Інакше це зробить Росія: "Києву пора визначитися зі своєю етнонаціональною політикою", - Казарін

"Шостий рік поспіль Росія відмовляється обговорювати тему Криму. Шостий рік поспіль Росія намагається вручити Україні Донбас. Різниця між регіонами дуже проста. Півострів вмонтований в російське колективне несвідоме. А український схід - ні", - пише у своєму блозі Павло Казарін, передають Патріоти України, і продовжує:

"Ментальна карта будь-якої країни нерідко важливіша за офіційні кордони. Особливо - якщо йдеться про недавню імперію, жителі якої ніяк не звикнуть до нової реальності. Ментальні карти провокують ностальгію, ностальгія створює політичний запит, запит породжує політичну пропозицію. Якби росіяни всі пострадянські 23 роки не вважали півострів своїм - його доля мало б чим відрізнялася від долі Херсонської області. А тому тепер тест на ментальну карту час здавати Україні.

Якщо ментальна карта більша за політичну - це породжує запит на вторгнення. Метою стає той регіон, який випав за межі країни після останнього проведення кордонів на карті. Якщо ж ментальна карта менша за політичну - тоді якийсь регіон країни випадає із загального тіла. Стає чимось в форматі +1. Виводиться за дужки і не викликає емоційного відгуку.

Доля Криму вирішувалася не в лютому 2014-го. Російська присутність там не слабшала протягом усіх пострадянських років. Москва ніколи не відпускала цей регіон "назовсім" - тому що він був вмонтований в її колективний міф.

Російський міф про Крим міцний і стійкий. І, як будь-який міф, - його неможливо перемогти фактами. Можна скільки завгодно розбирати етнічний склад полків, які воювали під Севастополем у Кримській війні, доводити їхнє українське коріння і посилатися на походження матроса Кішки. Але все це ситуацію не змінить. Тому що якщо Кримська війна не входить в парадну історіографію України, якщо Київ не приватизував цю історію, то й міф про ті події залишається в неподільному користуванні Москви.

Міф можна розбирати на деталі. Опротестовувати цифри. Спростовувати інтерпретацію подій. Але все це не має для міфу загрози. Тому що він живе в свідомості людей, які його сповідують. Його нематеріальність ріднить його з простором віри. І те й інше сприймається за замовчуванням — і доказів не потребує. А тому і логічна десакралізація міфу не загрожує.

Тому що будь-яка імперія живе на чужих територіях. Будь-яка імперія існує за рахунок підкореного. Будь-яке завоювання супроводжується "перевигадуванням" здобутого - і від корінних жителів в кращому випадку залишається топоніміка. А в Криму кримським татарам було відмовлено навіть у цьому.

Депортація викреслила їх із пам'яті і карти. Заради виправдання власного злочину, імперія побудувала багаторівневу систему захисту. Нова міфотворчість мала дати відповідь на запитання - що роблять на території півострова всі ті люди, які опинилися там після 1944 року.

Кримськотатарський концепт півострова — головний суперник російського міфу. Усередині нього — історія про вкрадену батьківщину. "Розтоптаний мусульманський рай". Століття власної державності в межах Кримського ханства. Це історія про корінне населення, яке після депортації було замінене приїжджими і привезеними. Про довоєнний Крим із загальними багатонаціональними дворами і кримськотатарською мовою — як мовою ринкового, а, значить, побутового спілкування.

Кримськотатарський і російський концепти відрізняються не тільки наповненням. Вони відрізняються ще й ступенем універсальності. Імперський міф приречений бути інклюзивним — його частиною можна стати, розплатившись за вхідний квиток національною ідентичністю. Присягою на вірність служить згода з російською версією історії і кремлівською оцінкою реальності. А кримськотатарський концепт виявився вимушено ексклюзивним. Він за своєю природою оборонний і націлений на збереження кордонів групи, а не на їх розширення.

Це закономірно — кримські татари після повернення з депортації опинилися на півострові в чисельній меншості. Їх завдання було в набутті самих себе заново, вони намагалися не допустити власної асиміляції і розчинення. І концепт, який дозволяв більш-менш чітко визначити межі "свого" і "чужого", допомагав їм у цьому. Але в цьому ж криється і проблема — складно стати частиною цього міфу, якщо ти не належиш до цієї етнічної групи. А тому всі пострадянські роки цей концепт відмобілізовував не тільки своїх прихильників, а й противників. Аж до 2014 року.

Шістдесят "українських" років життя Криму - це спорудження Північно-Кримського каналу, налагодження постачання, створення інфраструктури. Господарсько-побутове оповідання - бюргерське за своєю суттю, але саме тому - свідомо менш захопливе в порівнянні з воєнно-завойовницьким або історико-релігійним. Українській історії Криму надзвичайно складно конкурувати як з пафосом "російського Єрусалиму", так і з історичною пам'яттю корінного народу. А всі сучасні спроби розширити український міф про півострів за рахунок батальних епізодів - на зразок кримського походу Болбочана (1918 рік) - навряд чи здатні прописатися в серцях заднім числом.

Концепт був потрібен. Юридичні норми легалізують владу з погляду закону, але тільки міфологія здатна цю владу легітимізувати. Тому що легітимність - це історія не про право, а про згоду людей з владою, про добровільну підпорядкованість. І немає нічого дивного в тому, що в результаті Україна почала використовувати саме кримськотатарський концепт.

Коли Київ говорить про півострів — він згадує про кримських політв'язнів, більшу частину яких складають саме кримські татари. Він говорить про корінний народ і його права. Про російську заборону Меджлісу і дискримінацію. Кримські татари і українці оголошені Києвом носіями спільної долі і спільного майбутнього. А кримськотатарський прапор фактично став для України новим прапором півострова — замість колишнього кримського триколора. Який російська влада після анексії без змін вписали у власну геральдику.

За великим рахунком, саме кримські татари виявилися тією ниткою, яка пов'язує півострів з материком. Тим фактором, який актуалізує в очах України тему повернення регіону. Тим явищем, яке не дозволяє Москві говорити про простір тотальної єдності в Криму.

Ухвалення кримськотатарського концепту дарує Україні сильну етичну позицію. Вона виявляється стороною, яка захищає слабкого від сильного. У ролі правозахисника, оберігає корінний народ. У ролі тієї країни, яка мислить не тільки своїми інтересами, а й інтересами ближнього.

Україна згадала про те, що у неї є Крим, у той момент, коли вона його втратила. Але саме ця трагедія відкрила для українського материка кримських татар. Тих самих, що привозили заблокованим військовим частинам їжу і речі. Тих самих, що приїжджали на Майдан до Києва — і виходили на вулиці кримських міст з українськими прапорами. Тих самих кримських татар, які сьогодні опинилися наодинці з країною, яка намагається викреслити їх з історії півострова. І якщо Україна хоче появи півострова на своїй ментальній карті, то без кримських татар їй не обійтися".