Мережу вразила історія 25-річного бійця ЗСУ, який втратив на війні молодшого брата (фото)

Українські волонтери розповіли історію 25-річного солдата ЗСУ Василя Стефурака, який пішов воювати, щоб помститися за загиблих друзів і молодшого брата. Про це йдеться на сайті організації "Повернись живим", повідомляють Патріоти України.

"Я пішов на контракт у 2013 році, служив в Головному управлінні розвідки. Після служби ходив на Майдан. Там у мене загинули друзі, і я не міг так просто того залишити. Тому, коли на сході почалася війна, то перевівся в Рівне і писав рапорти, щоб піти на фронт. Так я опинився в "Десні", а потім - в 25-му батальйоні "Київська Русь". І вже через тиждень, в серпні, ми були в Дебальцеве", - розповів Василь.

За його словами, бої за це місто на Донбасі стали для нього найважчими за всі роки війни. Спочатку українська армія просувалася вперед, але вже 24 серпня, після окупації Іловайська, перейшла до оборони.

Саме там, в Дебальцеве, Василь зустрів своє 20-річчя. І втратив рідного брата (в родині Стефурака - чотири сини, двоє з яких пішли захищати Україну). Це сталося 22 вересня 2014 року. Про те, що молодший Степан (боєць ДУК "ПС" з позивним "Двадцять четвертий") також знаходиться на передовій, Василь дізнався тільки за день до його загибелі.

"Він говорив, що в Тернополі, на навчанні. А насправді пішов воювати раніше мене. Брат загинув 22 вересня, коли я був в Дебальцеве. Казав мені, що якось приїде, але не приїхав...", - пояснив Василь.

Машина, на якій в розвідку до Пісків виїхав Степан, підірвалася на ворожій міні і хлопець загинув. А його брат продовжив воювати, але тепер уже за двох.

"Фізично важко не було. Але, коли почали гинути хлопці, це морально сильно тиснуло. Перед Новим роком ми всі мали можливість відпочити від фронту, нам дали по 10-15 діб відпустки. А в лютому 2015 року, коли терористи взяли Донецький аеропорт, нас знову відправили в Дебальцеве, на ті ж позиції, тільки додали кілька територій, наприклад, Рідкодуб і Нікішине. Наш підрозділ було в Дебальцеве, і до 15 лютого ми там тримали оборону. Бойовики цілодобово накривали нас артилерією - весь день, всю ніч, між залпами було 5-7 хвилин. Проти нас "працювали" кілька дивізіонів, били і з "Градів", і зі ствольної артилерії", - згадав військовий.

Волонтери відзначили, що армійці не збиралися здаватися, готові були залишитися на своїх позиціях до останнього. На той момент вони ще не знали, що знаходяться у ворожому оточенні.

"Про це ми дізналися тільки, коли розбили першу колону сто двадцять восьмої бригади, яка йшла в сторону Дебальцеве. Це було о сьомій ранку 9 лютого. А потім отримали наказ виходити. Робили це кілька разів і все - невдало, тому що нас накривала ворожа артилерія. Безпілотниками вони контролювали наше пересування, а нам не було чим відповідати, адже на той час уже почалися Мінські домовленості, і ми свою артилерію відтягнули", - поділився Василь.

За його словами, вийти підрозділу вдалося 15-16 лютого. Військові сформували колону, під прикриттям двох БТРів вивозили поранених і загиблих. Але, як тільки заїхали в селище Нижнє Лозове, - потрапили в підступну пастку ворога.

"Ми заїхали в балку, дорога була замінована і все почало вибухати машини, люди... В цей час ворог почав стріляти по нам. Ми також відкрили вогонь. Вийти без втрат із тієї засідки вдалося всього лише 15-ти моїм побратимам... Я отримав поранення в плече", - сказав Василь.

Після того був госпіталь і нова ротація - до Попасної. Весь цей час Василя підтримувала його дівчина, Олена. З нею він познайомився на Майдані. А після Дебальцеве вирішив - обов'язково одружиться. Так і сталося.

Зараз сім'я Стефурака виховує 2,5-річного сина. А Василь незабаром закінчить Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, в офіцерському званні прийде до однієї з бригад і знову відправиться на Донбас. До речі, разом з ним випустили вісім його соратників, з якими він воював в Дебальцеве. "Я на війні, поки вона не закінчиться. Коли отримаємо перемогу, то, може, і піду з армії", - заявив Василь.