Не прижилися: Якими були будинки-комуни в СРСР

Наприкінці 1920-х років в СРСР почали будувати новий тип житла – будинки-комуни. Ця ідея виникла як частина великого соціального експерименту, передають Патріоти України.

Після революції більшовицька влада прагнула не лише змінити економіку й політику, а й повністю перебудувати повсякденне життя людей. Архітектори та ідеологи конструктивізму пропонували відмовитися від "буржуазної" моделі сім’ї з окремою кухнею, побутом і приватним простором. Натомість пропонувалася колективна модель: спільні їдальні, пральні, дитячі кімнати та зони відпочинку. OBOZ.UA розповідає, якими були такі будинки, де їх встигли побудувати і чому ця ідея зрештою обернулась провалом.

За задумом ідеологів СРСР, нова радянська людина мала звільнитися від домашніх обов’язків і більше часу присвячувати праці та суспільному життю. Так житло ставало інструментом ідеології. Перші проєкти будинків-комун реалізовувалися як експериментальні. Їх будували для робітників, студентів або партійної еліти. Держава активно підтримувала ці ініціативи, вважаючи їх кроком до "комуністичного майбутнього".

Будинки-комуни суттєво відрізнялися від звичного житла. Приватні квартири там були або дуже маленькими, або взагалі зводилися до спальних кімнат. Часто мешканці не мали власних кухонь – їжу передбачалося споживати в спільній їдальні.

Архітектурно такі будівлі виконувалися у стилі конструктивізму: прості форми, функціональність, великі вікна, мінімум декору. Усередині були передбачені просторі спільні для всіх мешканців зони – клуби, бібліотеки, дитячі садки, спортзали.

Найвідоміші приклади з’явилися в Москві (наприклад, будинок Наркомфіну), Ленінграді, Харкові та інших великих містах СРСР. В Україні подібні проєкти будували в індустріальних центрах, де потрібно було швидко розміщувати робітників. Втім, таких будинків звели геть небагато – масовим явищем вони так і не стали.

Головна проблема будинків-комун полягала в тому, що ідея не відповідала реальним потребам людей. Більшість мешканців не хотіли відмовлятися від приватного життя, сімейного побуту та власного простору. Спільні кухні й інші зони швидко ставали джерелом конфліктів і незручностей. Крім того, організація колективного побуту часто працювала неефективно: їдальні, пральні чи дитячі кімнати не справлялися з навантаженням.

Із середини 1930-х років радянська політика змінилася: держава почала повертатись до ідеї традиційної моделі сім’ї та окремого житла. Тому нове будівництво переорієнтували на індивідуальні квартири.