"Моя рука залишилася у БТРі під Дебальцевим": Історія воїна, який продовжує, попри усе, служити у ЗСУ (фото)

Про таких, як Вадим Довгорук, кажуть: «Незламний». Він ровесник незалежності, йому тільки 30 років, але на його долю випало багато дуже жорстких випробувань, які боєць гідно витримав. Патріоти України пропонують вам дізнатися його історію.

У лютому 2015 року в бою під Дебальцевим у Вадима відірвало ліву руку. Три доби він пролежав на морозі, потрапив у полон бойовиків. Ті доволі швидко повернули його на підконтрольну територію, бо навіщо їм той, чиї шанси вижити майже нульові. Потім київські лікарі були вимушені ампутувати обморожені ступні…

«Сніг падав на обличчя командира і не танув»

— Вадиме, давайте почнемо з тих жахливих подій лютого 2015 року.

— Я тоді після поранення повернувся в зону АТО. Сили спецоперацій не стоять на блок-постах. Ми постійно кудись їздили — виконували завдання і поверталися на базу. У районі Дебальцевого були групою прикриття для колон, які везли в місто продукти харчування та боєприпаси, а звідти забирали поранених і загиблих і доставляли до Артемівська.

16 лютого рано вранці завели колону в Дебальцеве. По дорозі нас два або три рази обстріляли. Ми у відповідь відкрили вогонь і все ж прорвалися до місця призначення. Там розвантажилися, забрали поранених і загиблих і вирушили. Колона була такою: попереду йшов наш БТР, потім дві вантажівки та БМП прикриття.

Перед тим як вирушити, Юрій Юрійович Бутусов (капітан, командир групи спеціального призначення. — Авт.) дав команду навіднику БМП: коли будемо проїжджати повз двох- чи триповерхової будівлі, без нагадувань відкривати вогонь по другому поверху, тому що звідти по нас стріляли. А нам сказав сісти так, щоб було зручно вести вогонь з бійниць.

Подальших подій, які відбувалися зовні, я не бачив. Річ у тім, що всередині БТРа стоять дві лавочки. Тобто військовослужбовці сидять спинами один до одного. Коли прибіг Бутусов, йому не вистачило місця. Каже мені: «Посунься». — «Тут нема куди». — «Сідай на підлогу між кулеметом і лавочками».

Під час виїзду з міста в районі Новогригорівки ми потрапили у засідку. Почалася стрільба. Там була вузенька дорога, тому БТР не міг швидко розвернутися. Командир вирішив прийняти бій, аби колона з пораненими змогла розвернутися і поїхати назад у Дебальцеве. Це було єдине вірне рішення.

Я бачив, як мій товариш старший сержант Віталій Федитник відкрив вогонь. Чув команду Бутусова: «Повний вперед», тому що БТР трохи пригальмував. Але буквально в ту ж мить по БТРу прилетіло з протитанкового гранатомета спочатку в один борт, потім в інший.

Мене одразу кинуло в жар, в очах туман. Я не розумів, що відбувається. Наш водій крикнув: «Двигун пошкоджений, задня передача не працює!» Він спробував рушити, на швидкості звернув десь убік, і БТР зупинився на шпалах залізниці.

Далі майже не пам’ятаю. Було чути тільки стрілецьку зброю. Але хлопці кричали, що попереду блок-пост бойовиків, де були танки. Нам пощастило, що противник не почав стріляти з танків.

Коли відкрив очі, побачив, що в мене на ногах лежить вбитий Віталій, а Бутусов впав набік і придавив мені руку. Командир був ще живий. Він вигукнув: «Я вас люблю, ви найкращі…» А я йому почав розповідати якісь військові жарти. Потім він дістав гранату: «Пробач». Я кажу: «Командир, все буде нормально. Давай вибиратися звідси».

Раптом побачив, що моя рука відірвана по лікоть. Вона просто випала з рукава куртки і залишилася в тому БТРі. Але болю не відчував.

Юрій Юрійович знайшов в собі силі випасти з БТРа і поповзти. Був ранок. Пішов сніг. Такий лапатий… Я побачив, що він відповз метрів десять. Сніг падав на його обличчя і не танув. Підійшов до нього. Хотів взяти його мобільний телефон. Але зв’язку не було зовсім.

А бій усе тривав. Пішов подивитися. Біля переїзду був бетонний паркан, а далі лісосмуга й поле. Може, туди якась група відійшла? Думав, як її наздогнати. Але довго йти не міг, бо втратив багато крові. Десять кроків, і треба було сісти.

Я відійшов від БТРа не більше, ніж на триста метрів. Коли зайшов за цей паркан у лісосмузі, побачив, що на позиції стоїть закопаний танк бойовиків. Зрозумів, де приблизно знаходжуся, де дорога Артемівськ — Дебальцеве. Вирішив дочекатися в тій лісосмузі ночі, щоб можна було перейти крізь поле.

