"Рускій мір" пожирає сам себе: Розповідь української патріотки, яку звільнили із полону 29 грудня

Напередодні Нового року окупанти віддали 76 полонених в обмін на значно більшу кількість бандитів, яких росіяни хотіли повернути. А це і вбивці майданівців, провокатори та зрадники, що передали ворогу інформацію про групу спецназу, яку потім підступно вбили, і харківські терористи, які які вчинили вибух під час ходи, в результаті чого загинули мирні мешканці, зокрема 15-річний Даня Дідік … В Україну повернулися 12 військових, всі інші – мирні громадяни, засуджені на окупованій території за різні "злочини". П’ять жінок повернулися із луганського полону. Двох із них, зокрема Олену, заарештували та засудили за їхню проукраїнську позицію.

Друзі Олени на українській території до останнього моменту, поки не побачили обличчя подруги, не були впевнені, що її віддадуть. Бо якщо більшість засуджених у так званій "ДНР" відомі, то тих, хто зник на території "ЛНР", не вдається знайти роками, відомості про них неможливо дістати… "Лугандонія – чорна діра, де люди просто пропадають", - вважають досвідчені переговорники та розвідники. Тим більше - диво та щастя, що Олену, про яку рік нічого не було відомо, віддали Україні.

"В ІНТЕРНЕТІ ЗАВЖДИ ПИСАЛА, ЩО ЖИВУ В ЛУГАНДОНІЇ, НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ"

- Спілкування ще дається важко? – в лікувальному корпусі санаторію "Лісова поляна" під Києвом ми з Оленою знайшли затишний куток і почали нелегку розмову.

- Не тяжко, але емоції весь час підступають – і я починаю плакати. З психологами це обговорювали. Спілкуюся нормально, тільки на плач відразу переходжу… Думаю, це психологічний бар’єр, але він має минути. Мене вже навчили як дихати, призначили контрастні ванни. Сподіваюся, пройде. На все потрібний час.

Хоча мова у мене не дуже чиста, але все ж давайте говорити українською. З 2014 року я сама для себе вирішила, що у фейсбуці буду спілкуватися тільки українською. Тим більше, я її вивчала в школі, вона мені завжди подобалася. Вчителька у нас була чудовою. Але схід орієнтували самі знаєте, в якій бік… І місцева психологія була такою: з дитини, яка після канікул поверталася від бабусі з Київської області і говорила українською, сміялися, в неї пальцем тикали. Якби вона англійською говорила – у всіх би щелепа відпала. А українська, вважалося, негарна мова. Та всі знають, яка тоді була політика… Але мені наша мова завжди подобалася, просто не було з ким говорити.

- Все своє життя ви прожили в Первомайську?

- Так.

- І не виїжджали з міста під час війни?

- Я була лише на лініях розмежування – у 2015 році їздила на ринок. Блокпост перейшла - і назад. Я тоді була без роботи, економила на всьому. Ще двічі була в Попасній. І один раз виїхала трошки далі – на "Нову пошту". Все. Більше нікуди не їздила, України не бачила.

- Чому ви не виїхали з міста під час війни, чому вирішили залишитися вдома?

- Всі проукраїнськи налаштовані друзі потроху виїздили, хтось раніше, хтось пізніше. Я розуміла, що буде війна, і не очікувала чогось кращого, - голос Олени відчутно тремтить. – Мені було лячно. Всі ж їхали родинами, разом і матеріально трохи легше оплачувати квартиру, шукати роботу, і підтримка є…

- А чим ви займалися в Первомайську?

- У нас із подругою, яка виїхала в Харків, був маленький зоомагазин. Я роботи не боюся, я б також знайшла її на території України. Але у мене були тварини, яких я не могла зрадити, кинути: собака стара і дві кішки. У 2018 році собака вже була настільки поганою, що її довелося приспати. Тоді я і вирішила: прийшов час їхати…

У Фейсбуці моя сторінка була закритою. Але в коментарях завжди казала, що живу в Лугандонії, на окупованій території, не приховувала своїх думок. І всі друзі мені писали: що ти там сидиш із своїми поглядами, збирайся та їдь. Але я завжди віджартовувалася: потрібно ж буде комусь наших зустрічати, коли вони в місто зайдуть!

