"Окупанти дзвонили до родичів вбитого ними волонтера і вимагали 20 тисяч за звільнення": Розповідь очевидця про звірства рашистів під Києвом

Волонтер з Києва Володимир Петренко двічі пережив полон у донецьких сепаратистів. Два місяці тому, коли росія відкрито вторглася в Україну, Володимир, записавшись в територіальну оборону, налагодив дуже корисну для ЗСУ роботу - корегування вогню артилерії по позиціях загарбників на декількох ділянках оборони столиці. Після звільнення Київщини йому довелося взяти участь в викритті надзвичайно жорстокої афери, яку російські окупанти намагалися провернути щодо родичів вбитої ними людини, передають Патріоти України.

«Окупанти не забрали екіпаж свого збитого Мі-8, і тіла з’їли ворони»

- Корегуванням вогню української артилерії я займався майже весь період оборони Києва — мав таку можливість завдяки мужнім людям, які знаходилися на окупованій території та підтримували зі мною зв’язок, ризикуючи власним життям, — розповів «ФАКТАМ» Володимир Петренко. — Детально про цю роботу розповідати, певно, ще зарано. Коли випав останній сніг, люди, які допомагали мені, виїхали з окупації, бо відстежувати переміщення ворожої техніки стало майже неможливим — залишалися сліди на снігу, по яких легко було знайти людину. Я залишився без корегувальників. Тому вийшов з тероборони й приїхав до мінометників, які тоді знаходились під Макаровим. Увечері завантажили в мою автівку 120-міліметровий міномет з боєкомплектом, а вранці накривали ворогів вогнем…

Після повернувся на день до Києва. Аж раптом під вечір 30 березня — дзвінок від моєї сестри: телефонував батько, сказав, що до них в село Гавронщина вже зайшла Нацгвардія України! До того село знаходилось в окупації, зв’язку з ним не було. В Гавронщині живуть не тільки мої батьки, але й моєї дружини Ірини. Тож після радісної звістки від сестри, ми з Ірою нашвидкуруч зібралися і стрімголов полетіли провідати батьків. Але вийшло так, що потрапили до них вже наступного дня. Була радісна зустріч, обійми, поцілунки… Ані ми, ані батьки тоді ще не знали, що на краю села біля лісу орудує русня.

— Ці орки наостанок завдали людям шкоди?

- Ще і якої! Навіть дворічну дитину не пожаліли нелюди! Розповім по черзі. Після зустрічі з батьками Ірина пішла по селу роздавати людям ліки, а я поїхав на вулицю Жовтневу, що знаходиться біля гольф-клубу. Люди, які там живуть і ті, які втекли від русні з Гостомеля та Бучі стали просити, щоб я їх вивіз. Я казав, що село фактично звільнено, ось-ось сюди мають зайти наші війська. Але люди все одно хотіли виїхати — надто сильно змучились під час окупації.

І саме в цю мить на території гольф-клубу пролунали вибухи від снарядів. Тож подальші вмовляння з мого боку були б марними. Оскільки дорога в напрямку Макарова була вільна (я це точно знав, бо за годину до того сам там проходив з українськими розвідниками, а потім і з дружиною проїздив) погодився супроводити автівки з людьми до Макарова. Зібралися чотири машини. Я на своєму авто очолив колонну. Проте, як виявилося, ситуація змінилася — дорога опинилась під вогневим контролем рашистів. Не зважаючи на те, що ми їхали з білими прапорами, російські виродки все одно нас обстріляла. Причому цілили саме по моїй машині. На щастя, ні в кого не влучили, лише моя автівка «спіймала» десяток автоматних куль.

Я повернувся в село, і застав там жахливу картину: багато вбитих та поранених людей. Напередодні вони самотужки утворили колону і намагались виїхати з села, але їх розстріляла путінська наволоч. Як я вже казав, окупанти навіть дворічну дитину не пожаліли.

— Чому ці селяни так поспішали виїхати?

- Вони біженці, дуже хотіли якомога скоріше повернутися до своїх домівок. Тому й рушили, вважаючи, що ворог вже остаточно втік з села.

Я відвіз поранених в Макарів до лікарні, і повернувся в Гавронщину. Напередодні, коли ми з розвідниками зачищали передмістя Макарова біля гольф-клубу, побачили в кюветі легковик «Тойота», на водійському місці якого знаходилось тіло убитого чоловіка. Номер цієї машини я передав телефоном своєму синові, бо він працює оперуповноваженим карного розшуку в Києві. Попросив знайти родичів небіжчика.