— У вас щось було з собою — документи, телефон, сухпай?

— Коли ми виїжджали на завдання, всі документи залишалися в базовому таборі. Зброї теж не було. Під час вибуху всередині БТРа автомат вийшов з ладу…

— Вам же вкрай була потрібна медична допомога.

- У мене на розгрузці була маленька аптечка. Дістав з неї джгут і знеболювальне. Але я дуже боюсь уколів. Настільки, що… Зрештою зламалася голка, бо не зміг пробити штани.

Потім вирішив накласти собі джгут. Але через те, що бронежилет був широким, плюс товста зимова куртка, не зміг цього зробити. Кинув його в кишеню про всяк випадок. Накидав на руку снігу. Щоб якось заморозило й кров трошки зупинилася. Ножем зрізав з себе цю розгрузку, тому що вона була важкою (на ній були боєприпаси), було б важко й боляче йти.

Настала ніч. Треба було виходити з тієї лісосмуги. Доповз до польової дороги, побачив зліва танк, а справа піхоту — чоловік, мабуть, 15 — та їхню БМП.

«Потрапити в полон було дуже страшно»

— Ви розуміли, що це може бути кінець, що можете назавжди залишитися в тому полі?

— Розумів, звісно.

У мене було два варіанти — залишитися у лісосмузі й дочекатися підкріплення або замерзнути. Потрапити в полон було дуже страшно.

Лежав біля бетонного паркану, там якраз було дерево й маленька ямка. Періодично засинав, прокидався. Артилерія працювала цілодобово. Сподівався, що це наші били по цьому полю.

Зранку наступного дня, коли відкрив очі, почув постріли танків. Перша думка: приїхали наші, треба виходити. Ледве піднявся і встав на коліна. Проїхали два танки, один зупинився і вистрілив у поле. А на другому танку було написано: «За Донбас». Ось так.

Руку я не відчував. Болю не було. Біль відчував, якщо хотів перевернутися або встати. Було дуже холодно. Вночі мороз був до тридцяти градусів.

— Скільки часу ви пролежали там?

— 16-го зранку потрапив туди, а 19-го після обіду мене знайшли. Чому я не замерз? Дуже допомогло те, що ще до 2014 року в нас часто проводили навчання взимку, ми завжди ночували на вулиці на карематах у спальних мішках. Був такий досвід.

— Про що ви думали? Що вас підтримувало?

— Часу думати було багато. Якщо чесно, то наприкінці другого дня думка про те, що потрібно вижити, мене вже не хвилювала. Не знаю, з чим це пов’язано. Може, з втратою крові. Я лежав і думав: «Тобі 23 роки, ось ти лежиш тут, у тебе ані сім’ї, ані дітей…» Це для мене було найболючішим.

Понад усе хотілося курити. У перший день цигарки промокли. Я їх поклав на сонечко, аби висохли. Але на другий день промокла запальничка…

— Хто вас знайшов?

— Це була комендатура так званої «ЛНР». Я їх бачив. До обіду вони ходили і знімали зброю з підбитої техніки. Почув, що один сказав: «Пойду пройдусь по лесополосе». Хтось йому крикнув: «Смотри аккуратно, там растяжки».

Я розумів, про що вони говорять, але на той момент вже починав плутати реальність з якимись видіннями. І ось один, побачивши мене, крикнув своїм: «Двухсотый». Ті запитали: «Наши или укры?» Підійшов до мене. Єдине, що я йому сказав: «Не стріляй». Він крикнув: «Трехсотый!» Усі прибігли. Запам’ятав одного — мікс бурята з росіянином, з шевронами радянського ВДВ. Підскочив з камерою: «Говори, как ты умеешь: «Слава Украине».

Потім підійшов їхній старший: «Поднимайся». Відповів, що не можу встати, бо не відчуваю ніг. «Скільки ти лежиш?» — «З 16-го числа». Він дав команду медику, щоб той вколов знеболювальне і кровоспинне. Коли я сказав, що у мене є джгут у кишені, він дістав, подивився: «Это американский» — і викинув його.

Потім вони стали питати, хто я й звідки.

— І що ви відповідали?

— Стандартна відповідь, яка може бути. Що я санітарний інструктор із Кіровограду. На що цей старший відреагував: «Конечно, если мы живых берем, то вы либо водители, либо медики. А разведчики бывают только «двухсотыми».

Він мене посадив в автомобіль. Думав, що зараз повезе «на підвал». Але ми проїхали десь метрів триста — до польової бази бойовиків. Тобто нас реально підбили зовсім поруч. Їх там було багато. На наших базах не було стільки людей.