Після того, як собаки не стало, я вирішила згортати магазинчик, який давав мені можливість існувати. Хотіла допродати товар, який залишався. Великих грошей не було за душею, але те, що було вкладене в магазин, могло мені дати змогу виїхати. Далеко їхати не збиралася – в Попасну. Хоча друзі переконували в іншому: якщо їдеш, так кудись подалі. Але мене лякають великі міста, там велика конкуренція. А Попасна – Україна! Там є друзі, ті, хто воював, і війська наші тут стоять. І почала розпродаж. А, виявляється, із серпня за мною вже слідкували – після того, як на відео потрапило, як я розклеювала листівки за Україну. Думаю, коли я почала згортати торгівлю, тим, хто за мною слідкував, стало зрозуміло, що я хочу піти… І мене взяли.

- Що за листівки ви клеїли?

- Двічі розклеювала - в 2017 і 2018 роках на день Незалежності. Перший рік я не підготувалася як слід, спонтанно все вийшло. Листівки клеїла на клей ПВА, роздруковувала їх на простому принтері, бо на кольоровому не було фарб. Друкувала фрази Шевченка і писала "З днем Незалежності!" А у 2018 році, коли шукала якісь ще фрази, побачила вираз "Луганськ - це Україна". І додала ще його. Коли мене взяли, питали, навіщо я це робила. Я пояснила, що вітаю жителів міста, які вважають себе українцями, - голос Олени знову перехоплюють сльози. - Які чекають повернення України. І багато таких – чекають. Уявіть собі, багато!

Ці знімки Олена пересилала друзям, тому вони залишилися. Їх навіть показували по українському телебаченню в новинах: мовляв, на День незалежності Луганщина все ж побачила жовто-блакитні кольори…

"У МІСТІ ПУСТИЛИ ЧУТКУ, ЩО Я В КАМЕРІ… ПОВІСИЛАСЯ. АЛЕ МОЇ ДРУЗІ РОЗУМІЛИ: Я ТАК НІКОЛИ НЕ ЗРОБЛЮ"

- Мене відразу почали шукати. Комусь я не подзвонила, хтось бачить, що я у Фейсбуці не з’являюся, хоча кожний день до ночі там сиділа. І вже на другий день всі кинулися мене шукати. Група луганчан у соціальній мережі дала інформацію, що пропала власниця зоомагазину, почали питати, хто коли де мене бачив. І багато хто відгукнувся. Люди похвилинно відновили, по яких вулицях я ішла, коли мене посадили в машину невідомі чоловіки…

- Це було серед білого дня?

- Так, я йшла з магазину додому. По дорозі до мене підійшли, корочку показали. Я навіть не читала, що там написано, бо вже все зрозуміла. Мені сказали: "Олено В’ячеславівно, нам потрібно поговорити. Давайте проїдемось". У машині у мене забрали телефон, сумку, одягли наручники. Я зрозуміла, що розмова серйозна. Сказали, що в Луганськ потрібно проїхати. Значить, все ще серйозніше… "А чому не можемо в місцевому відділку міліції поговорити?" - поцікавилася я… Мене відвезли в Луганськ, посадили в підвал…

Коли пішов поголос, мої дані подали у Червоний Хрест, з’явилися статті, МГБ зрозуміло, що тишком-нишком не вийде. І тут у місті почали говорити, що я в камері… повісилася. Але мої друзі, знаючи мій характер, що я як пружина, і якщо на мене давити, буду ще більше протидіяти, розуміли, що я так ніколи не зроблю. Може, цю чутку пустили, щоб мої друзі заспокоїлися, перестали мене шукати. Але пошуки тривали. Через деякий час пішли інші розмови, що мене засудили до найвищої міри покарання і виконали це. Щоб знову ж таки – показати, що мене немає, а жителів міста залякати: якщо хтось буде робити як я, їх чекає така сама доля. За цей час, поки мене шукали, – а це майже рік – у Фейсбуці люди заходили до моїх друзів і говорили, що переживають за мене, що нас багато, просто вони бояться про це говорити голосно, - Олена знову ледь не плаче.

