"Найбільше росіян дратувало, що ми такі красиві": Жителька Маріуполя про пережите з шестимісячним сином у фільтраційних таборах

Перша гуманітарна колона зі 156 знесиленими жителями Маріуполя прибула до Запоріжжя 3 травня. Серед них була 24-річна Ганна Зайцева зі своїм шестимісячним сином Святославом, передають Патріоти України.

Вони прожили у бункері на «Азовсталі» понад два місяці. За її словами, найстрашнішою була навіть не нестача їжі чи підігрів води на свічках для сина, а те, що її засипе під завалами, вона помре, а дитина лишиться живою. Евакуація з «Азовсталі» дозволила її синові вперше побачити весну…

«У нас бункері був свій жах, але на поверхні — ще страшніше…»

— Після Запоріжжя ми поїхали далі, адже знаходитись після пережитого з малюком у місті, яке чи не щодня обстрілюють, вкрай важко. Хочеться себе вже убезпечити, бо пережили ми дійсно пекло на землі, — розповіла «ФАКТАМ» Ганна Зайцева. — У Маріуполі я викладала французьку мову у школі, мама моя теж вчителька, батько — музикант. 28 жовтня я стала найщасливішою жінкою на світі — народився мій син Святослав. Ми насолоджувались прогулянками. За два місяці до вторгнення мій чоловік влаштувався робочим на «Азовсталь».

— Пам'ятаєте день, коли почалась війна?

— 24 лютого вранці я прочитала пост у «Фейсбуці» одного зі своїх друзів про те, що путін напав на Україну. Чесно кажучи, віднеслась несерйозно, бо насправді війна в нас триває вже вісім років. Після того були інші пости, і я зрозуміла, що ситуація дуже серйозна. За вікном почались обстріли з різного виду зброї. Трохи посиділи ми родиною у підвалі нашої дев'ятиповерхівки. Але постійно був страх, що дім зазнає авіаудару, впаде і ми опинимось під завалами у братській могилі. Тому на ночівлю залишились у коридорі квартири. А коли наступного дня російські снаряди почали падати дуже близько, бо неподалік розташовувався полк «Азов», прийняли рішення йти у бомбосховище. Чоловіку тоді прийшло повідомлення на вайбер, що можна сховатись на території «Азовсталі», то ж прийняли цю пропозицію.

Зі мною, тримісячним сином та чоловіком були ще мої батьки. Думали, що йдемо максимум на тиждень, тому взяли із собою трішки речей, малюку — візочок, одяг, підгузки, суміш. На той момент я ще трохи годувала грудьми, але через стрес і недоїдання молоко швидко зникло…

— Як ви виживали у тих умовах? Чим харчувались і скільки взагалі було поруч людей?

— Нас жило у бункері близько 75 людей, серед них 17 дітей, мій Святослав — наймолодший… Всередині електроенергії не було, тому користувались генератором. Завдяки йому я могла підігріти воду для суміші та було мінімальне світло з 9 ранку до 21:00. Решту часу сиділи в темноті. Проте часто через обстріли орків генератор постійно вимикався внаслідок вибухової хвилі, та й ми намагались економити паливо. То ж доводилось готувати дитині їжу за допомогою свічки та жерстяної банки.

Тато мій був сміливішим і разом з іншими чоловіками змайстрував пічку на вулиці — відкритий вогонь, який прикрили шлакоблоками, аби не було видно диму! Це теж виручало нас, але було вкрай небезпечно через обстріли. Ба більше, коли тато проходив фільтраційний табір, то орки показували йому фото зі свого дрона, де він гріє воду двома чайниками. Тобто вони бачили абсолютно все!

Якось батько дістався шаф працівників заводу і роздобув там засоби гігієни, чай та каву. Ви не повірите, стільки було щастя! Але сама атмосфера бункера не надто була хорошою для сина, коли він кричав вночі й хотів їсти, я вмикала ліхтарик. Наші прогулянки з візочком теж були в бомбосховищі. Та дякую Богу, що мій синочок такий спокійний, він мужньо тримався. У дорослих почали сипатись зуби, волосся, всі дуже схудли, почались проблеми із тиском. Я втратила 10 кілограмів, мій батько — 20.

Добре, що серед нас була медсестра. Бо коли прилетіла тритонна бомба, яка пробиває підвали, було багато поранених, і вона надавала допомогу. Інтернету в нас не було, тому ми передавали інформацію про себе бійцям, а вони вже сповіщали наших рідних, що ми живі! Й зараз у мене такий інформаційний вакуум… Друзі кажуть, що про мене писали Подоляк, Верещук. А я їм у відповідь: «А хто це такі?» Так, ми приблизно розуміли, які українські міста окуповані, де бої, але все це нам знову-таки розповідали солдати. Найважливіше було почути про те, які будинки вціліли у Маріуполі, це давало надії, що, може, хтось з наших близьких вцілів… У нас всередині, у бункері, був свій жах, але на поверхні — ще страшніше…

Маріупольців евакуюють з "Азовсталі"

«Завдяки бійцям „Азову“ вижив мій синочок»

— Це правда, що бійці «Азову» віддавали вам свою їжу?