Спочатку хотіли везти до Алчевська. Їхали туди на броньованій техніці. Може, то була БРДМ, не пам’ятаю. В ній були боєприпаси. Туди сів якийсь російський кадровий військовий — щоб тримати мене. Я думав, що зараз хтозна що почнеться. Але спілкування було адекватним. Він постійно звертався до мене «братишка». Я його спитав: «А чого ти тут?» — «Мне все равно, где воевать. Это моя работа».

Потім пересадили в цивільну швидку допомогу, і ми поїхали до Алчевська. Але на блокпосту сказали, що в місцевій лікарні немає місць: «Везите в Луганск». 19-го вночі привезли в обласну лікарню.

«Страшнішого, ніж уколи, нічого в житті не знаю»

— Яким було ставлення лікарів до вас?

— Дивно, але всі просили телефон мами. Потім вже дізнався, що вони телефонували й просто вимагали гроші.

А в передопераційну, коли мене готували до операції (до того дістали шматки форми з рани), прийшла одна медсестра: «Дай номер телефона родителей». Кажу: «Я вже давав. Лікар зі швидкої тільки-но дзвонив». — «Дай. Я сама мать. Она должна тебя услышать». Вона набрала номер, протягнула мені телефон. Єдине, що я міг сказати мамі: «Я живий». Потім дізнався, що вона мамі розповіла, де я знаходжуся, що зі мною, який стан і що потрібно щось робити, бо зранку приїдуть бойовики: «Может, вы его уже не увидите». Батьки одразу вийшли на командування нашої частини, й ті почали діяти.

Коли зайшли бойовики, та медсестра пішла. Наркоз на операції був такий, що я чув, що відбувається. Вони морально давили: «Укроп», ты зачем сюда приехал?" Головний лікар був присутній. Але з ним окрема історія.

Після операції прокинувся десь о пів на третю ночі. З’ясував, що прив’язаний до ліжка. Пам’ятаю по радіо грала пісня: «Вставай, Донбасс, прогоним хунту вместе».

В горлі була трубка. Підійшла медсестра: «Дышишь?» Показав їй жестами — трубку витягни. «Ты нас убивать пришел. Зачем?» Її монолог тривав десь хвилин 15−20. А я ж з трубкою, не міг нічого відповісти. Коли вона дістала трубку, підняв голову. Побачив велику палату реанімації — чоловік 20−25. На ліжках по боках також лежали зв’язані хлопці. Це були кадирівці. Як потім з’ясувалося, персонал зв’язав тих, хто міг рухатися, щоб вони зі мною нічого там не зробили.

Тому дуже боявся заснути. Зайшов лікар: «Укропа» не кормить, везем на операцию". Підійшла медсестра: «Может, вам чаю сделать?» Відповів: «Не откажусь». Чай пив через трубочку, бо був зв’язаний.

Ранок настав доволі швидко. Знову зайшов лікар: «Покормите „укропа“. В обед передаем его на родину». Зробили перев’язку. Потім приїхала швидка. До машини підійшли «афганці». Виявляється, що ближче до ранку вони виставили біля палати охорону, щоб зі мною нічого не трапилося. Вони принесли пакет, де були мої срібний ланцюжок, хрестик і навіть жетон. Для мене це стало шоком.

З «афганцем», який зайшов безпосередньо в салон швидкої, ми трохи поговорили. Сказав, що він голова Луганської ради ветеранів війни в Афганістані, що вони з 2014 року займаються обміном полонених і передають тіла загиблих хлопців. Він мені сказав: «Тот, кто уже видел войну, не хочет брать в руки оружие…»

На крайній блок-пост приїхала швидка з підконтрольної території, й нас віддали (наскільки знаю, ще був один загиблий).

Моєю першою емоцією, коли побачив своїх, була паніка.

— Чому?

— Я вже говорив, що дуже боюся уколів. Страшнішого в житті не знаю. Тільки привезли до Сватового, до нашого польового шпиталю, не встиг переповзти на ліжко, вже біжить медсестра зі шприцами. І куди б мене не привозили, всі одразу бігли з тим шприцом — їм обов’язково треба щось вколоти.

Потім вертольотом забрали до Дніпра. Привезли до лікарні імені Мечникова вночі, зранку мама була вже там.

«Вийди з палати. Заспокоїшся — зайдеш»

— Ту зустріч й уявити собі не можна.

- Я лежав у реанімаційному відділенні, мама забігає — вся в сльозах. Таке ж саме обличчя у неї було, коли ми вирушали з пункту постійної дислокації на ротацію.

Я їй сказав: «Вийди з палати. Заспокоїшся — зайдеш. Навіщо ти прийшла сюди плакати?» Себе настроїв так: ноги є, буду бігати, щодо лівої руки — головне, що права на місці.