- Коли вас арештували?

- 30 жовтня 2018 року. Якби не підтримка моєї подруги… Вона регулярно привозила мені передачі. Це і допомогло мені вижити у підвалі, тюрмі… Хоча перевіряли її контакти, телефон, добу протримали в підвалі.

- Вас били?

- Фізичних методів до мене не застосовували. У них вже була вся необхідна інформація. Два місяці вони мене вели, перевіряли контакти, хто до мене приходить додому, в магазин. Мабуть, тих людей також перевіряли. Я не боялася, що когось викажу, бо не було кого виказувати. Справа була ясною. Мені показали відео, як я клею листівки, що тут відмовлятися? В моєму телефоні знайшли фотографії – я ж знімала наклеєні листівки і друзям передавала. Вони з’являлися в соціальних мережах. І я, така розумна, видалила їх з фотоальбомів, а десь глибоко в пам’яті апарату вони залишилися. Мене не били... Може, зіграло ще те, що я їх не боялася? Не знаю навіть, чому мене не чіпали з самого початку війни. Може, наглядали, але не було за що зачепитися. Як тільки з боку Попасної почали іти українські війська, я не сиділа у підвалі. Залишалася на першому поверсі в квартирі, за несучими стінами в коридорі ховалася. І все чекала: ось зараз, звільнять Первомайськ. Навкруги одні сепари, а я кажу сусідці-парикмахерці: "Оксанко, підфарбуй мені корені волосся. Зараз наші прийдуть, а я негарна".

- До речі! У вас і під час звільнення волосся було профарбоване, про що відразу почали говорити коментатори в соціальних мережах… Мовляв, це підозріло…

- Подруга мені і в тюрму передавали фарбу. В грудні я вже знала, що буде обмін. І буквально за тиждень до нього знову отримала передачу. Я в тюрмі і не голодувала, завдяки подрузі. Я їй зараз не телефоную, боюся, щоб їй гірше не зробити. Але я їй страшенно вдячна за підтримку, вона врятувала моє життя.

- У камері ви були сама?

- Коли як. Місяців шість була разом з пролуганськи налаштованою жінкою, яка працювала в народній міліції. Її жорстоко обманули. До війни вона була провідним бухгалтером багатьох фірм, її цінували. У 2015 році вона пішла працювати у військову прокуратуру, чоловік її воював, зараз – пожежник. У неї була хороша посада, ось-ось мало статися підвищення. Її звинуватили у вивозі інформації у … Росію, коли вона з ноутбуком їздила в Крим. "А що, – вона питала на суді, – Росія нам ворожа держава?" В результаті суд звинуватив її у зраді республіки. Вона казала: "Якщо мені присудять зраду, я повішуся". І при цьому все одно не змінювала переконань, продовжувала говорити: "Ця проклята Україна!" Скільки сиділа в підвалі, не бачила жодної людини, яка б була проукраїнськи налаштована.

- Ви вірили, що вас обміняють?

- Жодного дня в цьому не сумнівалася! Я ж дивилася обмін 2017 року, знала, що Україна за своїх людей б’ється, намагається витягнути їх. Бачила Жемчугова, луганську кореспондентку, яких повернули, які таке пережили, - починає плакати. – Коли я потрапила в тюрму, зі мною два місяці працювали емгебешники. А після Нового року, коли вже зібрали всі необхідні документи, до мене прийшли слідчі. Всім я жорстко казала: "Просиджу рік, але коли вийду, вашої "республіки" вже не буде". Була в цьому впевнена. Коли почали працювати із слідчими, мені дали бумагу: підпишіть, у вас буде адвокат. "Дякую, - сказала, - я вашу ""не визнаю, і ваше судилище також. Можете засудити мене хоч на 20, хоч на 30 років, все одно сидіти не буду, мене Україна поміняє".