По номеру та по татуюванню на тілі пізнали загиблого чоловіка — волонтера Сергія (без дозволу його родичів не хотів би називати прізвища). Під час боїв за Київ він їхав за бабцею в Ірпінь, щоб вивезти її звідти. Але, на превеликий жаль, був вбитий російськими окупантами. Понад місяць його доля була невідома. Батько Сергія розповів, що російські нелюди дзвонили з телефона вбитого сина, казали: «С ним все нормально, мы его отдадим за 20 тысяч». Певно, що доларів. Немає жодних сумнівів в тому, що насправді орки зразу вбили цього волонтера — він так і закляк за кермом.

Окрім цього вбитого чоловіка, ми знайшли й зафіксували на відео (для історії) ще чимало разючих свідоцтв окупації Київщини та боїв за неї.

— Яких саме?

— Наприклад, серед останків членів екіпажу збитого російського вертольота Мі-8 лежав кулон (певно, золотий) в центрі якого арабська літера. Я зв’язався зі знайомим чеченцем, який зараз живе в Німеччині, щоб проконсультуватися щодо знахідки. Він сказав, що ця арабська буква означає «Аллах». Багато російських льотчиків брала участь в війні в Сирії. Цілком можливо, що пілот привіз кулон з цієї країни. Не виключено й те, що він був мусульманської віри. Хай там як, але східний амулет його не вберіг. На місті падіння вертольоту знаходяться рештки п’яти орків. Зараз від всіх них лишилися самі скелети — плоть начисто з’їли ворони й, можливо, якісь інші тварини. Гелікоптер був збитий четвертого березня, впав на території, яку тоді контролювали окупанти, але вони не забрали своїх вбитих!

«Влучним вогнем було знищено дві ворожі вантажівки з дуже дорогими снарядами — кожний коштує десь 35 тисяч доларів»

— На території гольф-клубу, про який я вже згадував, ми знайшли тіла двох людей, — продовжує Володимир Петренко. — Один з них — ще зовсім молодий чоловік — лежав роздягнутий до пояса зі зв’язаними за спиною руками. На ньому були камуфляжні штани бійця ЗСУ. Певно, це український військовополонений. На його тілі сліди жахливих катувань. Цілком можливо, що і другий загиблий також був військовополоненим. Ми викликали саперів (бо тіла могли бути заміновані) і поліцію.

Знаю, що росіяни в перші дні війни розмістилися на території гольф-клубу. Але наші, накривали їх там нищівним вогнем артилерії, спалили багато ворожої техніки. Орки були змушені тікати з того комфортного місця, та розосередитись в найближчих лісах, рити там собі бліндажі й окопи.

В іншому місці ми знайшли тіло дівчинки-підлітка (думаємо, що це була саме дівчинка — тендітна, невеличкого зросту). Вона лежала недалеко від позицій, які облаштували собі окупанти. За яких обставин загинула дитина, сказати важко, адже в тому місці все горіло, від дівчинки лишилися фактично самі кістки та залишки одягу. Враховуючи численні повідомлення про те, що російські солдати ґвалтують і вбивають неповнолітніх дівчат, можна припустити, що це був один з таких випадків. З документів, які залишилися там після втечі загарбників, ми знаємо, що їх військові частини дислокуються в Бурятії, зокрема у містах Улан-Уде і Кяхта. Останки дитини після обстеження сапером та криміналістом забрали.

До речі, щодо дітей. Маю в Києві свою приватну станцію техобслуговування автомобілів. В її підвалі зробив сауну. Перші тижні війни вона слугувала бомбосховищем для багатьох людей, яких ми з дружиною туди запросили. Дітей там було не менше десяти. Але коли почали надходити перші повідомлення про жахіття, які чинили окупанти в Ірпені, Гостомелі, Бучі, інших захоплених містах і селах, я наполіг, щоб мами з дітьми, які ночували в нашому імпровізованому бомбосховищі, виїхали з Києва в Західну Україну або за кордон. Деякі попервах не погоджувались. Я їм казав: «Що вас може переконати? Відірвані вибухами ручки, ніжки ваших діточок?!» Врешті матері дослухалися до моїх аргументів.

— Втікаючи, окупанти покинули багато своєї техніки?

