далі тут лишаєшся, не знаєш, що там із твоєю сім’єю, взагалі чи вони живі, чи може вже когось і немає. Не знаєш, що з твоєю країною. Коли були моменти, я запитувала, що там. Наприклад, я питала про Миколаїв, я сама з Миколаївської області, там у мене мама. Вони завжди відповідали, що Миколаїв — це вже Росія. Там вже у всіх російські паспорти, і ти візьмеш, і поїдеш назад до себе додому. Тобто вони пропонували російські паспорти і не один раз. Ну і, звичайно, брехали, що всюди вже Росія, що Україна дуже швидко здалася і лишилася тільки західна Україна і то ненадовго, оскільки її забере Польща.Звичайно я не вірила, що таке може статися. Я була впевнена, що там все добре, що ми боремось”, — розповіла Руслана.

Вона каже, що всі, хто був у полоні, мріяли про одне: повернутися додому, до своїх дітей, батьків, чоловіків. “Я мріяла до мами повернутися. Мріяла нарешті ступити на українську землю. Нарешті, щоб я була вдома, а не на чужині. Краще я загину в себе на землі, ніж я буду гнити тут, незрозуміло де. Ми говорили про це з дівчатами. І час швидше минав, коли ми про щось спілкувалися, ми тільки познайомилися, одна про одну розповідали якісь може смішні історії. Або хто як був у Маріуполі, хто через що пройшов.

Надію давала мені мама, я навіть вірш їй написала, перебуваючи в полоні. І Бог, я вірю в Бога, я віруюча людина. Кожного дня я з ним говорила і з мамою. Коли були найважчі моменти, навіть були думки про суїцид, то мене зупиняло те, що суїцид — це найбільший гріх і ти потрапиш до пекла. А я хочу до раю, там мої друзі і побратими, і от тому я цього не робила, тому що я хотіла побачити Ярослава і свого батька. А вони в кращому місці”, — розповіла Руслана.

За її словами, кожного дня в Таганрозі вони постійно чули крики українців, з якими проводили допити. “Хлопці кричали, плакали. Крики не припинялися. І це найважче. Від цих криків нікуди не дітись. Я вже і вуха затуляла собі, я вже хотіла, щоб я оглохла, щоб я нічого не чула. Я думала, що я там збожеволію. Тому що я розуміла, що з ними там роблять, що це мої люди, це українці і я нічого не можу зробити. Ніхто не може їм допомогти”, — каже медикиня.