Перші допити тягнулися вісім-дев’ять годин, потім ставали все коротшими… На них завжди був представник ФСБ у формі і в масці, який, власне, всім і керував. Вимова у нього була не московська, але російська. Під кінець він мені сказав: "Олено В’ячеславівно, я вас поважаю. Ви поводили себе так, як не кожний чоловік. А не хотіли б ви відпочити?" Я не зрозуміла: "В сенсі?" Він каже: "Де б у Росії ви хотіли відпочити?" - "Знаєте, мене обміняють, а це відбудеться стовідсотково, і тоді я б хотіла побачити свою Україну. Лише разу була у Львові. Хотіла б побувати ще. І побачити нашу природу восени, гори взимку…" У нього відразу відпали всі питання. Він перевів тему…

"НА СУДІ ПРЯМО СКАЗАЛА: "ВИ Ж І Є ЕКСТРЕМІСТАМИ, І ВИ Ж ЗВИНУВАЧУЄТЕ МЕНЕ В ЕКСТРЕМІЗМІ?"

З кінця серпня і аж по жовтень ніяк не відбувалися суди по моїй справі. Аж у кінці вересня до мене прийшов оперативний співробітник і несподівано почав питати: "А як було в "МГБ", вас там не били?" Біля якогось кабінету каже: "З вами хочуть поговорити, але ви не хвилюйтеся". Там якийсь чоловік починає: "Ви мені вірите?" - "Ні, вам ні". – "Повірте, ви внесені в списки на обмін. Але давайте напишемо заяву на начальника верховного суду, що ви самі хочете, щоб засідання провели без присутності свідків". – "Що, – кажу, - десять людей не можете зібрати? Добре. Це в моїх інтересах, давайте напишемо". – "І правильно, - зрадів. - Зараз швиденько відстріляємося – і все буде в порядку". Написала я заяву. І на 4 жовтня призначають суд. Мене засудили.

- Скільки вам присудив той так званий суд?

-13 років. За статтями екстремізм, зрада батьківщини...

- Якої?

- Я і на суді постійно говорила, що так звана ЛНР - це не моя батьківщина. Я громадянка України. І її не зрадила, не ходила на референдум, не голосувала. На суді прямо сказала: "Ви і є екстремістами, бо в 2014 році провели акт екстремізму, і ви ж, екстремісти, звинувачуєте мене в екстремізмі?"

На початку кожного засідання обов’язкова процедура представлення. Про мене постійно говорили, що я русская, а я уточнювала: українка. "У вас прізвище російське" , - відповідали мені. Я пояснювала: "Дід у мене був Сорока. Перед війною в 1940 році у військовий квиток замість Сороки поставили Сорокін. Із українця зробили руського. А його брат залишився Сорока. Отак ви всю східну Україну переіменували, не тільки прізвища переробили. А тепер тут "захищаєте" таких нібито руських".

У підвалі разом зі мною сиділа жінка-адвокат, сама луганчанка, до війни мала успішну адвокатську контору. Під час війни вона конторку закрила, спробувала займатися бізнесом, але щось не пішло…Чоловік у неї бойовик, під Дебальцевим воював, зараз у військовій комендатурі. Так вона по-людськи давала поради: "Вимагай, щоб тебе перевели в СІЗО, тобі тут, у підвалі, знаходитися не потрібно. Тебе тут Україна не бачить. Тюрма знаходиться під егідою МВС, ти автоматично висвітишся". Я відразу почала цього вимагати, писати клопотання. Зранку приходить начальник охорони: скарги, заяви, питання є? Я йому свій папір. "Генпрокурору пишеш? Так він осьо, в сусідній камері сидить. Ми тут всю прокуратуру посадили", - отримала відповідь. Коли мене засудили і рішення суду набрало чинності, моє ім’я все одно не з’явилося в списках.