— В перші дні після звільнення Гавронщини ми знайшли та передали в одну з бригад ЗСУ самохідну артилерійську установку «Акація» в гарному стані та десь зо 10 вцілілих ворожих автомобілів, які мали незначні пошкодження. Також — реактивні снаряди для «Градів», 12 ящиків з пострілами до ручних протитанкових гранатометів, з десяток протитанкових керованих ракет «Корнет», декілька сотень 30-міліметрових снарядів, патрони для кулемета.

Знаходимо багато знищеної техніки рашистів. Особливо відзначу два спалені вантажівки «Урал», які перевозили дуже дорогі боєприпаси — снаряди, оснащені системами самонаведення на ціль. Це ще радянська розробка. Кожний снаряд коштує десь 35 тисяч доларів. Українські артилеристи влучили в ці вантажівки з боєкомплектом і дорогущі снаряди, призначені для гаубиць «Акація», було знищено.

На цьому тижні я передав до Макарівського краєзнавчого музею багато різних речей, що залишили по собі окупанти. Окрім пошукової роботи, висаджуємо з дружиною в Гавронщині дерева. Незабаром повернемось в Київ. Війна триває, і я не залишуся осторонь неї.

«Дайте я вспорю ему живот!» — кричав сепаратист

В перший рік російсько-української війни історія про те, як Володимир Петренко пережив два полони у сепаратистів, набула широкого розголосу. По ній можна зняти захопливий голлівудський фільм. Нагадаємо, в жовтні 2014-го він разом з іншою волонтером Оксаною Герасименко, режисером Іваном Семенцем та водієм Сергієм Хоменком випадково заїхали рано вранці на блок-пост сепаратистів і потрапили в полон.

— Страху чи розгубленості я тоді не відчув, — згадував Володимир. — Мозок запрацював чітко та швидко. Я взяв автомат. Промайнула думка: першим покладу наймоторнішого із сепаратистів, який підняв тривогу. Перевів погляд на Оксану та Івана, подумав: відкрию вогонь — загину не лише я, а й мої товариші. Відклавши зброю, сказав: «Виходимо здаватися». Нам наказали лягти на землю, одягли кайданки. Сепаратисти зосередилися на мені, мабуть, бо я був у камуфляжі. Один кричав: «Дайте я вспорю ему живот!» Інший мав намір відрізати мені вуха. Мене почали бити й при цьому страшно матюкалися. Раніше не бачив такої нелюдської злості.

Охолонувши, сепаратисти почали розпитувати, хто ми, що тут робимо? Я відповідав, намагався зацікавити їх розмовою, адже поки йшло спілкування, нас не били. «Та вас, волонтеров, нужно мочить в первую очередь! — заволав хтось з них. — «Если бы не вы, «укропы» давно по домам разбежались бы». Інший тицяв мені свій паспорт, доводячи, що він не росіянин, а мешканець Петрівського району Донецька. Тим часом бандит, який обшукував мікроавтобус, загорлав: «Так тут автомат!» Виявилося, що він знайшов карабін. «Чье оружие?» — спитав хтось із сепаратистів. «Моє», — відповів я. Мене знову почали жорстоко бити руками, ногами, прикладами. Швидше за все, забили б до смерті, якби не приспів один із ватажків бандитів на прізвисько «Амбал», який зупинив своїх підлеглих.

Самостійно я підвестися не міг, тим більше руки були скуті за спиною кайданками. Мене підняли із землі. Раптом відчув, що кайданки розстебнулися — у них був стертий механізм. Звернувся до «Амбала»: «Может, снимете с меня это „железо“, все равно оно не держит». Той обурився, наказав застебнути. Проте кайданки знову розкрилися. Літній сепаратист у кубанці відреагував на це нервово: «Расступитесь, я его расстреляю!» Бандити вишикувалися навколо мене півколом. Я стояв біля узбіччя обличчям до них, голову опустив, розуміючи, що прямо в очі не варто дивитися, щоб не викликати ще більшої агресії. Амбал дав команду: «Огонь!» Перша черга пройшла ліворуч, друга справа. Психологічно я цю розправу витримав, хіба що сіпнулася рука. Хтось із натовпу крикнув: «Молодец — не обделался!»

