"Мені хочеться дуже голосно кричати про те, що лікарі не захищені": Донька анестезіолога розповіла, як батько захворів на COVID-19

"Мій тато - лікар-анестезіолог. Він почав працювати у 1991 році, "набив руку" на витяганні з того світу після перестрілок і підривів місцевих кримінальних авторитетів. І не тільки, ясна річ. Словом, у реанімації працює багато", - пише у своєму блозі Наталія Вуйтік, передають Патріоти України, і продовжує:

"І сьогодні теж за цими дверима. тільки тепер він – пацієнт, якого тиждень лікували від пневмонії троє різних лікарів-інфекціоністів. Не впевнена, що медично правильно це формулюю, але тест на ковід показував то позитивний, то негативний результат. тести, до слова, у Кропивницькому робить аж (!) одна лабораторія. За офіційною статистикою, область є просто раєм на землі, бо за останню добу захворіло нуль людей. Загалом 711 випадків. (я тут поставлю дужечки, а лайку ви свою підставте, кому яка більше дозволяє випустити пару)

Потім раптово стало гірше, підскочила температура, з'явилося формулювання "негативна динаміка", терміново поклали в реанімацію. тепер він майже не встає, сам не дихає, вочевидь, важко говорить. В реанімацію не можна. Але, якщо маєш мамин лікарняний халат, шапочку, бахіли, рукавички і маску, звісно ж, то поставити під двері чисті речі та їжу і мигцем побачити, який пацієнт блідий все-таки вдасться.

Лікар, на якого натикаєшся в коридорі, дивиться у твої червоні очі й каже, що дні 4 як мінімум ще на апараті, а далі "подивимося". Говорить і сам опускає очі. він з колегами робить усе, що може, навіть більше. Зі слів іншого колеги зрозуміла так, що в реанімації лежать 19 (!) лікарів (дужечки для лайки) з такими ж симптомами, як у мого батька. Скільки лікарів хворі й не в реанімації, я не знаю.

Мені хочеться дуже голосно кричати про те, що лікарі не захищені. Про те, що вони борються і з коронавірусом, і з людським ідіотизмом, і з системою, яка не дає їм жодних засобів для цієї боротьби. Але я не знаю, куди кричати і кому.

Сьогодні так вийшло, що я накричала на водійку великої машини з матовим покриттям і якимсь там номером з однаковими цифрами поспіль. повертаючись із лікарні в соплях і в розпачі, я переходила дорогу по зебрі на зелене світло, а вона вирішила "проскочити". Спинилася сантиметрів за 10 від мене. Я так збісилася, що вдарила кулаком їй по капоту й крикнула: "Мені зелене!". І пішла до мами.

Мама сіра. Забуває, де поклала телефон, який постійно дзвонить, бо всім треба знати, що там і як. Так, ще в реанімації. Так, на апараті. Так, поки без змін. По сто разів те саме повторює мама. Я не знаю, чи варто писати те, чим я отак публічно ділюся.

Мені дуже хочеться сказати, що ми всі так сильно втомилися боятися ковіду, але він від того нікуди не подівся. він небезпечніший, ніж нам хочеться думати, щоб захистити й виправдати себе. Я не закликаю нікого барикадуватися по квартирах і приймати регулярні ванни з антисептиком, але просто бережіть себе. маска, яка теліпається на підборідді, не захищає. Одягнути зайвий раз рукавички — норм. дотримуватися дистанції в черзі треба навіть тоді, коли хтось позаду верещить: "падайдітє бліже, нєт нікакова каранавіруса, ета всьо амєріканци прідумалі, чтоб наши зємлі отобрать".

(дужечки самі знаєте для чого) Але найсумніше те, що тато по телефону ще в дореанімаційний період казав, що багато його колег перехворіли — от і його черга настала. Тобто лікарі готуються до того, що захворіють. І це така болісна суміш донкіхотстсва й безвиході, що стає страшно. Тому бережіться ще сильніше. Так ви подбаєте не тільки про себе, а й про тих, хто має вас рятувати. Бо лікарі, виявляється, теж хворіють. Їм ой як непросто тепер".