"Станіслав Федорчук написав, що "у Лимані Донецької області помер Артем Мирошниченко. Український волонтер та патріот. Помер не від кулі російського окупанта чи їхнього посібника. Не від ворожого ГРАДу. Помер через ненависть до української мови з боку місцевих тітушок, які почувши його мову, здійснили на нього напад", - пише журналістка Лариса Волошина на своїй сторінці у соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Я не бачу причин більше мовчати. Надто багато років ми мовчали про очевидне. Українська Донеччина та Луганщина - існує. Попри війну, відсутність реальної підтримки з боку будь-кого, крім невеликого кола людей.

Право бути українцем та говорити українською - практично завжди було викликом для місцевого криміналу, орієнтованого на Росію. Для місцевої влади, яка снила Москвою та тульськими пряниками. Нафталінових керівників освітніх та культурних закладів для яких українське означало тільки маргінальне, смішне, непотрібне. Віночки і гопки скакати.

Війна Росії проти України на Донеччині та Луганщині показала, що російським окупантам кісткою в горлі стоять українці, які пам'ятають про те, хто вони. За слово українською, за знайдені жовто-блакитні стрічки в речах можна було потрапити на підвал".

Прочитала та подумала, що не можу пригадати жодного випадку нападу на людину за російську мову. Але випадків вбивств та побиття за мову українську десятки. В цивілізованому світі такі напади класифікуються, як злочини на підставі ненависті. Дуже тяжкий злочин і покарання тяжке. У нас же навіть на хуліганку сподіватися годі.

Те, що українська держава не хоче, або не може захистити українців на своїй території ставить під сумнів існування української держави. Дивно, поки одні українці захищають Україну на полях бою, долаючи спротив майже задарма відроджують українську культуру, повертають народу історичну пам‘ять інші - теж номінально українські громадяни - руйнують державність. Сизіфова праця, як загальнонаціональна трагедія недорозкріпаченого, напіввільного народу".