"Ренат цілував вже мертвого тата, стискав його руку": Під час бою батько накрив собою пораненого сина, з яким разом воювавав

У Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. І.І. Мечникова рятують добровольця Рената Руденка з Вінниччини. Він потрапив до лікарні в комі з великою крововтратою, права нога була розірвана на шматки, в лівій - поранення коліна та стегна. Та найбільше болять бійцю не фізичні травми, а те, що в серці та душі. Втрата батька, передають Патріоти України.

Ігор Руденко пішов воювати разом із сином. Але 9 квітня, перебуваючи на бойових позиціях біля населеного пункту Новобахмутівка Донецької області, мужньо відбиваючи ворожий наступ, накривши власним тілом від уламків, він врятував життя Ренату. Він виконав обіцяне тату — вижив. Й ніколи не забуде, кому вдруге зобов'язаний своїм життям.

- Тато загинув на мій день народження, мені тоді саме виповнився 21 рік. Єдина втіха, що тіло таки знайшли й змогли евакуювати з того пекла. Ми змогли батька із почестями поховати, — розповів «ФАКТАМ» молодший син героя Олександр Руденко. — Без перебільшення скажу, що він був найкращим батьком, адже без роздумів долучився до Рената, щоби завжди бути поруч і оберігати його на війні…

— Чим займався тато у мирний час і як разом із вашим братом опинився на війні?

- Батько родом із Одещини. Там пройшли роки його дитинства, юності. Відслужив строкову службу. Одружився та працював у місцевих електричних мережах. У 2017 році родина переїхала у село Даньківка на Вінниччині. Батько продовжив працювати за фахом на Іллінецькому цукровому заводі до його закриття, потім став на біржу праці й займався будівельними роботами. Батько завжди і з радістю приходив односельчанам на допомогу. Не раз сусіди розповідали, що добрішої людини, мабуть, немає на світі. Це завдяки йому ми опанували всі ази електрики та не боялись жодної чоловічої роботи.

На третій день повномасштабного вторгнення брат Ренат заявив, що піде воювати добровольцем. До цього він проходив строкову службу в армії, тому досвід певний мав. Почувши це, тато заявив, що не пустить його самого, то ж пішов із ним.

Перший час Ренат, який був стрільцем, з батьком-кулеметником охороняли аеропорт у Гавришівці, який на початку березня обстріляли ракетами окупанти. Тоді вони дивом вижили, бо знаходились в іншій будівлі. Через місяць їх відкомандирували на навчання у Львівську область. У складі 35-ої бригади морської піхоти брат і тато несли службу на Донеччині. Як тільки мали можливість, телефонували нам.

— Що вам відомо про обставини того останнього бою, в якому батько загинув, а Ренат отримав важке поранення?

— В одній із останніх розмов батько сказав, що вони охороняють одну із важливих трас у напрямку Авдіївки. А вже 8 квітня там був важкий стрілецький бій, де українські бійці зазнали втрат та поранень. Та мої рідні тоді вижили. А вже наступного дня цією трасою почала йти важка артилерія — російські танки, в хід пішли ракети. Першим отримав поранення брат — снаряд поцілив йому у праву ногу та розірвався. Осколки поцілили у ліву кінцівку… Тато в той момент перебував в іншій групі. А дізнавшись, що сталось, прибіг до Рената. Брат вже не міг сам йти. Тут знову почався бій. Тато лишився із Ренатом, заявивши побратимам, що хай би це коштувало йому життя, але він не залишить свою дитину.

Вони певний час перебували в укритті, куди батько відтягнув Рената. Раптом російські військові запустили дрон і таким чином координували атаки танку. Зрозумівши, що можливе влучання, батько прикрив собою брата…

Ренат відчув лише удар в плече. Дивиться — тато на ньому лежить поранений. Батько сказав, що не відчуває лівої сторони. Він був ще певний час при тямі. Мав міцне серце, яке до останнього билось в його грудях. Вмираючи, тато встиг сказати Ренату, щоби він вижив та цінував своє життя, бо воно безцінне. А далі відбулись події, які без сліз просто не можу розповідати…

Брат почув, що наближається російська піхота, й це би означало одне — його теж вб'ють. Із почуттями болю та розпачу він цілував вже мертвого тата, стискав його руку, яка холонула, й прощався із ним. А сам змушений був відповзти далі, щоби вижити.

Рената забрали медики, доставили у Покровськ та провели першу операцію. Потім був Дніпро, куди ми швидко приїхали із мамою. Вона гладила сина по волоссю та дякувала лікарям Мечникова за сина. Й разом із тим ми оплакували нашого тата, який наразі наш янгол-охоронець.

Поховали батька 20 квітня зі всіма військовими почестями під звучання гімну України та залпи пострілів почесної варти на сільському кладовищі. У травні йому б мало виповнитись 51.

Наразі реаніматологи та травматологи збирають по частинкам ногу Рената, відокремлюючи живі тканини від померлих, щоб не втратити кінцівку.