"Ніколи б не повірив, що можна вижити, коли куля зносить півчерепа", - 23-річний ветеран АТО, який здійснив неможливе (фото)

Ім’я 23-річного Ігоря Галушки нещодавно прозвучало чи не в усіх засобах масової інформації України. І це не було пов’язано з його успіхом на відборі "Ігор нескорених". Річ у тім, що у Львові стався гучний злочин - 45-річний чоловік був поранений у трамваї, його штрикнули ножем в серце. Постраждалий вижив і перебуває в реанімації. Підозрюваний втік з місця злочину і був оголошений у розшук. Поліція повідомляла його прикмети та шукала свідків події. Дізнавшись про це, Ігор Галушка прийшов до райвідділу давати свідчення, адже злочин стався на його очах. А наступного дня, вийшовши з кафе після вечері, Ігор випадково побачив розшукуваного злочинця просто на вулиці, затримав його і передав до рук правоохоронців, передають Патріоти України.

«У мене був маленький щит, і я ним прикривав поранених, доки медики виносили їх з Майдану»

Говорити по телефону мій герой не захотів. Сказав, що інтерв’ю дає, дивлячись людині в очі. У нього самого очі надзвичайні — великі, сіро-зелені, з довжелезними віями. Тільки от погляд цих очей зовсім не такий, як у пересічних 23-річних хлопців: занадто дорослий, зважений, серйозний.

— Деякі мої знайомі дорікають мені, що я вв’язався в ту історію з затриманням злочинця, — починає свою розповідь Ігор Галушка. — Адже суд фактично відпустив його на волю — визначив міру запобіжного заходу у вигляді нічного домашнього арешту. Тобто вдень ця мразь, яка в громадському транспорті, де було повно жінок і дітей, накинулася на людину з ножем, ходить вулицями Львова. Лише на ніч мусить повертатися додому. Дехто питає, чи не боюся я, що він захоче помститися мені. Це смішно. Чого мені боятися? Я буду радий ще раз його зустріти, тільки цього разу розберуся сам, поліцію викликати не буду. Щодо застережних заходів, то я зараз просто ходжу без навушників і частіше перевіряю, хто йде позаду. Але я людина військова, мені не звикати.

— Просто неймовірно, що ви були свідком злочину і самі ж затримали злочинця.

— Це сталося випадково. Я їхав у трамваї, там почалася шарпанина. Спочатку не приділив цьому уваги, бо компанія чоловіків була напідпитку. Вони обзивалися, матюкалися, потім один плюнув на іншого. Це був особистий конфлікт, я в такі не втручаюся. Потім, вже перед закриттям дверей, побачив в руці одного з чоловіків ніж. Блискавичним рухом він вдарив у груди іншого. Його жертва лишилась у трамваї, сам нападник вискочив на вулицю. На грудях пораненого я побачив кров, але він не кричав, не хапався за рану, не втрачав свідомості. Витягнув з кишені цигарку, вийшов на наступній зупинці з трамваю і закурив. Я заспокоївся, зрозумів, що то була лише подряпина. Бо тяжко поранений чоловік так не поводитиметься.

А за декілька днів дізнався, що ця людина таки була тяжко поранена. Ніж пробив лівий шлуночок серця. Але під алкогольною і шоковою «анестезією» чоловік якийсь час тримався. Його нападника оголосили у розшук. Поліція шукала свідків злочину. Я, звісно, попрямував до райвідділу, розповів слідчому все, що знаю. Наступного дня, виходячи разом з друзями-побратимами з кафе, де ми вечеряли, побачив злочинця поблизу кінотеатру Довженка. Одразу його впізнав. Ми з друзями всі військові, треновані, тому багато часу і зусиль на затримання не знадобилося. Ми вклали «красеня» на землю і тримали до приїзду поліції. А потім суд його відпустив, чим я був дуже розчарований. Знаєте, у дитинстві хотів стати поліцейським або пожежником. Потім подорослішав — передумав.

На цій дорозі біля кінотеатру Довженка у Львові Ігор Галушка затримав злочинця, який напередодні напав на людину з ножем

— Ви пішли на Майдан студентом коледжу, у 18 років. Та ще й з переломом ноги.

— Так, я тоді вчився у нашому Львівському коледжі, на факультеті монтажу і обслуговування внутрішніх санітарно-технічних систем і вентиляції. Але перелому ноги у мене не було. Я серйозно займався спортом — боротьбою, тайським боксом, футболом. На тренуванні отримав травму коліна, ходив з гіпсом. Це був листопад 2013 року, побиття студентів на Майдані. Тільки мені зняли гіпс — одразу помчав до Києва. І був там до кінця Революції гідності.

— В газетах вас називали «янголом Інститутської», бо ви рятували поранених.

