"Луганськ став схожим на пляшку пива, яка потрібна, поки вона повна, а після - її забувають на лаві", - блогер про "русский мир" в ОРДЛО

"І знову ти звично йдеш у своїх справах, не помічаючи цього. Дисонанс ріже око раптово, коли ти бачиш щось нове або після відпустки, коли після повернення погляд здатний вихоплювати ці контрасти.

А придивившись, ти перестаєш помічати зовнішні труби опалення, укутані ковдрами, неприбрані гілки, що лежать ще з грудневої негоди, замкнені кіоски "Водоміра", які раптово виявилися збитковими після сенсаційної "націоналізації" наприкінці грудня.

Погляд бачить те, що йому звично бачити – милі написи на асфальті від останнього шкільного випускного, хлопчика, який вийшов пограти у футбол на полі, що підтануло, квіти на вікнах у багатоповерхівках.

Сірість неживого міста

Хоча загалом картина всередині кварталу сумна. Школа, яку почали утеплювати й не закінчили, а утеплювач уже роздуло вітром та негодою. Спроби вберегти від вандалізму загальною залізною хвірткою окремі входи до кожного класу початкової школи, написи та вм'ятини на тильній стороні школи.

Місто давно стало схожим на пляшку пива, яка потрібна, поки вона повна, а після – її забувають на лаві. Місто минулого, тіней, майже забутих історій, відкритих каналізаційних люків, спроб убезпечити своє житло та зробити його тихою гаванню та оплотом затишку в неспокійному світі.

І найжахливіше не те, що відбувається, а те, що ти не бачиш цього й перестаєш помічати, бо все стало звичним – бруд, необлаштованість, розкопки в трубах опалення. Ти радієш сонцю, але не помічаєш відкритих люків попереду. І згорілий кіоск між будинками, і карусель без сидінь, як іронія, стають звичними – так скрізь, так завжди, так, певно, має бути. І дитина звично не помічає цього, радіючи з того, що карусель без сидінь досі крутиться, тому що росте в цьому місті все своє життя.

Нелюбов

А знаєте, що мене вразило останнім часом? У музеї історії Луганська на Карла Маркса із трепетом розповідають історію нашого міста. Який шлях воно пройшло, яким було. І, найдивовижніше, у всьому відчувається трепетне ставлення містян до Луганська. Повага, гордість, прагнення зробити його кращим, любов до рідного міста, незалежно від того, де прожив більшу частину життя луганчанин. Неприхована гордість за своє місто.

І нічого з цього зараз немає. Все, що транслюють соціальні мережі, – це нескінченний потік критики переповнених сміттєвих баків, бруду, недоглянутого міста, яке давно перестали поважати його мешканці й живуть тут лише тому, що подітися нема куди".