На Одещині збираються відновити ще одну стародавню фортецю, що грала значну роль в обороні регіону впродовж пізнього середньовіччя

Декілька років тому міська влада райцентру Татарбунари заявила про можливість відновлення османської фортеці 16-18 ст Зокрема міський голова Андрій Глущенко запросив фахівців у галузі археології та спелеології, які провели перші дослідження місця, на якому знаходилася твердиня.

Що потрібно, аби історичну пам’ятку відродили, а також про цікаві факти воєнної всторії на території міста та становлення Татарбунарів детально розповідає “Бессарабія INFORM”.

За словами директорки Татарбунарського історико-краєзнавчого музею Інни Найдьонової-Кіряк, Білгородська орда, котра кочувала Південною Бесарабією, перебувала у васальній залежності від Кримського ханства. Центральними поселеннями Білгородської орди були місто-фортеця Аккерман (Білгород-Дністровський), містечко Каушани (нині місто в Молдові), в якому містилася резиденція кримського хана під час його перебування в Білгородській орді, містечко Буджак, невелика фортеця Паланка на Дністрі та містечко Татар-Бунар (Кара-Буна, Карбона) на річці Кагальник (нині місто Татарбунари).

Вчений ХVIII сторіччя Дмитрій Кантемир стверджував, що резиденцією кипчацького князя Північного Причорномор’я хана Баліхана, який брав участь у громадянській війні 1346 року Візантії між імператрицею Ганною Савойською та її недругом Іоанном Кантакузеном, було місто Карабун. На сьогоднішній день це сучасні Татарбунари. На жаль, подальша доля Баліхана невідома: можливо, загинув, а, можливо, повернувся до Карабуни та правив у землях кипчаків, які згодом почали називати Буджак.

Говорячи про міста Буджаку, необхідно описати саму місцевість. Вона являла собою рівнину без лісів та гір. Однак родючий ґрунт компенсував місцевому населенню ці негаразди гарним врожаєм зернових. А у спекотні літні місяці не вистачало води. Місцеві жителі, буджацькі татари або нагайці споруджували у внутрішніх районах цієї області глибокі колодязі.

Буджак не особливо балував місцевих повноводними ріками та озерами, тому тут була особлива традиція – найбільше споруджувати криниць. В самому місті та його околицях ще є можливість спостерігати колодязі, вимощені камінням так, як це раніше робили буджакці.

Звичайно, що ця традиція не могла не відобразитися на назві майбутнього міста, яке виникло на місці колишньої резиденції кипчацьких ханів у ХІV ст., що означає татарський колодязь або джерело.

Як і більшість міст, попередник сучасних Татарбунарів почав будуватися на пагорбі та поступово спускатися в долину до річки, яка була неподалік. Через саме місце протікав струмочок, що впадав в балку з невисокими берегами, де були вапнякові скелі, котрі і сьогодні дають початок джерелам із досить смачною водою. Саме ця причина робила місце кращим за інші. Згідно з легендою, яка існувала у ті часи, якийсь паша, управитель цієї провінції, бажаючи заснувати місто та збудувати фортецю, запитав, чи немає в краї джерела з доброю водою. Тут знайшовся татарин, котрий пообіцяв йому вказати потрібне місце і привів його у ці краї. Саме тут паша заснував місто, яке назвав Татар – Пунар, тобто джерело татарина. Вочевидь, саме тут і було закладено першу фортецю. Який вона мала вигляд – свідчень не збереглося.

Згідно з уривком опису подій у Причорномор’ї, узятим зі збірки документів королівського архіву Польщі, в поселенні, яке виникло на місці Татарбунарів, в 1624-1628 рр. правитель Очаківського ейялета (провінції) Сілістри Кенан–паша знову побудував замок, в якому було розміщено турецький гарнізон. У 1646 році фортеця перебудовується Кенан–пашою, на той час губернатором міста. Саме в такому вигляді її і застав Евлія Челебі, відомий османський мандрівник у 1657 році.

