Останні слова Олі: "Я не хочу помирати, хочу жити": Родина з Грози втратила під час ракетного удару дочку, зятя та сватів

Щодня Валерій та Любов Козири з Грози на Харківщині тремтячими руками беруть портрети їхніх загиблих рідних, гладять та повторюють, як сильно їх люблять. І досі чекають… У їхньому саду рясно вродили яблука, а у дворі багато осінніх квітів, та милуватися цією красою зовсім не хочеться, передають Патріоти України.

Бо життя спинилося для цієї родини 5 жовтня. Тоді під час ракетного удару росіян по кафе «Супутник», де відбувався поминальний обід за військовослужбовцем Андрієм Козирем, родина втратила дочку Ольгу, зятя Анатолія, сватів Валерія та Ірину Пантелеєвих. Без батьків залишилося троє дітей — 10, 15 й 17 років. Тепер їхнім вихованням займатимуться дідусь з бабусею. Вони зізнаються, що тепер буде дуже складно, адже онукам треба допомогти й поставити їх на ноги. Але мусять жити заради них…

— Ми вирішили залишитись у Грозі, хоча це дуже важко, бо велике господарство у зятя та у нас. Та й онуки не хочуть нікуди їхати. В іншому селі мешкає ще старша дочка із дітками. Хіба що покинемо хату, якщо вже сильно гаряче буде, — розповідає «ФАКТАМ» Любов Козир. — Зі сватами Валерієм та Іриною ми виросли разом, товаришували. А тоді наші діти одружились, мешкали коло батьків, які ще за життя переписали дім на онука. Дуже гарно Анатолій та наша Оля жили, народили четверо дітей. Старший, 20-річний, син виїхав. З батьками залишились 17-річна Дарина, яка вчиться на швачку у Харкові, 15-річний Дмитро — вступив у сусідньому Шевченковому в училище на електрика, а також 10-річна Настя, вона ходить до школи. Дочка із зятем обожнювали діток, Толя весь час їх балував, вони жили для них. До повномасштабної війни їздили разом на море в Бердянськ, Кирилівку, тепер про все це нагадують лише світлини… Толя працював у хазяїна, різав свиней. Останній рік, коли була комендантська година, він їхав та все одно робив свою справу, бо дуже відповідальний та працьовитий. Ольга до війни теж мала роботу — їздила у Шевченкове, у деревообробний цех. А потім Гроза та інші навколишні села були під окупацією…

— Як ви пережили окупацію?

— На Харків дорогу перекрили, то у магазинах черги були страшні. Але ми люди працьовиті, все мали своє, тож не голодували. Богу дякувати, в селі бойових дій не було. Але з розмов знаю, що катували наших військових, тих, хто воював в АТО.

— Хто вашій родині загиблий воїн Андрій Козир, за яким того трагічного дня й був поминальний обід? Як шукали ваших рідних?

— У Грозі багато людей з прізвищем Козир, воїн був просто нашим односельцем, не родичем. Також з ним дружив наш зять Толя, вони працювали разом до того, як Андрій поїхав на заробітки в Польщу. І він дуже хотів віддати йому шану, тим паче це перша втрата для нашого села. Тому й пішов з Ольгою та сватами на похорон та обід. Діти залишились вдома, ми з чоловіком теж. Валерія кликав сват, він відмовився, бо просто треба було йти на нічну зміну, а так би й він там був…

Вранці 5 жовтня дочка на велосипеді поїхала в те кафе, її попросили допомогти готувати. Вибух був дуже потужним, тріснуло скло у будинку. Я зрозуміла, що це десь у селі, й чомусь відразу закралась думка, що це кафе. Вискочила на вулицю, звідти, де воно, йшов густий дим. Чоловік кинувся на місце. Він побачив мертвого зятя Анатолія, тоді хтось виніс нашу доньку Олю. Вона була ще живою, на момент вибуху перебувала на кухні. Жінка, яка знаходилась поруч з нею, дивом вижила, тіло порізали уламки плитки. Вона чула останні слова Олечки: «Я не хочу помирати, я хочу жити. Толя мене зараз прийде та врятує». Вона ж не знала, що коханого чоловіка вже нема. Останній подих — і Оля померла… Потім знайшли сватів. Сваха теж була ще живою, померла у кареті швидкої допомоги. Всіх їх поховали поруч. Також під час ракетного удару я втратила трьох своїх найкращих подруг, з якими ми часто збиралися вдома, пили чай, їли тортики, а також мандрували. У нас як 6 жовтня почались похорони, так вони й досі щодня тривають. Перші дні ховали тих, кого опізнали відразу, нині ж — тих, від кого залишились фрагменти й потрібно було проводити експертизу. У відкритих трунах ховали лише кількох людей. Коли ми забирали тіла рідних, нам пропонували, що дочку та сваху можна хоронити у відкритих гробах. А сват практично без голови, зять весь чорний. На фото, яке першим виклав наш президент, він там лежить на траві — такий кремезний чоловік. Я відмовилась, краще запам’ятаю всіх їх такими, якими були при житті. Мене чоловік не пустив на місце трагедії, я їх там не бачила.

— Їх навіть звірами не назвеш, бо звірі й то своїх захищають. Я знала цих людей, їхніх батьків. Не знаю, яку для них кару можна застосувати. Розстріляти — дуже гуманно. Різати їх потихеньку, щоб кров'ю теж стікали, як моя донечка. У довідці судмедексперта вказано, що у неї була велика крововтрата. А зятю під лопатку поцілив великий уламок ракети. Дуже тяжко, дуже… (плаче). Здається, що наші рідні десь поїхали, що це страшний сон. Ми не живемо, існуємо. Єдине, що тримає на цьому світі, — діти. Треба їх підняти.

— Чи знають онуки, що батьків, дідуся з бабусею вже нема?

— Так. Старші були на похороні, Настю не брали. На дев'ять днів вона вже ходила на кладовище, на телефон сфотографувала могили рідних… Дівчинка тримається, з нею працюють психологи. Дарина подорослішала на 10 років за день. Оскільки чоловік хоч і на пенсії, але працює офіційно, то він оформив на себе опікунство. Дуже вдячна волонтерам, простим людям, фондам за допомогу й слова підтримки.

Раніш