Не дарма прозвали "Пашою Мерседесом": В яких умовах проживає під Києвом митрополит УПЦ МП Павло Лебідь та що про нього кажуть сусіди

Як відомо, Служба безпеки України 1 квітня вручила підозру митрополиту Павлу Лебедю. Екснамісника Києво-Печерської лаври підозрюють у розпалюванні міжрелігійної ворожнечі та виправданні збройної агресії Росії. Того ж дня Шевченківський райсуд Києва відправив митрополита під цілодобовий домашній арешт на два місяці із зобов'язанням носити електронний браслет.

Лебедя підозрюють за двома епізодами. Перший ґрунтується на записі телефонної розмови митрополита з Тамарою Федюк 8 травня 2022 року. Другий пов'язаний з публічним зверненням 29 березня 2023 року. За словами прокурора, священник допустив висловлювання на адресу Православної церкви України, яку вважає нелегітимною.

Митрополит має перебувати 60 діб у своєму маєтку в селі Вороньків Бориспільського району на Київщині. Павло називав цей будинок "невеличкою хатою", яку він "продавав, але ніхто не купив".

"Там, де мені перебувати, я ніяк не зможу постійно спілкуватися... Там немає зв'язку, і прийдеться слідчому або приїжджати мене перевіряти, або я не знаю яким чином... Там взагалі практично немає на чому спати, немає тепла, світла, немає ні кружки, ні ложки. Нічого, я це все перетерплю", – сказав "Паша Мерседес" у суді.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала у Воронькові та дізналася, як насправді живе "Паша Мерседес" і що про нього знають сусіди.

"СКРОМНА" КЕЛІЯ

Польовою побитою дощем дорогою повільно котиться білий Renault. Водій нахиляє голову до керма й заглядає за край лобового скла. Сивий чоловік з худорлявим обличчям відкриває вікно.

– Це тут батюшка живе, – питається і киває головою у бік триповерхового маєтку ліворуч дороги. – Приїхали побачити його "скромну" келію. За наші гроші побудував, у них же тут є свої угодья.

У машині двоє пасажирок – немолоді жінки у сукнях. Їдуть з місцево церкви, де щойно завершили службу до свята Благовіщеня. У селі Вороньків працює храм на честь Різдва Божої Матері, збудований ще в минулому столітті й досі підпорядковується РПЦвУ.

– Ми були сьогодні в церкві, але Кіріла не поминали, – каже пані попереду, у руці зімʼяла шовкову хустинку. – Це вже нас порадувало. Раніше – то весь час поминали.

– Думаю, що вони документально мають відмовитися від московської церкви, щоб це в документах було прописано, – каже водій, переконуючи висовує голову у вікно. – Хай вони роблять українську церкву, а тільки правлять російською, як хочуть. Поки що тут прихожани кажуть, що ця церква мовчить, але будуть і далі служить старословʼянською.

Паломники повільно проїжджають далі, виглядаючи екснамісника лаври Павла Лебедя. Триповерховий будинок на вул. Молодіжна, 46 стоїть під самим полем праворуч дороги.

Навпроти під номером 47 – майже ідентична домівка. Поєднує їх і коричневий залізний паркан на цегляних стовпах – кілька метрів заввишки з кованими шпичаками згори, і однакового рудого кольору фасади будівель.

ГРУБИЙ ОХОРОНЕЦЬ

"Скромний" маєток "Паші Мерседеса" відрізняється розміром і площею подвірʼя. Високий будинок із цегли – найбільший серед усіх поблизу. Дах покритий черепицею, вікна обрамлені білими рамами, а на піддашках – квіти й рослини з ліпнини. На фасаді бачимо також напівкруглі трояндові вінки і щось схоже на церковні хрести.

Навколо паркану ростуть кущі й чагарники, праворуч двору і через дорогу від входу стоять машини з тонованим склом. Підходимо до чорного Volkswagen з київськими номерними знаками – чоловік у сірому реглані навіть на відчиняє вікно. Питаємо у водія, чи місцевий і чи знає, хто такий Павло Лебідь?