Згідно з описом, ця цитадель являла собою чотирикутник з високими баштами по кутах окружністю в тисячу кроків. В південній частині її були ворота. В самій фортеці були розміщені мечеть, військовий гарнізон на 150 воїнів, арсенал та зерновий склад. За кріпосними стінами розташовувалися жилі квартали. В місті був постоялий двір, одна громадська баня – хамам, мечеті та один мектеб – початкова школа. Незважаючи на близькість лиману, в місті не було базару, тільки лавки з товарами місцевого виробництва та товарами, які привозили із сусідніх Кілії та Аккермана. Також в містечку було декілька кав’ярень, без яких не обходиться жодне татарське поселення. Тутешній правитель стягував митний і ринковий збори за каравани та невільників.

У 1632 році італійський мандрівник Нікколо Барсі писав, що на середині шляху від Кілії до Аккермана знайшов прихисток та ночівлю в молдовській оселі, а також повідомив, що в містечку Татар-Бунар є нещодавно зведена, дуже гарна, але не захищена через відсутність гармат, «дуже гарна цитадель». Також тут мандрівник побачив багато вітряних млинів та чимало гарних джерел води.

В кінці ХVІІ – початку ХVIII ст. відомо, що Татарбунари стають на деякий час резиденцією сераскира (головнокомандуючого турецькими військами під час походу, яким, як правило, був великий візир) Буджаку. З 1748 року історія міста пов’язана з іменем сераскира, майбутнього кримського хана, принца з династії Гираев Крим Гірая. Молодому сераскиру вдалося підкорити своєму впливу і завоювати прихильність буджакців. Політика Крим Гірая набуває міжнародних масштабів.

Згодом часи, коли Крим Гірай був сераскиром и жив в Татарбунарах, минули, і місто знову перетворюється в провінційне містечко Буджаку.

Останнім сераскиром, котрий жив в Татарбунарах, був принц Шагін Гірай, племінник Крим Гірая, який став останнім кримським ханом. Місто продовжувало жити власним життям, розширювати свої кордони, збільшувати численність населення. За літописами Мирона Костіна, у 1680 році замок не використовувався за призначенням і стояв спустошеним.

Вже під час російсько-турецьких війн, 22 вересня 1770 року фортеця Татарбунарів без бою була захоплена російськими військами під командуванням полковника Федора Денисова. До цього часу вона серйозно занепала і не була потужною фортифікаційною спорудою. Турецький гарнізон при наближенні російської армії поспіхом покинув фортецю, навіть не встигнувши вивезти із нього пушки. Всього було захоплено 23 знаряддя малого калібру. Але через чотири роки за умовами Кучук–Кайнарджійського миру (1774 р.) фортеця знову повертається кримському хану.

Після того, як у 1783 році перестало існувати Кримське ханство, росія починає цілеспрямовану політику витіснення буджакських ногайців. Перше виселення відбулося у 1784 році, але Татарбунари все ще продовжували залишатися ногайським містом, поки у 1807 році його населення не збільшилося за рахунок задунайських козаків, які свого часу після зруйнування Запорізької Січі пішли в Османську імперію та з часом захотіли повернутися назад.

Восени 1790 року під час російсько–турецької війни біля фортеці Татар-Бунар стояли табором російські війська під командуванням генерала Меллер–Закомельського. В самій фортеці, ймовірно, розміщувалися командуючий з канцелярією та штабні офіцери.

В Татарбунарах деякий час з 1807-1809 рр. знаходилася резиденція кошового Задунайської Січі. А в 1812 році місто, згідно Бухарестському трактату, в результаті військової компанії 1806-1812 рр. у складі Бессарабії остаточно відійшло до росії.

В місті активно почали споруджувати казенні будівлі та споруди. Будувалися вони із каміння турецької фортеці, яку розібрали. Залишилася лише стара баня, згодом з якої зробили водяний млин.

Пагорб, на якому стояла фортеця, відомий своїми джерелами підземних вод, а також фрагментами фортечних мурів. Нинішня міська влада Татарбунарів в 2017 році виступила з ініціативою щодо реалізації історико-культурного проєкту під назвою «Пам’ятка археології місцевого значення «Татарбунарська фортеця». Якщо ця ініціатива буде підтримана на рівні обласних і центральних властей, цілком можливо, що в Одеській області стане на одну фортецю більше.

Залишки фундаменту фортеці

На цьому фото добре видно залишки рову: ліворуч – фундамент фортеці, праворуч – протилежна сторона рову