— Та ну, це перебільшення. У мене був маленький щит, сантиметрів сорок в диаметрі. І я ним прикривав поранених, доки медики виносили їх з Майдану. Для мене, як і для багатьох інших, переломним моментом Революції стало 20 лютого. Ми пішли на барикаду, а там — стрілянина просто по людях. Народ побіг назад, а ми з другом взяли коктейлі Молотова, підпалили шини поруч з барикадою. Я сидів за пагорбом, розпластався, щоб не нарватися на постріл. За два метри від мене заховався чоловік, з активістів. Він трішки підвів голову, щоб подивитися, що відбувається. І снайперська куля прошила його наскрізь. Досі бачу перед собою ті очі, які за декілька секунд стали скляними. Я бачив, як з людини виходило життя. От тоді зрозумів, що нам капець. Але відступати було нікуди. Продовжували боротися.

Зараз багато хто жаліється на політиків, кажуть, що Майдан нічого не змінив. Це неправда. Він змінив нас. Політики не винні, що ти кидаєш бички на тротуар чи лишаєш сміття в лісі. Ми самі несемо відповідальність за свою країну. Завдяки Майдану я став відповідальним, свідомим, дорослим. Друзі кажуть, що я хороший. Сподіваюсь, що так і є. Це, до речі, ще одне, чим я завдячую Майдану — тут я знайшов справжніх, вірних друзів.

— Після революції ви записалися добровольцем в батальйон «Азов».

— Хотів їхати на схід одразу з Майдану, але мама сказала категоричне «ні», а її слово для мене важливе. Якраз на той час для мене і чотирьох моїх друзів з Майдану Собор святого Юра організував безкоштовний тур по Європі. Мама просила мене спершу поїхати і подивитися інші країни, а потім вже вирішувати, що я робитиму в своїй. Додому я повернувся з твердим бажанням їхати воювати. Спакував речі і попрямував на вишкіл до Києва. В «Азові» нас навчали колишні бійці спецпідрозділу «Альфа», після вишколу усіх відправили на схід. Спочатку добровольцями, а в грудні 2014-го ми підписали контракт з Нацгвардією. Я відвоював три роки, з 2014 до 2017-го. І воював би ще, якби не поранення.

«Пам'ятаю, як побратими намагалися запхати мої метр дев’яносто в БТР»

— Куля снайпера влучила у вас 10 квітня 2017 року, коли ви, ризикуючи своїм життям, рятували побратима.

— Тут немає нічого героїчного, на війні це норма. Разом живеш, разом навчаєшся, разом несеш варту. Це сталося під Мар’їнкою. Ми з Данилом Рибальченком (позивний «Риба») патрулювали територію, обходили позиції. Раптом почався обстріл. «Риба» кричить: «Тесак», мене поранено". Це мій позивний «Тесак», ще з Майдану — хлопці казали, я схожий на відомого російського борця з педофілами на прізвисько Тесак. Я кинувся до «Риби» і побачив у нього на шиї кров. І він не може зрозуміти, звідки тече. Я зняв свою термобілизну, приклав до його рани, щоб зупинити кров. Потягнув побратима в «зеленку». Метрів сорок протягнув, і раптом мені ніби свердло запхали в череп. Дивлюсь: а я вже на землі. Мацаю голову — крові майже немає. Певне, думаю, зачепило легенько. А піднятися не можу, поворушити правою рукою і ногою теж. І говорити не можу, навіть звук видати. Підбігли хлопці, забрали нас із «Рибою». Пам’ятаю, як вони намагалися запхати мої метр дев’яносто в БТР. Ото була картина! Кололи мені знеболювальне, а я відмахувався лівою рукою: не треба! Бо ж лікарям так тяжче розібратися, та й ти, поки не під ліками, борешся за життя. А заснеш — невідомо, чи прокинешся. Я, поки їхав до шпиталю, бив себе лівою рукою по обличчю, щоб не вирубатись. В лікарні сили мене залишили, я виключився. Прокинувся тільки в палаті в Дніпрі, після операції.

— Ви були в комі…

— Та, поспав трохи, — усміхається. — Як прокинувся, одразу перевірив, чи на місці всі кінцівки, бо ноги не відчував. Поворушити ними не міг, але дивлюся: під ковдрою щось лежить. То значить, ноги є. Потім з’ясувалося, що куля ввійшла мені в скроню, а вийшла через потилицю. У мене шматка черепа не було. Я вижив, але говорити спочатку зовсім не міг. Намагався однією рукою писати букви і складати в слова. Потім потроху почав щось промовляти, по одному слову. Люди вже здогадувались, до чого я хилю.

— Паніка була, що можете залишитись лежачим, без’язиким?

— Я навіть не розглядав такий варіант. Знав, що хоч на одній нозі, але буду шкутильгати. Величезне спасибі лікарям за їхню роботу. Знаєте, поки мені не прилетіло в жбан, я б не повірив, що люди після таких поранень виживають. Але виявляється, можна й вижити, і нормально функціювати. Я цьому приклад. Пройшов реабілітацію, поставив титанову пластину, щоб прикрити череп, а потім купив додому джгути, гирьки, гантелі — і почав тренуватися.