– Знаєте, хто такий Павло Лебідь? – знову запитуємо.

– Вперше взагалі чую це імʼя, – різко відказує і опускає очі в телефон.

Біля маєтку трохи вище на пагорбі стоїть поліцейська автівка. Двоє правоохоронців обідають в машині, яку припаркували так, що добре видно садибу екснамісника.

– За законом, має бути вже тут, але ми його не бачили, нікого біля будинку немає, – кажуть чоловіки у формі.

– Чи вдома митрополит? – питаємо й кажемо, що журналісти.

– Інтервʼю владика не дає, – чути приємний чоловічий голос у домофоні.

Двір засаджений зеленим газоном, між яким проклали доріжки з плитки. Ростуть туї, ялини і вже почали розпускатися молоді яблуні, акації й зеленіють троянди. Посеред двору стоїть деревʼяна кругла альтанка з різьбленим деревом.

КРАН ДЛЯ ЛЮСТРИ

На цій вулиці живуть переважно дачники, тому будинки в будні дні пустують. В одноповерховому невеликому будинку за кілька дворів чути гавкіт собаки. Жінка у хустці, завʼязаній на потилиці каже, що Павла Лебедя ніколи не бачила і говорити не хоче. Так само боїться називати своє прізвище Антон, що живе одразу на паралельній вулиці.

– Живемо ж по–сусідству, то нащо мені треба, – каже чоловік. Має густі сиві вуса, одягнений у робочі брудні сірі штани й футболку у тонку смужку – щойно працював на городі.

– Він тут давно не появлявся, – зізнається селянин. – Оце як тільки його прижали, то світло почало у вікнах горіти.

Сусід Павла розповідає, що оселився священник у Воронькові більше 14 років тому. Купив кілька ділянок і почав будувати будинки. Подейкують, що другий маєток навпроти – для матушки.

– У нього там люстра висить така огромна – шо ми всі тут в шокє були, – розповідає Антон. – Від потолка і більша, ніж я. Щоб її установить, кран приганяли. Як засвітить її – йошкін кот! Провів собі сотку (потужна лінія електропередач. – Gazeta.ua), ми ходили з сусідами, підписи ставили, щоб він і нас підключив – та де там.

Окрім ділянок на вул. Молодіжній, митрополит викупив десятки паїв у місцевих, розказує Антон. Деякі здає в оренду, а якісь засаджує різними культурами. У підпорядкуванні Павла у Воронькові знаходиться величезна агроферма, де вирощують зернові і розводять велику рогату худобу.

– Воно огромне, – широко вирячає очі чоловік. – Я туди як прихожу, то завжди дивуюся, як там все розбудували.

ГОРЮЧКА ВІД КАЦАПІВ

За полем розкинувся сосновий ліс, на полях вже почала пробиватися пшениця. Тут на краю села зустрічаємо мало людей. У Воронькові проживає понад пʼять тис. осіб, але разом з переселенцями – стало у два рази більше, розповіли у сільській раді.

Середня заробітна плата тут близько 10 тис. грн. Працюють селяни переважно на фермах або агропідприємствах – це провідна сфера бізнесу у Воронькові.

За рогом у бік річки Іква, що протікає тоненьким рівчаком й вже місцями заболочена, котить у руках велосипед чоловік у чорній короткій вітровці. Про Павла Лебедя знає все село, каже.

Селянин розказує, що на підприємстві "Паші Мерседеса" працюють переважно не місцеві. Співробітників набирають з усієї України, переважно з заходу.

– Його треба отуди, де люди все сидять, – обурюється перехожий. – Обміняти треба, але перед цим треба, щоб не в такому будинку сидів, а там, откуда не втече. А тут ще втече, падлюка. За цього попа трохи б дали наших хлопців і дівчат. Я думаю, що він був з тими кацапами добре связаний. А там на фермі його руки цілують! То така подла скатіна, шо капець. Ніякий він не хворий. Якби його впри – то він би городчик ще якийсь виорав.