Скоро літаком відправили до Києва. Лікарі боролися, щоб зберегти ноги, але… Я знав, що буде ампутація. Нікому не дзвонив, не розказував. Мамі зателефонував вже після всього. Як себе почував? Розумів, що зараз мені роблять протези, що можна буде ходити, тому поставився до цього так — маємо що маємо. А який сенс впадати в депресію? Ноги все одно не відростуть, а мені стане тільки гірше.

Далі був довгий період реабілітації та адаптації. Коли наділи протези, відразу зробив крок-другий. Спочатку спирався на паличку. Але дуже швидко став ходити без додаткових опор.

— Як познайомилися з дружиною?

— Оля працювала медсестрою в київській лікарні, де я знаходився. Кохання прийшло не відразу. Десь через рік заїхав у ту лікарню в гості. Зустрів там Олю. І все почалося.

— Пропозицію як робили?

— Та без будь-якої романтики. Нічого такого не було. Ми вже жили разом. Якось просто запитав: «Ми будемо одружуватися чи ні?» Вона погодилася. У вересні 2017 року зіграли весілля. Оля підтримує мене в усьому. Дочці Соломійці 24 грудня буде три роки. Це моя принцеса. Дуже хочу виростити її хорошою людиною.

До речі, за тиждень до її народження лікарі дістали з мого тіла кулю, якою був поранений у Донецькому аеропорту.

— Ви часто підкреслюєте, що для вас армія — це друга сім’я.

— Це правда. Хлопцям з нашого полку можна довіряти на сто відсотків, навіть своє життя. Ти завжди впевнений, що людина, до якої ти стоїш спиною, нікуди не втече і не залишить тебе відкритим. Перше правило Сил спеціальних операцій: «Ми своїх не кидаємо». Хлопці мене підтримували в усьому. Постійно дзвонили і приїжджали до лікарні. Завжди були на зв'язку.

Після поранення вийшов на пенсію, звільнився зі служби. Два роки був вдома. Пробував знайти якусь роботу. Але розумів, що усе не те. Чесно кажучи, не бачив себе в цивільному житті. За цей період, мабуть, знаходився більше біля КПП із хлопцями, ніж вдома. Ми неодноразово з «Редутом» (Герой України, екскомандир 3-го полку Сил спецоперацій полковник ЗСУ Олександр Трепак. — Авт.) міркували, як мене повернути на службу. А тут якраз вийшов указ президента, що за рішенням командира можна брати на службу на якісь посади військовослужбовців, які визнані військово-лікарською комісією непридатними. За допомогою «Редута» ми пробили цю стежку. У нас зараз всі, хто був поранений, знаходяться на військовій службі.

Наприкінці січня 2019 року знову зайшов у полк — вже як начальник клубу. У нас великий музейно-меморіальний комплекс. Найдорожчий експонат — прапор, який хлопці привезли з ДАПа. Ще стоять манекени, на них речі загиблих хлопців, які передали родичі. Кожна річ по-своєму дорога.

«На війні вибір невеликий: захищати свою землю або загинути»

— Коли ви вперше опинилися в бойових умовах?

- 12 серпня 2014 року ми приїхали у Донецький аеропорт імені Прокоф'єва. На війні вибір невеликий: захищати свою землю або загинути. Головне завдання — вижити самому й щоб товариші були живими. І перемогти, зрозуміло.

Я тоді дуже радів, що зустрів друзів (на початку війни поламав ногу, тому трохи запізнився на фронт, треба було відновитися після травми), що тепер поруч з ними. Одразу почув купу анекдотів та історій. Ми розвантажилися, хлопці швидко показали, де й що.

— У 2015 році лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук присвятив саме вам пісню «Мить». Як це було?

— Про цю історію дізнався з Інтернету. Пісня була написана задовго до нашого зі Святославом знайомства, але він не міг її закінчити. І ось у Києві, в опіковому центрі він якось відвідував свою знайому. Йому сказали, що в лікарні лежать хлопці з АТО. Він зайшов до нас. Потім розповів, що після нашої зустрічі повернувся додому і зміг написати останній рядок пісні.

Там було більш-менш спокійно до тих пір, поки 23 серпня, як раз перед подіями в Іловайську, не заїхав перший гуманітарний конвой з Росії — оті білі КамАЗи. Після цього до нас почали прилітати «гуманітарні подарунки». 3 вересня ми потрапили в засідку, я отримав вогнепальне поранення у плече. Після лікування повернувся на фронт.

— Розкажіть трохи про себе.

- Народився у Кіровоградській області 21 червня 1991 року. Мама вчителька, тато механік. Я єдиний син.

Коли виповнилося 18 років, пішов в армію. Направили до військ спецпризначення. Захопився стрибками з парашутом, навчанням на полігонах, тому вирішив лишитись у Збройних Силах на контракті. Батьки не заперечували проти мого вибору.