Перед тим, як мене відправили в колонію, прийшли із спецчастини і попросили написати заяву: прошу внести мене в списки обміну військовополонених, оскільки я засуджена за такою статтею, для подальшого проходження тюремного строку вдома, а в колонії вже попросили написати прохання про помилування. Я відмовилася: "Не буду такого писати, я своєї вини не визнала". "Значить, обмін буде без вас", - відповідають. "Ну, значить, без мене"... Заходжу в карантинну камеру, посміхаюся, а у самої на душі шкребе. Разів чотири я відмовлялася. І щоразу ставало все страшніше. Відчуваю: надто далеко зайшла, але совість не дозволяє поводитися по-іншому. В результаті написала прохання, але без слова "помилування". Все одно моя перемога вийшла.

Якось я задумала на чергове засідання написати про свою українську приналежність. У мене була біла футболка, я зробила трафарет і намалювала на всі груди герб, а на спині - напис "Моя держава Україна". Ночами малювала. З мене емгебешники сміялися, але не виказували. Готову футболку я боялася залишати в камері. Двічі на день нас виводили в туалет, то я носила її з собою в пакеті із миючими засобами.

Перед судом я дуже переживала, ніч не спала. Вранці вдягла футболку. І ніхто не зачепив. Тільки в будівлі я зрозуміла, що це вже верховний суд. Троє суддів дивилися на герб. Думаю: "Ви ще всього не бачили!" Беру шапочку – наче мені треба положити її на стілець, розвертаюся і показую ще напис ззаду. Вони були страшенно здивовані. Але ні слова не сказали. Я сильно дивувалася. Ще якийсь час її у мене не відбирали. Але коли мене переводили в СІЗО, під час обшуку футболку забрали. Я попросила віддати: "Це моя особиста річ. Це ж не заборонено"… Але футболку порвали і розтоптали.

"У ЖІНОЧІЙ КОЛОНІЇ ЗАСУДЖЕНІ ПРАЦЮЮТЬ, ЯК РАБИ НА ПЛАНТАЦІЯХ. АДМІНІСТРАЦІЯ ТАК ЗАРОБЛЯЄ"

Коли я зрозуміла, що планується обмін, вирішила зробити толстовку з такими самими малюнками і написами. Почала робити трафарет, але в СІЗО це вже було складніше. В МГБ сиділи в основному політичні, контрабандисти - інтелігентні люди. А в СІЗО – наркомани, воровайки, спершу я навіть думала, що не витримаю цього всього. Коли почала робити трафарет, вони заложили мене оперативному співробітнику, мене викликали, трафарет розірвали, сказали: "Будеш продовжувати, всі ручки заберу… За тобою будуть слідкувати". Я відповіла: "Хоча б вуглинками, але все одно намалюю". Після цієї розмови мене перевели в іншу камеру, де я зустрілася з Анастасією Мухіною – нас разом віддали Україні. Єдина проукраїнська людина за майже два роки в тюрмі стала для мене ковтком свіжого повітря. Ми трошки побули в СІЗО, разом нас відправили в колонію в грудні... 5 грудня двері відкрилися і сказали: Мухіна і Сорокіна, на вихід, я аж зраділа: "Обмін?" "Колонія!" - отримала відповідь… тепер я намагалася заспокоювати свою співкамерницю: "Володимирівно, треба випробувати все. Ми переживемо і це".

Нас відправили в єдину жіночу колонію, яка в так званій ЛНР. Вона знаходиться в Перевальському районі, село Селезнівка. До війни там була колонія для малолітніх. Вона жахлива. Вже там я і почала малювати свій светр, робила це під захистом Володимирівни. Ховалася, працювала, коли всі засинали. Володимирівна кашляла, якщо хтось прокидався. Малювала я на тканині, підклавши розробну дощечку. Тому і виходило акуратно.

- Що собою являє колонія?

