"Коли прийдуть наші - віддаси": Викрадений окупантами на Харківщині письменник закопав щоденник війни в своєму саду

Письменник та волонтер - Володимир Вакуленко під час окупації Харківщини писав щоденник і закопав його в садку на передодні свого викрадення і попросив батька: "Коли прийдуть наші - віддаси", повідомляють Патріоти України.

Він не приховував своєї проукраїнської позиції, тож до письменника окупанти прийшли додому з обшуками по доносу місцевого мешканця села Капитолівка на Ізюмщині. Про місцеперебування Володимира Вакуленка досі нічого не відомо.

Письменник та волонтера Володимира Вакуленко жив із батьком і 14-річним онуком Віталієм, який має розлад аутичного спектра. Окупанти перевернули дім догори дриґом. Забрали книжки сина Володимира - він писав українською, білоруською, перекладав литовською, видавав також дитячі книжки. 23 березня його сина та онука, який не говорить - окупанти забрали на допит, однак ввечері їх повернули. “На одному смартфон у нього було “Путін-ху***” і вони зразу за нього взялись”, - розповідає син.

По соцмережах Володимира Вакуленко було зрозуміло наскільки у нього активна громадянська позиція. Останній пост датований 3 березня, про обстріли окупантів. Як зник інтернет Володимир Вакуленко почав писати щоденник на папері. Володимир відчував, що за ним прийдуть вдруге, 23 березня він поставив крапку у своєму щоденнику і позвав батька у садок, щоб заховати щоденник. “Він ховав при мені. “Батько, як тільки прийдуть наші, віддай”, - переказує слова сина батько.

Наші прийшли через 6 місяців. Батько про щоденник вперше розповів письменниці і документаторці воєнних злочинів Вікторії Амеліній. Щоденник передали на розшифровку до літературного музею Харківщини.

38 аркушів то дрібним - в кожній клітинці почерком, то навпаки розмашистим. Весь щоденник нині не розшифрований і поки невідома доля його автора, його не будуть оприлюднювати. Це важливий документ для слідства - тут зафіксовано, коли і як заходили окупанти, а також цінне історичне джерело про російсько-українську війну. “Написав в кінці “все буде Україна я вірю в перемогу”. Людина розуміла, що за ним прийдуть, але він все одно написав “я вірю в перемогу”, - каже Амелія.

"Я вірю в перемогу" - це останній рядок в щоденнику Володимира Вакуленка - написаний 23 березня. Батько був свідком, як син дописував щоденник. Володимир Вакуленко - волонтерив, допомагав військовим. Був учасником революції Гідності, його поранили у Маріїнському парку 18 лютого 2014 року під час сутичок з «тітушками». Найдорожче, що було в них вдома для Володимира, каже батько - це прапори з Майдану, які він сховав, щоб окупанти не могли знищити стяги.

У щоденнику тільки раз згадується про страх. Володимир Вакуленко ставить питання, що буде з його сином, якщо з ним щось трапиться. Нині про хлопчика піклується бабуся - мама письменника. Пані Олена каже шукала сина , ще з кінця березня , як тільки його викрали. Вона ходила до окупаційної влади, просила повернути сина. В Капитолівці, що під Ізюмом викрадали чоловіків, допитували, але зрештою відпускали.

Коли деокупували Ізюм, пані Олена сподівалася дізнатися новини про Володимира. Натомість весь світ дізнався, що в Ізюмі росіяни катували і розстрілювали українців. Під час окупації похованням займалося єдине ритуальне бюро. На місці масового поховання були тільки христи з номерами. Їх записували у спеціальну книгу, а напроти номерів зазначали прізвища, якщо знали. “Там є запис Вакуленко Володимир, захоронений під номером 319”, - розповідає мама письменника.

Однак нині, коли усі тіла ексгумували в могилі під номером 319 не знайшли Володимира. “Дійсно Вакуленко вказаний під номером 319 , але під час ексгумації саме в цій могилі 319 було тіло жінки”, - кажуть слідчі.

З цього масового поховання ексгумували 447 тіл - 22 військових, 425 цивільних, 5 - з них діти. В журналі чимало не відповідностей, каже речник Харківської обласної прокуратури. Є порожні могили, а є такі, де поховані одразу двоє чи троє. Тому треба ідентифікувати усі тіла з масового поховання, щоб розуміти, як в записах з'явилося прізвище Володимира Вакуленка. А ДНК поки здали тільки кілька десятків рідних, тому процес цей буде тривалим. Поки ж не має доказів пані Олена вірить, що її Володя живий і сподівається на маленький, але все ж таки шанс, що її син у російському полоні.