— Ви ще в реанімації пробували вставати на ноги і не дозволяли рідним допомагати вам у побуті.

— То гонор. Я не хотів, щоб у 22 роки за мене хтось застеляв ліжко чи одягав мене. Аж теліпало від такого. Тим більше, коли дівчата допомагали — мама чи старші сестри. Мене це страшно бісило, хоч я й розумів: це любов, піклування. Але всім казав: вибачайте, не треба. Якщо мені щось знадобиться, я попрошу. Насправді ж мусив напружуватися по максимуму, щоб зробити елементарне. Бувало, бив диван кулаком, затискав подушку в зуби. Іноді аж сльози текли. Але я казав собі: Ігор, нещодавно ти лежав у ліжку, пристебнутий ременями безпеки, не міг навіть сісти. А зараз ходиш, тренуєшся. Не бісись, наберись терпіння і працюй.

— Скільки часу пішло на те, щоб ви відновили мову?

— Я б не сказав, що я й зараз нормально говорю, — сміється Ігор. — То ви не чули, як я колись тараторив. Вчусь розмовляти, читаю книги вголос, розробляю артикуляцію. Роблю багато помилок, бо очі вже на наступному рядку, а язик за ними не встигає. Дратуюсь: 23-річний дядько, а не можу прочитати вголос! Але, якщо подумати, після такого поранення взагалі міг не говорити і не читати.
«Коли лежав на реабілітації у Дніпрі, дивився Invictus games по телевізору. Ого, думаю, я мушу там бути!»

— Як з’явилась ідея взяти участь в «Іграх нескорених»?

— Коли лежав на реабілітації у Дніпрі, дивився Invictus games по телевізору. Був у захваті. Ого, думаю, я мушу там бути! Я ж спортсмен. Треба приходити до тями і починати пахати. І я пахав. Купив собі гребний тренажер і зайнявся греблею. Мене ніхто не навчав, я дивився на «Ютубі» ролики, де знавці академічної греблі пояснювали, як правильно займатися, які бувають стилі. Вперше, коли сів на тренажер, хотів перевірити, яку відстань я здолаю за чотири хвилини (це час, який дається у дисципліні «гребля на тренажері» на змаганнях). До чотирьох хвилин не дотягнув взагалі…

За деякий час ледь-ледь зміг здолати 600 метрів за чотири хвилини. А пацани на «Іграх нескорених» робили 1000 метрів! Я працював ще дужче. Праву руку довелось примотувати до тренажера, бо вона не тримала, нога теж не працювала. Поступово кінцівки справа стали включатися. Але натомість почалися проблеми зі спиною. Адже лівий бік взяв на себе 80 відсотків навантаження за правий, вилізла грижа. Не через греблю, а тому що я сидів та ходив неправильно, нерівно. Стався перекіс таза. Тренування я не покинув, торік навіть спробував себе на «Іграх нескорених», здолав 1099 метрів за чотири хвилини. У збірну не пройшов, але на той момент, всього за рік після поранення, це був достойний виступ. Я пообіцяв собі, що на наступний рік покажу себе краще. І продовжив заняття спортом.

У травні почалося загострення в спині. Біль був настільки пекельним, що я не міг спати. Знеболювальні не допомагали. Треба було щось робити. Побратими з «Азову» допомогли зібрати гроші на операцію, і у вересні минулого року в Інституті травматології мені видалили грижу. Як тільки дозволили лікарі, повернувся до тренувань. Почав із вправ для спини, розтяжки, присідань, статики. Далі підключив турнік, бруси, віджимання. Укріпив спину. Записався на кросфіт — давно про це мріяв. Пішов на масаж, зайнявся плаванням. До поранення плавав добре, а тут виявилося, що це нереально тяжко: права сторона у басейні просто відключалася і бовталася у воді. Але потихеньку впорався і з цим.

За шість місяців знову сів за гребний тренажер, став готуватися до цьогорічних «Ігор нескорених». Поставив собі мету — зробити 1150 метрів за чотири хвилини. А зробив 1165! У травні 2020 року в Нідерландах буду представляти Україну у складі нашої збірної.

— Про сім’ю з таким щільним графіком ви, певно, не думаєте.

— Чому? Як кожен нормальний чоловік, я хочу сім’ю, дитину. Але це буде з часом. Моя мета на найближчі півроку — це «Ігри нескорених». Потім буду думати про роботу. Хочу займатися чимось, пов’язаним зі спортом. Можливо, вестиму курси або стану реабілітологом. Люди будуть на моєму прикладі бачити, що навіть при майже безнадійному фізичному стані можна встати на ноги, відновитися і втілити в життя свою мрію. Головне — поставити собі ціль.