— Так, завдяки їм вижив мій синочок. Вони приносили підгузки та суміші. Коли вже не могли знайти суміш, то десь роздобували цукор, молоко та манку, яку віддавали дітям. Коли нам бракувало їжі, бійці дійсно віддавали свою і були голодними. Ми пропонували з нами поїсти, а вони відмовлялись, щоб нам більше дісталось. Знаєте, що мене найбільше зворушило? Одного разу боєць «Азову» віддав свою шоколадку, яка, мабуть, пройшла всі бої, бо була вся пошарпана… Й сказав, що мені вона важливіша, бо я мама. Досі сльози в очах, як це згадую.

— Чи були у вас моменти відчаю?

— Так, мабуть, щодня! Я за своєю натурою ще той панікер! Нам бракувало сонця. Постійно підвал, вийти на вулицю вкрай небезпечно, рашисти слідкували за нами. Я боялась, що нас може присипати бетоном і ніхто не зможе погодувати мою дитину. Найважче було, коли нас тричі намагались до цього евакуювати, але в останній момент все зривалось. Тільки ми виходили з речами, бо перед тим було три години тиші, українські солдати зачитували наші списки — і тут раптом поряд падали міни. Якось посікло одного військового осколками.

За словами Ганни, рашисти не раз навмисно обстрілювали автобуси, які мали вивезти людей

А скільки разів вони навмисно обстрілювали автобус, який мав нас вивезти. Такого лицемірства та підлості я не бачила, тому надія вийти звідси живою була мізерна. Але ми вірили та чекали, бо не хотіли їхати до рф. Що вже казати про обстріли. В туалеті була хороша вентиляція, там їх було чути найкраще! Бомби падали вранці, в обід та ввечері, а до них додавались «Гради» та автоматні черги. Перед сном було найбільше — до восьми бомб. Рашисти знищували нас зброєю цілодобово.

Ми жили окремо від українських військових, адже вони не хотіли наражати нас на небезпеку. Тільки в день евакуації ми перемішались разом, бо наші бійці просто не могли вийти. Росіяни обрали тактику, що як тільки зібрались велика кількість людей й поруч бійці «Азову», запускали дрони й кидали міни.

Ганна з сином у евакуаційному автобусі

«Перші слова, які я сказала своїй дитині у Запоріжжі, були: «Дивись, синочку, це травичка, сонечко, квіточка»

— 30 квітня почалась ваша евакуація. Як все відбувалось і що пережили у фільтраційних таборах?

— Нам дали 10 хвилин на збори. Сказали взяти із собою маски, бо дуже багато пилу на території, а автобус без вікон та дверей. Ми їхали по таких руїнах. Це нереально описати. Це гірше, ніж у фільмі жахів та у комп’ютерних іграх! Наш водій був крутішим за самого Шумахера! Ми їхали і нам було страшно, бо це все на відкритій території. Та минулось. На набережній нас зустріли представники ООН, церкви та Червоного хреста. Пересадили до іншого автобуса. А там — неприємний сюрприз. Підсіли двоє солдатів рф! Після двох місяців бомбардувань їхати з ними — це жах. Ми сиділи й думали, чим це все закінчиться.

Далі нас повезли усіх у село Безіменне у фільтраційний табір, повели у перший намет під конвоєм. Українських жінок оглядали росіянки. Вони наказали нам повністю роздягнутись, оглядали лобок, вимагали пояснити значення татуювань… Телефони сканували, переписували усі контакти, навіть відновили усі фото, які ми видалили у мобільних, і взяли відбитки долонь, наче у злочинців… Уважно оглядали коси, відбирали манікюрні набори, вичитували блокноти. Я намагалась більше жартувати з ними, не показувати страх, бо тоді б точно стала їхньою жертвою. Це й врятувало. А тато мій, коли йому показували світлини українських воїнів «Азову», стверджував, що знає кожного. І росіяни від нього відчепились, мовляв, він буде казати, що бачив всіх, і нічого детально від нього не отримаєш.

— А що ворогів найбільше дратувало в українцях?

— Те, що ми, за їхніми словами, приїхали до них дуже красивими. Вони вважали, що через два місяці перебування у бункері ми повинні були виглядати в рази гірше. Особливо дівчата. Після огляду нас повезли в Дмитрівку, де ми переночували у школі. Тільки 3 травня ми дістались Запоріжжя, бо ці нелюди намагались навмисно заплутати, щоб ми здались і поїхали на окуповані росією території.

Перші слова, які я сказала своїй дитині у Запоріжжі, були: «Дивись, синочку, це травичка, сонечко, квіточка». Він це побачив лише через пів року після народження. Зараз ми безхатченки, втратили дім, мирне життя. Та мусимо жити, як би важко не було.

Джерело: Факты

Чекати не довго: В "Укренерго" спрогнозували, коли в Україні повернуть планові відключення світла

п’ятниця, 9 грудень 2022, 18:30

Українські енергомережі незабаром можуть знову перейти на планові графіки відключення світла - вже за кілька днів. Про це в рамках брифінгу заявив керівник правління НЕК "Укренерго" Володимир Кудрицький, передають Патріоти України. За його словами, Укр...

Українцям роздадуть готівку на оплату комуналки - механізм змінили

п’ятниця, 9 грудень 2022, 17:44

Українці, чий дохід не дає змоги оплачувати комуналку (якщо витрати на комунальні послуги перевищують 20% сукупного доходу сім'ї), мають право на монетизовані субсидії. Призначати готівкові виплати за новими правилами можуть не лише органи соцзахисту, ...