– Цю ж церкву не він строїв, а громада, – згадує роки будівництва храму селянин. – Не один тут Павло з такими замашками. Він свої права краще знає, ніж обовʼязки.

БАЛАНДА Й БЕЗХАТЬКИ

До ферми Павла Лебедя звідси йти близько два кілометри. На вул. Українській, де збудували агрокомплекс, широкі асфальтовані дороги. Обабіч стоять переважно одноповерхові сільські будинки. Вулиця простягається над широким ровом, де раніше був ставок, а зараз щось схоже на копанку. Поруч стоять два продуктові магазини.

Помітити угіддя "Паши Мерседеса не складно. З пагорбу видно довгі залізні павільйони, де живе худоба. Стоять у кілька рядів. Одразу за ними – зелений луг.

На воротах з залізних прутів золота вивіска: "ТОВ "МПЛ АГРО"". Це – так зване "підсобне господарство" Києво–Печерської лаври. У реєстрах вказано, що підприємство заснували ще в 2006 році і воно є прибутковим. На фермі працює 51 людина.

Вирощують свійських птахів, кіз і корів. Місцеві запевняють, що звідси возять продукцію в лавру, а також поставляють особисто Павлу Лебедю.

Недалеко від магазину під парканом стоять двоє жінок – старша у синтетичній хустці в квітках, молодша збирається сідати на старенький синій велосипед. У відчинену хвіртку видно скромне сільське подвірʼя з клумбами, огородженими побіленими бордюрами і багаторічні яблуні з широкими гронами.

У селі про Павла відомо всім, особливо після останніх подій.

– Я не була у нього там, але один розказував, що там живе. Як приїдуть монашки в чорному – він рядом живе в щілинку підглядає – попередіваються в юбочки і в теніс з ним гуляють. Хто там хворий?

Покійний чоловік Світлани Василівни працював на лаврському господарстві.

– Приїжджали тут монахи на підприємство, то на луг їздили гуляти. Розказував чоловік, що вони тут витворяли. Дайте ми соберемся тут, і сюда його приведіть – що ми з ним зробим, – каже роздратовано. – Тим більше московський патріарх, я казала – фсбшники, під рясами автомати, секту зробили. А наш батюшка, не знаю, чи вийшов з московського патріархату, але казав: "Мені однаково, де править". Але ж ти в Україні – то прав українському і в українській церкві.

– Там воно сто раз продавалося, куплялося. По началу був же наче Павло власник. Але тут таке робилося – начальство розкидалося доларами в магазинах. У них була комната, що там грали, жирували, робили, що хотіли. Там стоїть гуртожиток для працівників. Думала собі, нащо він нам нада, щоб тут сидів – обмінять його не наших хлопців. Він ніде не нада, нащо він Росії? Але ж вони (російські священники. – Gazeta.ua) багато що знають, то як начнуть колоться, то Росія сама може захоче обмінять. Навіщо ми зрадника будемо годувать тут.

– Надька почала йому казать за мусор. Він питає: "Ти бачила?", Вона каже, що так. Павло їй у відповідь: "Щоб ти до спокон своїх віків не бачила!" Оце батюшка! Вони тридцять год чуствовали защіту тут. Тут дівчата, що в начальстві, і по Турціях їздили, і в Ізраїль їх Павло відправляв, у сауну париться. Тут з одною він любив випить, не знаю, чи підгулював з нею, чи ні.

Їздив переважно на ферму – і назад. На своєму мерседесі і в супроводі трьох авто охорони.

В Україні ще багато колаборантів, які працюють на Москву, стурбовано хитає головою жінка.

– У нас внутрішнього ворога стільки, за 30 років його стільки вкорінилося тут, що не знаю, як цього позбутися. Я їм назву ще тоді дала, як чоловік розказував про сабантуї їхні – бандіти в рясах.