Не зможуть нічого вдіяти? У чому проблема рішення МЗС щодо обмежень для українських чоловіків за кордоном

Від 23 квітня 2024 року консульства України за кордоном за вказівкою Міністерства закордонних справ припинили надавати консульські послуги українським чоловікам (від 18 до 60 років), а підрозділи ДП "Документ" за кордоном взагалі припинили обслуговування усіх українців, старших за 12 років. В уряді запевняють, що обмеження є тимчасовими передають Патріоти України.

У МЗС пояснили своє рішення ухваленням закону про мобілізацію. Основний аргумент на користь обмежень для чоловіків, які будуть запроваджені законом – питання справедливості.

Рішення призупинити надання консульських послуг для чоловіків 18-60 років продиктоване величезним запитом на справедливість всередині України. Як показують коментарі, таке рішення принаймні тимчасово заспокоює цей запит.

Але воно також посилює поділ на "тих, хто тут" і "тих, хто там". Не кажучи вже про те, що рішення прокомуніковане дуже погано. Настільки погано, що гірше нема куди.

Це не перший крок команди Зеленського, який налаштовує українців проти української діаспори.

Але сприйняття українських мігрантів було зверхнім в усіх урядів.

Коріння проблеми – у тому, що в українській владі досі не розуміють, чому люди мігрують, як вони живуть в еміграції, як грамотно використовувати ресурс мігрантів.

Життєва ситуація українських мігрантів та інтенсивність зв'язків з Україною буває дуже різною.

Між тим представники усіх груп брали доволі активну участь в акціях підтримки України, займалися волонтерством та фандрейзингом. І великою мірою це забезпечувалося тим, що хоча Батьківщина цим мігрантам нічого не пропонувала, але й нічого від них не вимагала.

Зміна статус-кво здатна призвести не до реакції "більше подбаємо про Батьківщину", а тільки до "більше подбаємо про себе".

Ні, мігрантам, звісно, не гірше живеться, ніж людям у Харкові чи Запоріжжі. Але існує таке поняття, як emigration load, рутина в новій країні без тих соціальних зв'язків, які вдома підтримували тебе з дитинства, і це навантаження поглинає дуже багато зусиль та часу.

Брак дійсних документів, створений державою, руйнує і без того нестабільну конструкцію.

Дії української влади, тим більше у такому хаотичному форматі, створюють проблеми не тільки для мігрантів, але й для приймаючих країн. Усім потрібні робочі руки, а не потрібні тисячі людей, які випали з легального ринку праці, системи охорони здоров'я, освіти тощо. Дії столиць будуть різними.

Ризикну стверджувати, що цим рішенням – з точки зору ЄС – Київ не показав, що робить усе для перемоги, але створив ще одну проблему.

Але ніяких депортацій чи "ескортування" чоловіків в Україну з ЄС не буде.

Це і проти права, і проти інтересів бізнесу у приймаючих країнах.

А заяви окремих європейських посадовців, що вони зможуть повернути чоловіків в Україну – на кшталт тієї, що прозвучала від польського міністра оборони Косіняка-Камиша, – це маячня.

Я не знаю, як правильно у цій ситуації. Запит на солідарну відповідальність за країну – чесний і зрозумілий. Але якщо метою рішення МЗС було також збільшити особовий склад ЗСУ – то обраний інструмент до цього не призведе.

Натомість ми отримали черговий розбрат.