- Це триповерхова будівля. На першому карантин, де новенькі перебувають два тижні, щоб зрозуміли, як жити, і адміністрація. Другий поверх - другоходи, третій – першоходи. Умови життя страшні. Вода на третій поверх не доходить, та й буває не щодня. Нею потрібно запасатися. У когось є відро і тазик, щоб попрати речі. У когось немає. У когось є баклажка, щоб набрати води. А у кого немає – то і чаю не поп’єш… Світло постійно вимикають – зранку встали і до вечора немає, щоб у підвалі було постійне освітлення – там розсаду висаджують. І засуджені працюють там, як раби на плантаціях. У тій колонії було футбольне поле - вони закидали його перегноєм, жінки все перекопали. Взимку вирощують розсаду, навесні висаджують її на поле. Все літо пашуть і по три тони овочів щодня знімають. Начальство таким чином на цьому заробляє. Тому на всьому економиться: на воді, електроенергії… Все це потрібно для рослин… Ми пробули два тижні в карантині. І тільки наверх піднялися, як нас повернули в СІЗО – почалася підготовка до обміну. Тому ми не встигли ні на роботи, нікуди.

До обміну в СІЗО ми пробули чотири дні. І весь час я страшенно переживала за ту мою толстовку. Вона була вивернута, складена з іншими речами, але під час кожного шмону я нервувалася - зараз заберуть. Напередодні обміну від Червоного Хреста ми отримали куртки, взуття і шапки. Зранку під курткою я обв’язалася светром. Мені хотілося, щоб цей напис побачили не тільки в Україні, але й там. Сподівалася, на Донецькій стороні буде зустріч із журналістами, яким на їхні запитання скажу: "Я мокшанської мови не розумію".

У Донецьку ми довго стояли. Хтось вже припустив, що обмін зірвався, нас повезуть назад, а у мене навіть переживань не було. Бачу крізь вікно - журналісти бігають, Перший канал, НТВ. Ну, думаю, зараз нас виведуть. Але ми їм не потрібні виявилися.

Їдемо далі. Я ж ніколи не перетинала контрольно-пропускні лінії. Бачу на узбіччях сміття страшне, і тут різко воно закінчується, чистота. Мабуть, думаю, ми по Україні вже їдемо. І тут раз - солдат. Здалося, чи що? Ні – другий. І з жовто-блакитним шевроном! А в нашому автобусі були чотири автоматчики. Двоє - за моїм сидінням. Але ми вже на своїй землі! Розстібаю куртку. Дістаю светр. Поки не бачать, просовую руки в рукава і різко вдягаю на себе. Моя Володимирівна розвертається, щоб подивитися на реакцію охоронців. Каже, вони в масках, а очі - злі. І не можуть вже нічого зробити.

Я трималася, не плакала ні в тюрмі, ніде. А як зрозуміла, що вже Україна, побачила свого знайомого, який мене розшукував, переживав за мене, почала ридати. З того моменту і ридаю… До останнього моменту ніхто не знав, чи потрапила я в списки обміну. Мене побачили тільки коли я вийшла із автобуса. Подруга Лєна кричала тут, у Києві. Інша подруга - в Харкові. За речами, які залишилися в моїй квартирі, не плачу – це все наживне. А ось фотографії сімейні… Тварин моя подруга забрала. Одну кішку віддала дуже хорошим людям. Вони люблять її, віддавати вже не хочуть. Другу я заберу, як знайду квартиру.

- З вами зараз працюють соціальні служби? Що пропонують, де будете жити?

- Нам почали оформлювати документи. У Володимирівни, наприклад, жодних документів немає, а мені український паспорт все ж повернули… Приходили представники центру зайнятості. Якщо підійде якась робота, можливо, там знайдеться і гуртожиток… Я сказала, що маю лише середню освіту, спеціальності ніякої. Завжди була підприємцем. Буду намагатися знову відкрити свою справу. А де жити – відкрите питання… Поки ми перебуваємо в санаторії під Києвом. Звідси ще місяць чи два, сподіваюся, нас не виженуть.

Потрошку оговтуюся. Перші дні після полону щось таке відбувалося із пам’яттю… Говорила по телефону і відразу забувала, про що йшлося, що треба зробити… Дивний стан. А сплю добре. Сни мені не снилися ні в тюрмі, ні зараз… Та й чого згадувати те, що було. Все найстрашніше вже минуло, я в своїй країні, на своїй землі. Треба жити далі.

P.S. Для всіх, хто готовий підтримати Олену, публікуємо номер її картки Приватбанку: 5457 0822 2080 1893 Олена Сорокіна.