Кіло гречки у валізі: "Улюблені й неповторні українські продукти, яких мені не вистачає за кордоном", - відомий письменник та поет

Про це у своєму блозі пише відомий письменник і поет Андрій Любка, передають Патріоти України.

"Поки вся країна потерпає від політичного безумства, розкажу вам про житейські й прості речі. З огляду на специфіку своєї роботи я часто буваю за кордоном, у ближньому й дальньому зарубіжжі. Загалом мінімум кілька місяців на рік я проводжу в інших країнах, нерідко це досить довгі виїзди – від місяця й більше. Тому вже давно визначив для себе перелік тих українських продуктів, котрі завжди кладу у валізу, яких мені за кордоном не вистачає і за якими я швидко починаю скучати.

Ні, з першого разу ви не вгадали – сало я з собою не беру, бо його заборонено перевозити за кордон. На превеликий жаль.

Зате якщо їду надовго, не забуваю взяти з собою пачку гречки. Цю крупу дуже важко знайти в закордонних супермаркетах – свого часу навіть у Сербії я зміг розшукати гречку тільки в нішевій крамничці екобіотоварів. У Швеції квест із пошуків гречки завершився невдало. В Австрії консультанти в супермаркетах здивовано розводять руками, коли я запитую про гречку й називаю навіть її німецьку назву. Вони банально не знають, що це таке. Одного разу навіть відправили мене у відділ з кормом для тварин.

Тому я часто беру з собою кілограм гречки у валізу. Просто щоб була, бо парадокс полягає в тому, що вдома я можу її не їсти місяцями, а от за кордоном мене починає мучити думка: як було б добре, якби я зараз мав гречку!

Є ще один продукт, який завжди зі мною, – барбарисові льодяники. Я весь час маю жменьку в наплічнику чи пакетик у валізі, барбариски мені подобаються більше за жувальні ґумки. До того ж ними дуже смачно заїдати сливовицю й ґрапу. Не сприйміть за агітацію, але я завжди купую тільки рошенівські барбариски – хто б що не казав, а це найякісніші солодощі в Україні. Крім барбарисок, до речі, нічого солодкого я не люблю. Та й ті люблю за кислість.

Не беру з собою, але завжди хочу взяти пляшку «Поляни Квасової». Немає кращої мінеральної води в Україні. Вона солонувата й смачна. Пам’ятаю, як два роки тому я тинявся з бодуна вулицями Лос-Анджелеса, в голові аж паморочилося від спеки, і не давала спокою одна думка: як би було зараз добре випити холодної «Поляни Квасової»! Просто перехиливши в себе півторалітрову пляшку. Ммм! Брати треба тільки ту, що із трембітарем на обкладинці – всі інші є дешевими підробками. Час від часу хочеться й «Живчика» випити або хлібного квасу, але ці продукти зазвичай можна замінити іншими напоями. А «Поляна» – незамінна і єдина.

Часто я згадую й про наш чорний – так званий «бородинський» – хліб. За кордоном можна знайти приватні пекарні й купити смачного хліба, але коли звик до гіркуватого смаку бородинського, то хочеться саме його. Пахучого й присипаного зверху кмином.

Одного разу я купив собі такий хліб у крамниці, що торгує товарами з країн колишнього СНД. Вона називалася огидно, як саме СНД, – «Матрьошка», по-моєму. Хліб був не привозний, його випекли десь на місці. Виглядав він ідентично, але смак розчарував. Річ у тім, що за кордоном неможливо отримати бажаний результат, навіть якщо готуєш все за рецептом – просто продукти не ті.

Борщ в інших країнах, навіть приготований українцями, трохи пріснуватий – буряк не той, квасоля не та, картопля хімічна… Вареники зліпити можна, але борошно підкачає і смак вийде тільки наближеним до українського.

Ще я дуже люблю квасне молоко, в Ужгороді завжди купую собі на базарі пляшку свіжого й чекаю, поки воно скисне. За кордоном такої розкоші вже давно нема – ніхто вам натурального необробленого молока не продасть. Як і домашнього сиру, який часто називають творогом – навіть не сподівайтеся. А якщо б ви спробували той домашній сир, який продається в австрійських супермаркетах – одразу б затужили за Україною."