У комендатурі Петрівського району побиття продовжилося. Лупили в основному по біцепсах і м'язах ніг — вони у мене аж чорними стали. Надвечір я ледве пересувався. «Сепари» підозрювали, що я офіцер і веду розвідку. Взагалі мене вибрали як «грушу» — основна частина ударів дісталася мені. «Амбал» то дивився на це мовчки, то казав: «Хватит уже». Коли він виходив, з'являвся відморозок зі шматком гумової стрічки від транспортера і лупцював нею по головах усіх трьох волонтерів. А від сильного удару міліційною палицею у мене з'явилася значних розмірів гематома на голові. «Амбал» навіть лаяв цього садиста, на що той відповів приблизно таке: «Он подготовленный. Бьешь — а ему, вроде, нипочем». Це тому, що я був, як стиснута пружина. Організм викидав стільки адреналіну, що знеболювальне не потрібно. Оксану, дякувати Богу, не чіпали.

Врешті Володимира передали місцевому бандиту на прізвисько «Сармат». Виявилось, невдовзі мав відбутися суд, щодо кримінальної справи брата цього злочинця. «Сармат» надумав собі, що волонтер зможе якось допомогти пом’якшити вирок. Також повідомив, що його паспорт у, як він висловився, «укропов», вимагав, щоб Володимир спробував повернути йому документ. Заради цього Петренка відпустили. Його товаришів залишили в полоні як заручників. Після повернення в Київ Володимиру довелося пройти тритижневий курс лікування.

Він знайшов паспорт «Сармата», який знаходився у бійців батальйону «Дніпро1». Документ обміняв на трьох чоловіків, які потрапили разом з ним в полон. А Оксану «Сармат» не відпустив. На початку грудня 2014 року він зажадав за її звільнення 10 тисяч доларів. Володимиру вдалося домовитись за п’ять. За допомогою друзів вдалося зібрати цю суму. Привіз гроші на блокпост разом з чоловіком Оксани. Але сепаратисти її не віддали, Володимира ув’язнили в колишньому дитячому таборі відпочинку «Сонечко», де сепаратисти влаштували свою базу і звідки стріляли з «Градів» в бік Маріуполя.

В «Сонечку» Володимир побачив Оксану, писав їй записки, пропонував тікати разом. Вона відмовилась. Тоді Володимир втік сам — увечері 16 грудня, спустився через вікно на мотузці з другого поверху. При цьому сильно ушкодив пальці на лівій руці та п’ятку. Але все ж пішов вздовж берега Азовського моря в бік Маріуполя. Як потім він узнав від Оксани, сепаратисти забили тривогу лише десь о 10 ранку. Володимир бачив, як вони шукали його на машині. Причаївся, потім пішов далі, а згодом наважився постукав в одну з хат. Люди, які там живуть, не видали. Чоловік пробув у них чотири дні, а потім рушив до… російського кордону — щоб обдурити сепаратистів. Перед цим попросив гостинних господарів відправити sms дружині. Текст повідомлення, в якому Володимир розповів про втечу і те, що прямує в бік росії, закінчувався словами: «Тільки не питай: «Ну, скікотобітреба». Остання фраза — підтвердження того, що звістка дійсно від нього. Річ у тому, що ці слова сказав їх син Сашко, коли йому було чотири роки, а подружжя потім повторювало їх жартома.

— Коли я став волонтером, мама дала мені хрестик, — каже Володимир. — Під час переходу російського кордону він мене неодноразово рятував. Підходячи до чергової лісосмуги, я цілував його, молився — і все складалося гаразд. Наприклад, через загорожу з колючого дроту перебрався по дереву, що впало на нього. Я не зачепив сигналізації на землі, навіть обійшов відеокамери. Російські прикордонники потім дуже дивувалися, що мене не засікли.

Але все ж таки в росії Володимира арештувала ФСБ. Чекісти погрожували тим, що віддадуть на розправу «Сармату». Володимир пояснив, що сім’я знає де він, якщо його не передадуть українській стороні, дружина звернеться до журналістів, буде грандіозний скандал.

Врешті під Новий 2015 рік Володимира відвезли на прикордонний перехід в Харківській області. Тоді й дізнався, що сепаратисти врешті відпустили Оксану Герасименко. З дому він спробував зв’язатися з «Сарматом», але вдалося додзвонитися тільки до його поплічника. «Передай привет «Сармату», — сказав Володимир. Бандит не впізнав його по голосу, спитав: «От кого?» — «От того, кто от бабушки ушел и от дедушки ушел — от Петренко Владимира».